Вікторія дивилася вікно автобуса, як повз пропливають одноманітні бетонні паркани та гаражні кооперативи і зарослі узбіччя. Пейзажі України. У сумці лежали подарунки: дорогий годинник для Ігоря, кросівки для малого, брендові сумочка для доньки і якісь дрібнички для дому. Всього двадцять кілограм дрібничок. Три роки в Італії тягнулися довго, але тепер вона поверталася назовсім. Грошей вистачило, щоб зробити перший внесок за квартиру і навіть ще залишиться.
Більше вона не поїде. Досить з неї.
Ігор не знав, що вона приїде. Хотіла зробити сюрприз і переживала аби він не звернув увагу на бус. Який привезе її просто під ворота їхнього дому.
Занесла сумки за ворота, розрахувалася з водієм і щасливо усміхнулася – нарешті ранкову каву вона питиме з коханим в її улюбленій альтанці.
Ключ у замку повернувся тихо — Ігор, мабуть, нещодавно змастив петлі. В коридорі пахло кавою і чимось солодким. Вона роззулася і навшпиньки пішла на кухню. У будинку було тихо, тільки з ванної долинав шум води.
— Соні, я вдома! — гукнула вона.
Ніхто не відповів. Вона поставила сумочку на стілець і помітила на столі дві порожні чашки. Поруч лежала відкрита коробка з тістечками. Шум води припинився. Двері ванної відчинилися, і в коридор вийшла дівчина. На ній був короткий шовковий халат Вікторії, волосся замотане в білий рушник.
Дівчина здригнулася, побачивши Вікторію. Обидві мовчали кілька секунд.
— Ви хто? — першою запитала дівчина, витираючи краплю води з щоки.
— Це мій дім, — голос Вікторії став неприродно спокійним. — А от ти що тут робиш у моєму халаті?
— Я до Ігоря приїхала, — відповіла дівчина, трохи піднявши підборіддя.
— До якого Ігоря?
— До господаря цього будинку. Він сказав, що я можу тут бути, поки він у справах. Він за машиною поїхав.
Вікторія відчула, як усередині все похололо.
— Давно ви знайомі? — Вікторія сіла на стілець, бо ноги стали ватяними.
— Кілька місяців у мережі спілкувалися. Він такий розумний, цікавий. Я на вихідні приїхала.
Дівчина виглядала молодою, років двадцять. Чиста шкіра, великі очі. Вікторія дивилася на неї й не могла повірити. Три роки передач, дзвінків щовечора, планів на майбутнє.
— Ігор сказав, що любить мене, — продовжувала дівчина, відчувши якусь перевагу. — Ви, мабуть, його родичка?
— Я його дружина, — просто сказала Вікторія. — Йди вдягайся.
Дівчина зблідла. Вона швидко шмигнула в кімнату. Вікторія чула шурхіт одягу, звук блискавки на сумці. Через п’ять хвилин дівчина вибігла в коридор, тримаючи в руках свої кросівки.
— Я не знала, чесно. Він казав, що вільний.
— Йди, — Вікторія відчинила вхідні двері.
Коли за дівчиною зачинилися двері, Вікторія підійшла до вікна. Вона бачила, як та майже бігла до зупинки. Потім дістала телефон. Руки тремтіли. Вона написала Ігорю коротке повідомлення: “Я все знаю. Подаю на розлучення. Не дзвони мені”.
Через годину прийшов Ігор. Вікторія вже виставила три великі валізи за ворота. Вона не відчинила двері, попри те, що він стукав і намагався вставити ключ.
— Віко, відчини! Що ти вигадала? Яке розлучення? — кричав він через двері.
— Йди до своєї любки, — відказала вона крізь сльози. — Халат я викинула.
— Яка любка? Про що ти взагалі? Я на роботі був, потім на СТО заїжджав. Відчини, давай поговоримо нормально.
— Нам немає про що говорити. Ти знайшов молоду, от і живи з нею.
Він ще довго стояв під ворітьми, потім почав дзвонити. Вона заблокувала його номер. Потім подзвонила своїй найкращій подрузі Оксані, що жила на сусідній вулиці.
— Оксан, усе скінчено. Приїжджай, — схлипнула вона в слухавку.
Оксана приїхала через пів години. Вона привезла вино і фрукти. Сіли на кухні. Вікторія все розповіла: про дівчину і про халат.
— Ну нічого собі, — хитала головою Оксана. — Хто б міг подумати. Такий тихий був, завжди про тебе питав, коли ми бачилися.
— Я там працювала, як проклята, щоб у нас дім був, а він тут розарій влаштував, — витирала очі Вікторія.
— Не плач, він того не вартий. Добре, що зараз дізналася, а не через десять років. Хочеш, у мене поживеш кілька днів?
— Ні, лишуся тут. Це мій дім.
Розлучення пройшло швидко. Ігор намагався прийти на засідання, щось пояснити, але Вікторія найняла адвоката і сама не з’являлася. Оксана весь цей час була поруч, підтримувала, допомагала з оформленням паперів. З дітьми було складніше — малий не розумів, чому тато більше не живе з ними, але Вікторія була непохитною. Донька так само не розуміла, що сталося, адже вони лиш поїхали до бабусі в сусіднє село, приїхали, а тут таке.
