fbpx

І знову мама при всіх за столом починає вигадувати нам ті євро, що висилала, коли ще в Італії працювала: “Як я у силі була і при грошах, то зять “мамо” кликав і співав гарно. А тепер, коли лиш пенсію і маю то стала “Юлею Сергіївною” і на поріг ні ногою. А скільки раз допомогти просила? Де та поміч?”

І знову мама при всіх за столом починає вигадувати нам ті євро, що висилала, коли ще в Італії працювала: “Як я у силі була і при грошах, то зять “мамо” кликав і співав гарно. А тепер, коли лиш пенсію і маю то стала “Юлею Сергіївною” і на поріг ні ногою. А скільки раз допомогти просила? Де та поміч?”.

Майже десять років моя мама була на заробітках в Італії. там вона прибирала, доглядала стареньких, а в під кінець – нянею була у сім’ї одній. Увесь час, що вона там була щомісячно ми від неї отримували перекази.

Ми тоді саме із Вадимом одружились. Оселились в його квартирі, що від діда з бабою йому дісталась. Свого не мали нічого абсолютно, ото хіба що на весілля нам подарували. Обоє ще студенти, то де ті гроші?

Мама нас дуже виручила, тут ніхто і слова поперек не скаже. Ми завдяки їй тільки, і ремонт хороший зробили і квартиру умеблювали. на що нині погляд не впаде, все у нас за мамині гроші придбано. Лиш ота ваза, що на шафі стоїть, ото я придбала із першої ж зарплати. ну а все, від виделки, до люстри, все мама нам допомогла придбати.

Може мама моя і досі б працювала в Італії. але здоров’я почало підводити. Тонометр, то в космос її відправляв, то по низам водив, то вона працювати просто не змогла. Та й кому потрібна робітниця якій зле постиійно. Повернулась моя мама додому.

Спочатку, все було добре між нами. мій чоловік і я з мамою спілкувались, їздили до неї в село на гостину. Звісно. по мірі сил ми мамі допомагали, але їй було все мало. Ми на вихідні вибрались до неї, а вона за ті два дні нам роботи навигадує стільки, що за тиждень не зробити.

Ще й сердиться, якщо у нас чисто фізично уже руки не дійдуть до діла якогось. То їй хату побілити, а тут же сіно скосити і в дівір занести і розкласти, аби сохло, то грядки сапати полоти поливати. а наступної миті вже треба паркан ладнати і водночас у курнику підлогу перестелити. Ще й характер такий – роби все в цю секунду одразу і прямо от так як я кажу.

Ну, я вже не могла такого витерпіти, а Вадим одного дня просто відмовився до мами їхати:

— Не поїду і край, – каже мені, – Напрацююсь так, що світу білого не бачу, а щей винен залишусь. Замість “дякую” вічне невдоволення. Починаєш одну роботу а мене до іншого смикають. Роблю, а мені ще й під руку розпоідають, що вона собі інше намріяла, а я тут оце все псую. Маму я твою люблю і поважаю, але краще з дітьми піду в парк на прогулянку. Сама їдь.

Мама й так була невдоволена тим, що ми мало їй допомагаємо, а як тільки Вадим перестав приїздити, так узагалі обурюватись почала і вигадувати, як і скільки нам помагала свого часу.

Ну а я що можу зробити? Тут вини моєї немає, тут тільки мамин характер причина.

Пояснюю їй, але намарне. Вона за собою нічого не бачить, не відчуває, їй ми не такі.

свекруха нас картає, каже, що мама то святе і після такої від неї помочі ми можемо і потерпіти трішки.

Але чому ми повинні терпіти, скажіть? Євро? Так вже зеленню усе те поросло, скільки років минуло.

Хіба допомога від мами зробила нас її довічними боржниками? Хіба вартують ті гроші нашого здоров’я теперішнього морального і фізичного?

08,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page