Є у мене подруга, яка позитивно дивиться на світ. Я в такі дурниці не вірила і поведінка подруги мене дратувала. Особливо, коли ти йдеш під дощем, бо парасолю вдома забула, весь макіяж потік, а вона така збоку веселиться, що нарешті дощик і травичка зазеленіє.
– Ага. І комарі в ній заведуться, – кажу я, – І замість того аби купити собі морозиво, я куплю засіб від комарів.
Оце щастя!
– А ще там заведуться коники і будуть сюрчати так, наче попереду все літо, все життя і надія! Це найкраща пісня у світі!
Проте, останнім часом на мене сиплеться, мов з відра і я вже реально не витримую, не думала, що якісь дрібнички можуть так дратувати.
Йду по парку – пташка на кофтинку наробила, Оля тішиться, що до грошей. А я підтакую, бо прийдеться купити нову кофтинку, якщо ця не відпереться.
Далі зламався каблук – в мене розпач, бо нові треба купляти, а вона каже, що я маю перейти на низьку платформу і поберегти ноги і це мені такий знак з неба.
Виявилося, що я не просто каблук зламала. Але й ногу підвернула і тут же Оля з позитивом:
– Тобі відпочити треба. А то ти бігаєш та метушишся, не знаєш де себе діти от нічого й не вдається…
Я погодилася, що відпочинок мені не завадить і подумала, що подивлюся за ці дні якийсь гарний серіал і так відпочину.
Але виявилося, що я з ногою мала все ж скакати навколо свого чоловіка Івана, бо він з роботи і втомлений, а я вдома і лежу.
Хотіла спитати в Олі як це перевернути в позитивне русло, але так посварилися з Іваном, що вже не мала сили говорити з подругою.
Почала я вчитися радіти життю через дрібниці: влізла в тапки – радість, дострибала вчасно в ванну – радість, не дострибала – треба нарешті змінити цей ковбик, він мене завжди дратував.
Зварила кави – і вже добре, що є кава і є на чому зварити…
Одужала я через кілька місяців і радію, що вже можу сама ходити, що самостійна і ні від кого не залежу.
На роботу насварили через те, що невчасно подала документи – це для мене стимул швидше втягнутися в роботу.
На вулиці спека – вдома прохолода, вдома спека – на роботі кондиціонер.
Думала я, що вже я стала іншою людиною і тепер доля посилатиме мені лише щастя і радість, я ж он уже яка… Позитивна.
Іду я така в зручному взутті додому, доїдаю морозиво, бо спека, як бачу, що біля під’їзду вантажне таксі!Цікаво, хто переїжджає? Я додому, аж тут Іван сумки збирає та пакує крісла, які він купив.
От тобі й доля щастя послала!
– Я йду від тебе, – каже Іван, – Давно мав це зробити. Вона молодша і красивіша за тебе.
От тобі й виклик! Міг би й не казати, до кого йде чи сказати, що причина лише в ньому! Виявляється, я жила з цим чоловіком п’ять років заради чого?
– Знаєш, Іване, – сказала я, перевзувшись в хатні тапці, – Це все на краще. нащо ти мені здався? Ми не одружені, бо ти проти папірчиків від держави, дітей тобі не треба, а треба жити в твоє задоволення, з батьками ти мене не знайомиш, як і зі своїми друзями. Що я роблю поруч з тобою всі ці роки? Я хочу і заміж, і дітей, щоб і родинні свята були, і родинні теревені… Дуже добре, що ти так зробив. Почекай, я тобі допоможу!
Я витягла свою валізу та почала скидати туди його одяг, попутно думаючи, що ще й зроблю генеральне прибирання в шафі.
Івану аж мову відняло від моєї поведінки, але я дала йому кактус в руки і закрила за ним двері.
Той кактус давно треба було викинути, він завжди колов мені пальці, коли я протирала стіл…
Я взялася за генеральне прибирання своєї квартири і дякувала долі, що дала мені шанс на нові стосунки. В яких будуть дітки, хоч мені й сорок! тільки сорок!
Фото Ярослава Романюка.