Минуло чотири місяці. Вікторія потроху почала повертатися до нормального життя. Вона вийшла на роботу в місцеву фірму, почала ходити в басейн. Одного вечора, гуляючи в центрі міста, вона зайшла в торговий центр за продуктами. Біля фудкорту вона побачила знайоме обличчя.
Це була та сама дівчина. Вона сиділа за столиком з молодим хлопцем. Вони сміялися, хлопець тримав її за руку.
Вікторія впізнала і його. Це був Ігор, син Оксани. Йому щойно виповнилося двадцять два.
Вікторія відчула, як усередині знову підіймається хвиля гіркоти. Вона підійшла прямо до їхнього столика. Пара замовкла. Дівчина впізнала Вікторію і помітно знітилася, опустивши очі.
— Привіт, Ігоре, — сказала Вікторія.
— Добрий день, тітко Віко, — хлопець виглядав збентеженим. — А ми тут… от, знайомтеся, це Юля.
— Ми вже знайомі, — відрізала Вікторія. — Ігоре, ти знаєш, з ким ти гуляєш? Ця дівчина розбила мою сім’ю поки я була в Італії.
— Що ви таке кажете? — вигукнув Ігор. — Юля не така.
— Спитай її сам. Як вона опинилася в моєму домі!
Юля мовчала, лише сильніше стискала сумочку. Ігор подивився на неї, потім на Вікторію. Його обличчя почало червоніти.
— Тітко Віко, це не вона… Це я.
— Що “ти”? — не зрозуміла Вікторія.
— Це я її привів. Тоді, в суботу.
— Куди привів? — Вікторія відчула, що земля йде з-під ніг.
— У ваш будинок. Мама дала мені ключі, сказала, що треба квіти полити, поки вас немає. А я хотів перед Юлею похвалитися. Сказав, що це наш дім. Я вигадав історію про багатих батьків, про закордон. Хотів її вразити.
— Ти… що? — прошепотіла Вікторія.
— Ми думали, ви ввечері приїдете. Або завтра. Я пішов у магазин за тістечками, бачу — ви з буса виходите. Я злякався. Не знав, що робити. Втік додому. Думав, ви Юлю просто виженете й усе. А потім мама прийшла, розповіла, що у вас там скандал, розлучення… Вона заборонила мені зізнаватися.. Що так буде краще для всіх.
Вікторія заціпеніла.
В голові крутилася лише одна думка: Оксана знала. Її найкраща подруга, яка її втішала і підтримувала, знала всі її секрети, знала її краще за себе… знала правду з першого дня.
— Твоя мама знала? — перепитала вона.
— Так. Вона каже, що зробила вам послугу.
Вікторія розвернулася і пішла до виходу. Вона не пам’ятала, як дійшла до автобуса. Руки не слухалися, серце калатало десь у горлі.
Вона подзвонила Оксані відразу. Та взяла слухавку не відразу, голос був веселий.
— Привіт, люба! Що нового? Може, заскочиш увечері?
— Я бачила Ігоря з Юлею, — сказала Вікторія. — Він мені все розповів.
На тому кінці запала тиша. Було чути тільки дихання.
— Віко, послухай… Я хотіла як краще. Ти ж сама казала, що втомилася від усього. А Ігор… ну він же нудний. Ти повернулася з Європи іншою людиною, він би тебе тільки тягнув униз.
— Ти зруйнувала моє життя, Оксано. Ти дозволила мені вигнати батька моїх дитей через дурість твого сина.
— Та я ж не змушувала тебе розлучатися! Ти сама речі виставила. Я просто не заважала процесу. І взагалі, якби він тебе справді кохав, він би не пішов мовчки. Сама винна, що така імпульсивна.
Вікторія вимкнула телефон.
Минуло кілька днів. Вікторія зустрілася з Ігорем у невеликому кафе. Він виглядав стомленим.
— Пробач мені, — сказала вона, коли принесли каву.
— За що саме? — він не дивився на неї.
— За все. За те, що не повірила. За те, що не вислухала.
— Я намагався, Віко. Тиждень під дверима стояв. Потім зрозумів, що ти просто хочеш почати життя без мене. Гроші ж привезла, плани в тебе були якісь нові.
— Це був син Оксани. Він її привів. Оксана все знала.
Ігор нарешті підняв на неї очі. Він довго мовчав, розмішуючи цукор у чашці, хоча завжди пив каву без нього.
— Знаєш, — нарешті промовив він. — Найгірше не те, що в домі була якась дівчина. Найгірше те, як легко ти повірила, що це міг бути я. Що за три роки ти забула, хто я такий.
Вікторія хотіла щось заперечити, знайти виправдання, розповісти про стрес і втому. Але вона тільки кивнула. Він мав рацію.
Вони спробували почати спочатку. Оксану Вікторія заблокувала всюди. Подруга намагалася передавати повідомлення через знайомих, писала довгі листи про те, що “справжня дружба вища за дрібні непорозуміння”, але Вікторія не відповідала. Для неї ця людина більше не існувала.
Чи правильно вона вчинила з подругою? Кожен має свою відповідь. Хтось каже, що друзі помиляються. Хтось — що зрада не має терміну давності. А ви як вважаєте?
