Я розгладила пальцями тонку зелену пряжу, рахуючи петлі. Спиці звичним тихим стукотом заспокоювали, допомагали зосередитися й не думати. Тепер це була моя щоденна звичка — пообіді виходити на цю далеку алею в парку, сідати на стару дерев’яну лавку під каштаном і плести кофтинку для внучки.

Власне, у це місто я повернулася зовсім недавно, одразу після прощання з чоловіком Романом.. Трикімнатна квартира, де ми прожили стільки років, раптом стала надто просторою, кожна річ там нагадувала про втрату. Мій син Артем разом із невісткою та маленькою донечкою давно влаштувалися в столиці, кликали мене до себе, але я не хотіла заважати молодим. Вирішила повернутися туди, звідки колись поїхала. Тут мені пощастило — давній знайомий допоміг отримати роботу. Мене взяли в реєстратуру місцевої поліклініки. Робота нескладна, папери, картки, постійне спілкування з людьми — це відволікало від сумних думок.

Того дня я дивилася на доріжку, вистелену старим листям, коли помітила чоловіка, що йшов назустріч. Він рухався неквапливо, тримаючи руки в кишенях легкого пальта. На обличчі були темні окуляри, хоча сонце майже не визирало з-за хмар. Щось у його поставі, у тому, як він трохи нахиляв голову під час ходьби, здалося мені знайомим. Коли він порівнявся з моєю лавкою, він зупинився.

— Лесю? — Чоловік зняв окуляри, і я побачила його очі. Ті самі очі, які не бачила більше тридцяти років.

Я відчула, як мої пальці затерпли, а спиці ледь не вислизнули з рук. Мені забракло повітря, у грудях з’явився важкий холодний клубок.

— Ігор? Ти… ти живий? — мій голос прозвучав дуже тихо, майже хрипко. Я сильніше притиснула до себе в’язання, наче намагалася ним захиститися.

Він здивовано підняв брови, підійшов ближче й показав рукою на вільне місце на лавці.

— Можна присісти? Бо ноги вже не ті, що в молодості. Та й зустріч така… несподівана.

Я мовчки кивнула, посунувшись на самий край. Ігор сів, поклав окуляри на коліна й уважно подивився на моє обличчя. Я бачила зморшки біля його очей, сивину на скронях, але це був він.

— Звісно, я живий, — промовив він, тихо засміявшись. — Працюю тут неподалік, у коледжі, викладаю технічні дисципліни. А ти як тут опинилася?

— Я повернулася, — відповіла я, намагаючись повернути голосу впевненість. — Овдовіла не так давно. Продала там житло, купила тут невеличку квартиру якраз через дорогу від цього парку. Працюю в реєстратурі. Син дорослий, живе в столиці, у нього своя сім’я, донечка росте. Ось плету їй подарунок. А ти як?

Ігор зітхнув, повернув голову в бік дерев і довго дивився на гілки.

— А я теж сам тепер, Лесю. Батьків моїх уже давно немає на цьому світі. Дружину, Лілію, поховав рік тому. Тяжко було, дуже тяжко. Квартира велика, порожня. Я раніше завжди машиною на роботу їздив, а тепер от спеціально ходжу пішки через парк навпростець, щоб удома менше часу проводити. Затримуюся на роботі, перевіряю якісь папери, креслення, хоча потреби в тому немає. Просто не хочу повертатися в порожну квартиру.

— А діти? — запитала я, відчуваючи, як усередині все стиснулося від очікування відповіді.

— Немає в нас дітей, — тихо відповів Ігор. — Не судилося. Лілія дуже хотіла, ми довго ходили по різних кабінетах, але нічого не вийшло. Так удвох і прожили все життя. А ти кажеш — син. Це добре. Хоч якась радість є.

Я дивилася на його профіль і відчувала, як у моїй голові починає вибудовуватися картина минулого.

— Ігоре, але ж аварія… Сказали, що лікарі не давали жодних шансів.

Чоловік повернувся до мене, його обличчя виражало повне нерозуміння.

— Яка аварія, Лесю? Я ні в яку аварію в житті не потрапляв. Навіть подряпини не мав. Так, я дійсно їхав тоді до дядька, прожив у нього майже місяць. Мені там підшукали місце, батьки дуже наполягали, щоб я перевівся на навчання туди. Там же я й Лілію зустрів, ми швидко розписалися, бо її родина була поважною, батько допоміг мені з кар’єрою. Ми потім сюди повернулися, до моїх батьків у квартиру переїхали. Про що ти говориш?

Я заплющила очі. Перед очима попливли спогади тридцятирічної давнини, коли я, молода дівчина після закінчення медичного училища, приїхала в це місто. Мені тоді дали місце в гуртожитку, і я вважала себе найщасливішою. Моя мама тоді важко працювала в селі зранку до ночі на полі, і дуже раділа, що я змогла зачепитися в місті.

