Ідуть у двір із хлібом сіллю і рушником вишитим. Але бачу, що сваха суне у руках ще й торбу якусь таку об’ємну. Ще тоді мене здивувало, що то в неї там

Ще коли я побачила той пакунок то мені в носі свербіти почало. Навіть не розпаковуючи того дару я вже розуміла, що поверну його тим людям.

Донька хлипає мені тепер:

— Мамо, ну невже ж ти не могла трішки тактовнішою бути? Бачила як вони поглянули одне на одного? Ольга Дмитрівна пішла ображена, тут і до ворожки не ходи.

— Доню, тут моєї вини ні на краплю. Хіба я їй до рук той подарунок давала? Я його мені в хату несла? Та й перш ніж нести таке, та ще з таким пафосом треба було хоча б запитати. Та й які можуть бути подарунки на сватанні, доню? Вона хоч би дізналась традицій чи як? Так що не роби мене винною у тому, що свекруха твоя майбутня жінка недалекоглядна.

Ой, засватали ж у неділю доньку мою молодшу – Настю. Приїхали міські пани на машині дорогій. Вийшли озирались довго щось між собою говорили і видно, що дуже дивували тому, як ми тут живемо.

Із Павлом ми ніколи не були ледачими. Кажуть, Бог до пари дає неробі працьовитого, а на нашій парі така приказка не спрацювала.

Вже хто, а ми із Павлом від роботи і світу білого не бачили. Ще поки був колгосп, то там трудились, а далі світом повіялись, бо добре розуміли, що трьох доньок на ноги мусимо підіймати.

Так ми вдвох у Чехії і опинились. Працювали разом по будовах, поки здоров’я мали ще, а потім уже на заводі позмінно. Так і легше і спокійніше, лиш шкода, що заробіток меншим став.

За роки роботи ми свій дім розбудували. Не гнали на два поверхи хати, але зробили таку красу щоб і собі приємно і перед людьми не соромно.

Дівчатам дали освіту і кожній із житлом допомогли. Ну, на купівлю квартир усім не стало, але на перший внесок на однокімнатні ми їм гроші зібрали і вже, як могли то допомагали виплачувати.

Старші дівчата давно у нас заміжні, а менша – Настуся, лиш нещодавно зібралась. Обрала до пари Максима – міський парубок дуже інтелігентна родина, якісь професори.

Ми із Настусею, як мама із донькою, говорили по душам часто. І от чую я із тих розмов, що Настю в тій родині не дуже й чекали, так би мовити.

Бачте, пани, професура, а тут Настка із села і батьки робітники прості та ще й без освіти. Байдуже, що Настуня моя уже й посаду гарну має, що сама собі квартиру виплатила. Походження їм спокою не давало, як я зрозуміла.

А це, таки приїхали до нас на сватання у село. Я й не виходила за ворота стрічати, дивилась нишком крізь вікно, щоби побачити як відреагують на нашу хату і двір.

Стали озираються навкруги, видно що здивовані. Не знаю, чого то вони тут у селі побачити очікували, але точно не сучасного будинку і подвір’я з дизайном ландшафтним.

Ідуть у двір із хлібом сіллю і рушником вишитим. Але бачу, що сваха суне у руках ще й торбу якусь таку об’ємну. Ще тоді мене здивувало, що то в неї там.

Ну засватали, наша доня дала хліба рушниками пов’язала, а сваха мені до рук отой пакунок і припрошує так узяти, мовляв, то для нас вона спеціально придбала подарунок ручної роботи.

Скажу як є, мені ніс одразу почав свербіти. Я ж не тримаю ні курки, ні гуски, ні тваринки якої. Дім стерильно чистий, навіть пса на подвір’ї немає.

Ще змалку у мене таке, що чхати починаю і сльози течуть. І байдуже, чи то кіт, чи пес, чи курка, а може й гуска. Ні килимів не маю в домі ні тюлів зі шторами. Ну не можу і все тут.

А сваха, та з барського плеча мені ліжник. Та так вона мені його розкриває, та так вона мені його показує, ще й тричі ціну назвала, мабуть думала що я від вартості плачу і від захоплення.

Але куди? Мені сльози повиходили і аж у голові запаморочилось. Пішла швидко руки мити і вмиватись і вже з кухні прошу те багатство скласти і з хати винести, бо його у моєму домі не буде.

Образились на мене пани міські дуже. Вони мені в село дар дорогий привезли, а я, ні, щоби від щастя до стелі стрибати і в долоні плескати, попросила оте з дому винести.

— Не могла потерпіти? – питає у мене Настуся, – Бачила, як вони перезирнулись? Хіба так роблять, та ще в такий день, мамо?

От цікава. Мало того, що ті люди на сватання привезли подарунок, та ще й не поцікавились хоча б у Анастасії, чи такий дар кому тут треба і чи він доречний.

Якби я їхала то б тричі у зятя перепитала, що краще привезти. Ти ж не до знайомих, до чужих тобі людей приїхати вирішила, то нащо витрачати такі гроші. Чи вони хотіли показати, які багаті?

Свати мені після того не телефонували, навіть весілля не обговорювали. Донька ображена, геть чоловік каже, що я була таки не права.

Але скажіть мені де я помилилась? Як я не можу навіть близько до таких речей підходити, то повинна була дякувати і вмиваючись слізьми пакувати того ліжника?

Галина Т.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page