Я сиділа на краєчку дивана й дивилася, як Олена розкладає по поличках шафи продукти. Ми жили в невеличкому містечку під Неаполем уже третій місяць. Олена була моєю кумою, саме вона пів року тому зателефонувала й запропонувала витягнути мене з постійної безгрошів’я. Удома, після того як закрили місцеве підприємство, роботу знайти було майже неможливо, а на чоловікову зарплату ми ледве зводили кінці з кінцями, намагаючись підняти двох дітей. Олена допомогла мені з грошима на дорогу, знайшла підробіток у заможній родині, показала, де дешевше купувати продукти, де зупиняються автобуси і як правильно спілкуватися з місцевими. Я відчувала до неї величезну вдячність. Вона здавалася мені найближчою людиною в цій чужій країні, де все спочатку лякало своєю невідомістю.

Того вечора ми сиділи на кухні, і Олена переглядала повідомлення в телефоні. Вона постійно усміхалася, з кимось листувалася й щохвилини відкладала екран фокусом донизу, коли я підходила ближче. Спочатку я не звертала на це уваги, бо вважала, що вона спілкується зі своїм чоловіком Андрієм. Андрій залишився вдома в Україні, доглядав їхніх дітей, будував хату й повністю тримав на собі все господарство. Він був дуже порядним, ніколи не витрачав марно жодної копійки з тих, що Олена надсилала з-за кордону. Але раптом Олена сама не витримала й вирішила поділитися зі мною своєю таємницею. Вона показувала мені фотографії місцевих пейзажів і випадково прогортала до знімка з високим італійцем.

Олена зауважила мій подив і лише легковажно махнула рукою. Вона спокійно сказала, що це її тутешній знайомий, із яким вона проводить вільні вечори. Вона пояснювала це тим, що їй важко самотньо жити в іншій країні, що тут так роблять майже всі жінки, бо це допомагає морально витримувати розлуку з домом.

Я слухала її й не вірила власним вухам. В моїй голові це просто не вкладалося, адже я знала, як Андрій старається для родини, як він чекає її повернення і з якою повагою завжди говорить про неї. Я спробувала сказати Олені, що це неправильно, що не можна так чинити з людиною, яка тобі довіряє. Олена відразу змінилася в обличчі, її лагідний тон зник, і вона гостро відповіла, щоб я не вчила її жити, бо я ще занадто мало побула на заробітках і нічого в цьому не розумію.

Ми дуже сильно посварилися. Після тієї розмови між нами повисла холодність, ми майже не розмовляли кілька днів, обмежуючись лише короткими побутовими фразами про прибирання чи купівлю хліба. Мені було важко перебувати з нею в одній кімнаті, але й іти мені не було куди. Я сумувала за чоловіком, за дітьми, і все, що відбувалося навколо, здавалося мені якимось дивним чужим сном, із якого я якнайшвидше хотіла прокинутися.

Минуло кілька днів. Я поверталася з роботи втомлена, мріючи лише про те, щоб лягти й відпочити. Олена вже чекала на мене на кухні. Вона приготувала вечерю, розставила тарілки й заварювала чай. На її обличчі не було й сліду від попередньої образи. Вона підійшла до мене і мовила, що нам немає сенсу ворогувати, бо ми все ж таки рідні люди, куми, і опинилися тут разом, щоб допомагати одна одній, а не псувати нерви. Вона сказала, що її сеньйора їде на кілька днів до родичів, і залишила їй ключі від невеликого будиночка на узбережжі моря. Олена запропонувала мені поїхати з нею на вихідні, відпочити від постійного прибирання, подихати свіжим повітрям і просто спокійно поговорити, щоб забути всі непорозуміння.

Я погодилася. Наступного ранку ми зібрали невеликі сумки з речами, сіли на автобус і вже за годину були на місці.

Будинок стояв майже на самому березі, з вікон було видно хвилі, а навколо панувала тиша. Там дійсно було дуже затишно. Ми розклали свої речі, приготували легкий обід і вийшли на терасу. Цілий день минув спокійно.

Олена поводилася дуже приязно, постійно посміхалася, згадувала давні часи, коли ми ще дівчатами гуляли в нашому селі. Мені здалося, що все повертається на свої місця і що наша сварка дійсно залишилася в минулому.

Настав вечір. На вулиці стрімко темнішало, піднімався легкий вітер із моря. Ми повернулися до будинку, заварили свіжий чай, увімкнули невеликий торшер у кутку вітальні й просто сиділи на широкому дивані. Аж раптом у двері гучно й наполегливо подзвонили. Я здригнулася від несподіванки, бо знала, що в цьому будинку нікого не має бути, а сеньйора мала повернутися лише на початку наступного тижня. Олена ж сприйняла цей дзвінок абсолютно спокійно, навіть не здивувалася. Вона підхопилася з дивана й пішла відчиняти.