Біля нашого дівчачого гуртожитку завжди крутилося багато хлопців. Ігор з’явився там на початку осені. Він був міським, упевненим у собі, гарно вдягненим.

Ігор часто приходив до мене, ми гуляли містом, ходили в кіно. Але він ніколи не кликав мене до себе додому і нічого не розповідав своїй матері про наші зустрічі.

Я добре пам’ятала той день, коли ми сиділи на березі річки, і я, відчуваючи дивні зміни у своєму організмі, злякано запитала його:

— Ігорю, а що б ти робив, якби дізнався, що в нас буде дитина? Ну, от якби ми чекали на малого?

Він тоді голосно засміявся, поправив комір своєї модної куртки й легковажно відмахнувся:

— Ой, Лесю, краще про це навіть не думати. Моя мати такого точно не витримала б. Вона вже мені цілий план на життя розписала, де і з ким я маю бути. Але ж цього не сталося, правда? Чого ти вигадуєш дурниці?

Через кілька днів він поїхав на той самий Південь до родичів. А я залишилася сама зі своєю правдою. Коли ховати живіт стало вже неможливо від самої себе, я поїхала в село до мами. Моя мама була жінкою тихою, вона ніколи не вміла сваритися чи вимагати чогось із притиском. Вона вислухала мене, довго сиділа біля вікна, зітхаючи, а потім сказала, що треба піти до матері Ігоря. Самого хлопця в місті не було, тому мама вирішила поговорити з Тамарою віч-на-віч, сподіваючись на жіноче розуміння.

Я сама показала мамі той великий магазин. Мама вдягла свою найкращу хустку, але на тлі пишної, доглянутої Тамари з перстнями на пальцях і високою зачіскою все одно виглядала дуже скромно й бідно. Я чекала на вулиці, заглядаючи у велике вітринне скло.

Як потім розповіла мені мама, Тамара вислухала звістку про те, що в її сина буде дитина, абсолютно спокійно. На її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона лише на мить задумалася, а потім раптом приклала хусточку до очей і заговорила тихим голосом. Вона сказала моїй мамі, що з Ігорем у дорозі сталася страшна біда, він лежить у лікарні далеко від дому, і стан був дуже тяжким.

Вона казала: «Я розумію, як вашій доньці буде важко це почути. Їй не можна зараз залишатися тут, це підірве її сили. Я дам грошей, допоможу вам. У мене є знайома лікарка, вона допоможе оформити документи, щоб Леся побула під наглядом, поки ви збиратимете речі. Але ви маєте дати мені слово, що нікому не скажете, від кого ця дитина. Якщо мій син не виживе, то навіщо ці плітки? Покляніться, що про це знатимемо лише ми».

Моя бідна мама, налякана горем і приголомшена авторитетом цієї жінки, повірила кожному слову.

Усе відбулося так швидко, що я не встигла нічого зрозуміти. Мене звільнили з роботи, документи повернули, речі з гуртожитку ми забрали за кілька годин. Уже наступного дня я сиділа у вагоні потяга, який віз мене у невідомість, до далекої тітки.

Я пам’ятаю, як сиділа біля вікна, сльози текли по щоках, а в голові була лише одна думка — як жити далі? Тітка мала своїх двох дітей, чоловіка, тулилися вони в невеликій хаті. Чи захочуть вони приймати мене, коли дізнаються, що ми чекаємо на малого? Мені було самотньо, страшно, руки тремтіли від холоду, хоча у вагоні було тепло.

Навпроти мене сидів молодий хлопець. Він довго спостерігав за мною, а потім підсунув ближче склянку гарячого чаю, яку щоправда принесла провідниця.

— Ви плачете відтоді, як сіли на станції, — сказав він спокійним, глибоким голосом. — У вас щось сталося? Може, я можу допомогти?

Я була настільки виснажена своєю таємницею, що не витримала. Ковтаючи гарячий чай, я розповіла цьому абсолютно чужому хлопцеві все: і про Ігоря, і про те, що скоро в мене з’явиться дитина, а йти мені нікуди.

Хлопець вислухав мене, не перебиваючи. Коли я закінчила й витерла сльози рукою, він подивився на мене дуже серйозно.

— Мене звати Роман, — промовив він. — Я виріс у дитячому будинку, батьків ніколи не знав. Я знаю, що таке бути самому на світі. У вашої дитини повинен бути батько. Їй потрібна сім’я, розумієте? Виходьте за мене заміж.

Я ледь не впустила склянку, вода трохи хлюпнула на стіл.

— Як це — заміж? — прошепотіла я. — Ми ж бачимося вперше в житті. Я навіть вашого прізвища не знаю.

— Тепер уже знаєте ім’я, а все інше — справа наживна, — відповів він без жодної усмішки. — Я їду після навчання на завод, мені там дають місце в гуртожитку. Але якщо я буду одружений, нам набагато швидше дадуть окрему квартиру. Час подумати у вас є, до кінцевої зупинки їхати ще довго.

