fbpx

І знову мене зустрічають красномовним мовчанням. Свекруха побачивши на порозі зміряла зверхнім поглядом і зайшла в свою кімнату голосно грюкнувши дверима.Чоловік навіть не привітався, не запитав як доїхала. Усім своїм виглядом дають зрозуміти, наскільки ж невдоволені вони тим, що оце я роблю, попри їхню думку

І знову мене зустрічають красномовним мовчанням. Свекруха побачивши на порозі зміряла зверхнім поглядом і зайшла в свою кімнату голосно грюкнувши дверима.Чоловік навіть не привітався, не запитав як доїхала. Усім своїм виглядом дають зрозуміти, наскільки ж невдоволені вони тим, що оце я роблю, попри їхню думку.

Уже добрий рік у нашій сім’ї немає злагоди і миру. Відколи не стало мами моєї, так і почались оці непорозуміння. Для чоловіка мого і свекрухи, те що я пішла проти їхньої думки, стало прикрою несподіванкою.

Три роки я маму свою доглядала. Довелось на роботі домовлятись, графік підлаштовувати так, аби мала я змогу їздити зранку до матері.

Мама в селі під Києвом мешкала. Як занедужала, то я собі почала й речі її збирати, аби забрати до себе в столицю, та свекруха сказала, що такого не буде.

Я намагалась пояснити, що мені буде і спокійніше і простіше, як мама буде поруч, але для Валерії Олегівни то були не аргументи:

— У моєму домі буде так, як мені краще. Досить. я чоловіка три роки гляділа. Ти ще не знаєш як то, а от я в курсі. Повторення не у моїх планах.

я вдіяти нічого не могла, а чоловік вважав, що тут і говорити немає про що – мама права. Оскільки ми живемо у квартирі свекрухи, то я й змирилась. Мусила міняти усе своє життя, але ж впоралась. Їздила до мами щодень зранку, а вже ввечері і на ніч приходила жіночка, яку я найняла.

Чому до мами не переїхала на зовсім? Так а діти? У них школа і гуртки, я б їх не змогла залишити. Ну а від села до Києва втрьох не наїздишся, тим паче, що й самі не змогли б, довелось би мене з роботи чекати.

Думала, не стане мами, то й легше мені буде, але ж нова напасть звідки не чекала. Бачте, дуже обурює і свекруху і чоловіка те, що дім в селі не продала, як вони собі вирішили.

З себе виводить і те, що я їжджу туди щовихідних, тримаю там курочок та ще й вкладаюсь у дім:

— Так би я вже давно авто придбав і міг би підробляти таксистом. – бурчить чоловік. – А ти ще й гроші із дому вивозиш постійно. Який резон нам від того паркану, що ти замінити надумала? А нащо нам нові вікна в домі де ніхто не мешкає?

Коли ж я сказала, що той будинок, то єдина моя власність і то мій дім рідний, зі мною чоловік і свекруха не балакали довго:

— То тут тобі не дім, – обвела руками свекруха свою квартиру. – Десять років прожила, діти тут ростуть і не дім?

Подруга мене також не розуміє. Говорить, що я своїми руками свій же шлюб руйную і все через якісь свої незрозумілі вигадки. Ну а я вже й сама розгубилась, якщо чесно. Живу у домі свекрухи і той дім, то єдина моя власність. А з іншого боку – відносини у моїй сім’ї і справді псуються стрімко.

То як же ж бути? Слухати подругу, чи все ж хай той дім стоїть – життя непередбачуване?

You cannot copy content of this page