Коли двері розчинилися, на порозі з’явилися двоє чоловіків. У першому я відразу впізнала того самого італійця з фотографії в телефоні Олени. Поруч із ним стояв його товариш – кремезний чоловік із короткою борідкою, у темній куртці. Вони голосно віталися, проходили до кімнати, сміялися й розмовляли італійською.

Я підхопилася з місця й тихо сказала Олені на вухо, що мені це не подобається і я хочу піти до своєї кімнати чи взагалі повернутися додому. Але Олена міцно взяла мене за руку й шепнула, що я поводжуся як дитина. Вона переконувала мене, що це просто друзі, вони прийшли на пів години, принесли солодощі до чаю і не треба влаштовувати сцен, бо це виглядатиме некультурно перед її знайомим.

Мені довелося залишитися у вітальні. Ми сіли за великий стіл. Олена налила всім чаю та кави, розклала печиво. Гості намагалися зав’язати зі мною розмову, але я відповідала дуже коротко, лише кількома словами, які встигла вивчити за цей час. Товариш Олениного знайомого сів поруч зі мною на дивані. Він постійно щось розповідав, усміхався, намагався показувати якісь кумедні відео у своєму телефоні. Я дивилася на годинник і мріяла лише про те, щоб цей вечір швидше закінчився. Олена ж у цей час активно з ними спілкувалася, сміялася й робила вигляд, що все абсолютно нормально.

Близько опівночі гості нарешті підхопилися й почали прощатися. Коли за ними зачинилися двері, я відразу висловила Олені все, що думала про цю ситуацію.

Олена лише відмахнулася від моїх слів, відповіла, що я надто все ускладнюю і бачу проблему там, де її немає.

Наступного ранку я встала дуже рано, щоб зібрати свої речі й повернутися додому першим же автобусом. Олена вже була на кухні. Вона сиділа за столом з чашкою кави й тримала в руках свій телефон. Коли я зайшла, вона навіть не привіталася. На її обличчі була якась дивна, холодна усмішка, якої я раніше в неї ніколи не бачила. Вона покрутила телефон у руках, подивилася на мене й мовчки протягнула екран у мій бік.

На екрані були фотографії з учорашнього вечора. На кількох знімках той чоловік, який сидів поруч зі мною на дивані, нахилився дуже близько до мого обличчя, коли показував щось у телефоні. На іншій фотографії його рука лежала на спинці дивана одразу за моєю спиною, і створилося враження, ніби він мене обіймає. Я дивилася на ці кадри й відчувала, як у мене всередині все холоне.

Я запитала в Олени, що це таке і навіщо вона мене знімала. Вона відповіла дуже спокійним, але абсолютно чужим голосом. Вона мовила, що якщо я ще хоч раз спробую говорити про її життя, вчити її моралі чи натякати комусь вдома про її тутешній відпочинок, ці фотографії миттєво опиняться в повідомленнях мого чоловіка. Вона сказала, що додасть до них кілька слів про те, як саме я проводжу свій вільний час в Італії і чим займаюся на вихідних, коли за мною ніхто не стежить.

Я стояла посеред кухні й не могла вимовити жодного слова. Я дивилася на людину, яку знала з самого дитинства, з якою ми хрестили дітей, яка ще тиждень тому здавалася мені найближчою подругою й рятівницею. Я не могла збагнути, звідки в ній узялося стільки злості й підступності.

Я мовчки взяла свою сумку й вийшла з будинку. Сльози застилали мені очі, коли я йшла порожньою вулицею до зупинки. Автобус до міста приїхав швидко. Протягом усієї дороги я дивилася у вікно на чужі будинки, пальми й синє море, але все це більше не здавалося мені красивим. Я не розуміла, як жити далі в одній квартирі з людиною, яка виявилася здатною на таку низьку поведінку.

Повернувшись до кімнати, я зачинила двері й сіла на ліжко. Мені потрібно було якось працювати далі, бо дома чекали діти й чоловік, які розраховували на кожну надіслану копійку.
Мені хотілося все кинути, забрати валізу й першим же рейсом поїхати додому, обійняти своїх дітей і чоловіка, але я розуміла, що борги нікуди не зникнуть, а робота вдома так і не з’явилася.

Олена повернулася ввечері. Вона поводилася так, ніби нічого не сталося. Вона пройшла на кухню, почала гриміти посудом, готувала їжу й навіть щось мугикала собі під ніс.

Я сиділа у своїй куточку, розглядаючи родинне фото в телефоні, де мій чоловік тримає на руках дітей, і не знала, як мені діяти далі.

Тоді все здавалося простим і зрозумілим: поїхати, заробити грошей, виплатити борги й повернутися до свого звичайного життя. Ніхто й гадки не мав, що чужі краї так швидко викривають у людях усе те, що роками ховалося за звичайними сусідськими усмішками та спільними святами.