— Ви це з жалості робите? — запитала я, дивлячись у його сірі очі.

— Я просто хочу, щоб у дитини була родина, — тихо повторив Роман. — Щоб вона не почувалася так, як почувався я.

Коли потяг зупинився на пероні, я вийшла разом із ним. Моя тітка згодом допомогла з пропискою, ми швидко розписалися в місцевому бюро. Невдовзі з’явився на світ наш Артем. Роман виявився неймовірним чоловіком. Він ніколи не докоряв мені за те, що я не могла відповісти йому палким коханням. Я ставилася до нього з величезною повагою, але всередині все ще трималася за Ігоря. Роман сам вставав уночі, коли малий плакав, колисав його, ходив гуляти на вихідних, щоб дати мені відпочити. На заводі його поважали, він заочно вивчився в інституті, отримав підвищення, і згодом нам дійсно дали спочатку однокімнатну, а потім і більшу квартиру.

Усі сусіди навколо казали, що Артем підростає і стає схожим на мене, як дві краплі води. Жартували, що треба ще доньку, щоб була схожа на тата Романа. Роман лише посміхався й обіймав сина за плечі. Офіційно ніхто й ніколи не знав, що Артем — не його. Ми дали синові все: хорошу освіту, допомогли з весіллям, коли він знайшов собі дівчину в столиці, зібрали гроші на перше житло для них.

Згодом Роман почав серйозно нездужати.І саме тоді, коли я сиділа біля його ліжка в нашій спальні, тримаючи його суху, гарячу руку, я злякалася так само сильно, як колись у тому потязі. Я раптом зрозуміла, що це спокійне, тихе почуття, яке росло в мені всі ці тридцять років, і є справжнім коханням. Що Ігор був просто яскравим спалахом молодості, а Роман — моїм життям, моєю опорою. Я плакала, кусаючи губи, щоб не тривожити його, а він відкривав очі, гладив мої пальці й тихо дякував мені. Дякував за сина, який виріс чесною людиною і завжди пишався своїм батьком. Дякував за те, що тоді, на тому холодному пероні, він назавжди перестав бути сиротою.

Тепер я сиділа на лавці поруч з Ігорем і розуміла, що його мати просто прибрала мене з дороги аби тільки не допустити шлюбу з сільською дівчиною з реєстратури.

— То моя мама все це вигадала? — Голос Ігоря повернув мене до реальності. Він дивився на свої руки, і його пальці помітно тремтіли. — Вона сказала твоїй матері, що я в аварії? Боже мій… Тепер я розумію. Лілія не могла мати дітей. Мати так чекала на онуків, під кінець життя постійно плакала, жалілася, що наш рід згасає. Мабуть, той її вчинок усе життя не давав їй спокою.

Він повернувся до мене, в його очах стояли сльози. Він дивився на мене так, наче чекав якогось порятунку, якоїсь зачіпки.

Я дивилася на нього й розуміла, що не можу сказати йому правду. Не можу розповісти, що його син живе в столиці, що в нього є чудова онука, яка зараз чекає на цю зелену кофтинку. Артем виріс із твердою упевненістю, що його батько — Роман, чоловік, який виростив його, який носив його на руках і дав своє прізвище. Мій син пишається пам’яттю про Романа. Якщо я зараз скажу Ігорю правду, це зруйнує все. Це був наш із Романом син. Тільки наш.

— То скільки зараз твоему синові? — запитав Ігор, уважно вдивляючись у моє обличчя. Його голос тремтів від якогось прихованого сподівання.

Я опустила очі на своє в’язання, перекинула петлю на іншу спицю й відповіла якомога спокійніше:

— Тридцять один. Йому нещодавно виповнилося тридцять один, Ігорю.

Насправді Артему було тридцять два. Але Ігорю про це знати не потрібно. Цей один рік назавжди закривав двері в минуле, залишаючи все на своїх місцях.

Ігор повільно кивнув, його плечі помітно опустилися, ніби з них зняли якийсь важкий вантаж, але водночас згасла остання іскра в очах. Він знову одягнув свої темні окуляри, ховаючи погляд.

— Зрозуміло, — тихо мовив він. — Ну, добре, що в тебе все склалося. Хороший чоловік був, син є. Це головне. А мені вже час іти.

Він підвівся з лавки, трохи затримався, ніби хотів ще щось додати, але промовчав. Поправив пальто й повільно пішов тією ж алеєю назад, до виходу з парку.

Я дивилася йому вслід, поки його постать не сховалася за густими кущами бузку. Потім знову взяла в руки спиці, знайшла потрібну петлю й продовжила роботу. Зелена нитка лягала рівними рядами, створюючи новий малюнок для моєї внучки.