Свекор був найпалкішим борцем проти нашого з Ігорем шлюбу. Йому здавалося, що я посягаю на його багатство, яке складалося з великої хати та машини. Чоловік все життя працював в Сибіру і думав, що на його статки тепер всі ласі.
А тим більше я, донька сільської заливачки, яка регулярно не просихала.
– То я таку собі невістку заслужив? Аби з мене люди сміялися? Якщо її візьмеш, то знати тебе не хочу!
Свекруха підтакувала, бо ж хто хоче мати таку родину?
– Вона сама така буде – яблуко від яблуні далеко не падає!, – говорила вона.
– Та Світлана навіть до рота таке не бере, – переконував Ігор, але ж хто в таке повірить?
Ігор намагався мене переконати аби я пішла до них і вони тоді побачать, що я зовсім інша, а потім ми всі будемо жити довго і щасливо.
Але мені вистачило й переказаних слів, я не хотіла аби вони мене в плечі бухали, випираючи з хати.
Звичайно, що я йому не пара, тут і думати не було чого. Хоч я й гарно вчилася і мене практично виховала бабуся, але у мене й близько не було тих статків, що в Ігоря. Якщо чесно, то я й не планувала з ним щось мати, хоч ми й були в одній компанії.
Але отак потрохи ми зближувалися, нам було смішно разом, далі стало нестерпно порізно.
Моя бабуся сказала, щоб я не дурила себе і пішла вчитися, а там доля сама покаже. Я вступила на педагогічний факультет і намагалася забути Ігоря.
Але доля вирішила по-іншому: він теж вступив в наш виш і ми таємно одружилися.
Жили в малесенькій кімнатці в гуртожитку і почувалися неймовірно щасливими.
Звичайно, що його батьки своїх обіцянок дотримали – синові нічим не допомагали і не визнавали наших дітей. Подумати лишень, ми приїжджали в рідне село до моєї бабусі, а його батьки навіть не приходили аби подивитися на онуків.
Їхня велика хата обсипала штукатурку та потребувала перекриття, але в їхній уяві вони й далі були першими багачами на село…
Люди, люди, чим ви інколи міряєте своє життя…
Роки минали, а у нас з Ігорем все було добре – ми купили квартиру і машину, наші діти росли нам на радість. Ми все рідше приїжджали в село, бо бабусі моєї не стало, матір теж довго не протягнула.
Хоч пенсія була ще через років десять, але ми вже відтепер почали думати про те, де ж ми доживатимемо віку, бо комусь з дітей лишиться квартира, а іншій теж допоможемо чим зможемо.
Одразу подумали про бабусину хату – аби зробити ремонт і там жити. Але там легше було все зруйнувати, ніж поремонтувати, а це ж шалені кошти.
Звичайно, залишалися батьки Ігоря, але ми з ними роки не спілкуємося. Не знаю чи допоміг випадок чи це було закономірним – батько Ігоря потребував лікування і той таки наважився відвідати його в лікарні.
Ігор бачив, що батько давно вже не той грізний зазнайко-багач, а старий чоловік, який давно живе минулим, може й жалкує, що тоді так вчинив, але вирішив, що гонор вище. Ніж любов до дитини.
Ігор допоміг з лікуванням і не вимагав якоїсь віддяки, допоміг, бо так веліла совість.
Далі вже мати приїхала до нього на роботу аби подякувати за батька і отак потроху вони почали спілкуватися. Звичайно, я рада, що вони нарешті помирилися. Але осадок у мене від цього дуже неприємний.
Якими ж треба бути людьми аби викреслити свою дитину з життя на тридцять років? Я розумію, що від своєї матері я не бачила любові чи ласки, але й вона, коли була при ясному розумі, то завжди мене обіймала і перепрошувала, вона виявляла якісь емоції.
А тут ніби й такі поважні люди, а така всередині каша.
Вони були в нас і запросили до себе на літо, але я вже не дуже хочу їхати. Розумію, що такий мир дасть нам на старість прихисток, але серцем пробачити не можу. Не за себе. А за Ігоря, за наших дітей. Які не знали ні дідуся, ні бабусі… Чи я не права?
Фото Ярослава Романюка
