— Ти що, серйозно думаєш, що я залишуся тут няньчитися з твоєю мамою, поки ти там розважаєшся з якоюсь молодою дівчиною в своєму новому готелі? — говорила я, стоячи посеред вулиці перед розкішним двоповерховим будинком моєї свекрухи. — Ти мені брехав про відрядження, про роботу, про все! А тепер тримаєшся за руку з цією блондинкою в сарафані, ніби я для тебе ніхто!
Ігорь, у сонцезахисних окулярах і солом’яному капелюсі, зупинився, подивився на мене байдуже і просто пройшов повз, не відпускаючи руку тієї дівчини. Вона, з усмішкою на обличчі, запитала тоненьким голосом: «Ігорю, а це хто така?»
Він спокійно відповів: «Це давня знайома моєї мами. Іди до моря, я скоро приєднаюся». Потім повернувся до мене і додав: «Олено, чого ти кричиш? Бачиш, я зайнятий».
Я відчула, як усе всередині перевертається від такої зухвалості, але це був лише початок тієї бурі, яка перевернула моє життя з ніг на голову.
Все почалося з того звичайного ранку, коли я медична сестра з великим стажем, отримала термінове повідомлення на телефон: «Жінці стало зле, потрібна допомога».
Я саме готувалася до довгоочікуваної відпустки, останні години зміни, а тут таке повідомлення.
Але диспетчер продиктував адресу, яка одразу ж змусила мене забути про все на світі — це був будинок моєї свекрухи, Світлани Миколаївни. «Олено, давай швидше, свекрухи погано», — крикнула я своєму напарнику Олексію, хапаючи медичну сумку і вибігаючи до машини швидкої допомоги.
Ми мчали через міські затори, а я думала, як це все недоречно саме зараз, коли ми з чоловіком, Ігорем, планували вирушити на курорт уже за два дні.
Свекруха завжди мала проблеми зі здоров’ям, але чому саме зараз? Я набрала номер Ігоря, щоб попередити, але він не відповів — мабуть, був на роботі.
Приїхавши на місце, я побачила сусідку, пані Галину, яка викликала нас. Вона стояла на порозі, тримаючи чашку в руках, і виглядала стурбованою.
— Олено Петрівно, добре, що ви так швидко! Ми з Світланою Миколаївною просто чаювали, святкували народження онука — я принесла домашні пиріжки з мясом, — розповідала Галина, проводячи мене до кімнати. — А потім вона раптом поскаржилася на слабкість і впала на підлогу. Нічого особливого не було, тільки чай і ті пиріжки.
Я увійшла до спальні, де Світлана Миколаївна лежала на ліжку, бліда, але при свідомості. Від неї пахло чимось солодким, не тільки чаєм. Я дістала тонометр і почала вимірювати тиск, намагаючись зберігати професійний спокій.
— Ігорю повідомили? — слабо запитала свекруха, дивлячись у стелю.
— Ні ще, але подзвоню зараз, — відповіла я, намагаючись не показувати роздратування. — Світлано Миколаївно, ви ж знаєте, що не можна так нехтувати здоров’ям. Треба було б більше берегти себе.
Вона лише зітхнула і пробурмотіла: «Ти завжди думаєш тільки про свій відпочинок, Олено. А про мене хто подбає?»
Я стрималася, щоб не відповісти різко, бо робота є робота. Тим часом приїхав Ігор, увійшовши до кімнати з буханцем у руках — мабуть, поспішав з обідньої перерви. Побачивши матір, він одразу кинувся до неї.
— Мамо, що сталося? Ти в порядку? — питав він, тримаючи її за руку.
Я, не витримавши, втрутилася: «Ігоре, це все через її недбалість! Ми ж на порозі відпустки, а вона знову створює проблеми. Пам’ятаєш, як минулого року ми були на морі, і вона вирішила полізти на дерево за грушами? За недозрілими! І впала, звісно. Це не випадковість, це навмисне!»
Ігор подивився на мене з подивом: «Олено, як ти можеш так говорити? Мамі потрібен догляд, а ти звинувачуєш її в усьому!»
Атмосфера напружилася, але тут пролунав мій наступний виклик по рації. Я, не гаючи часу, попрощалася і поїхала на роботу, залишивши їх удвох.
Вечором я повернулася додому втомлена, скинула взуття біля дверей, поклала сумку на полицю і сіла на лавку в коридорі, розслабляючи ноги після довгого дня. Ігор вже був удома, сидів за столом з чашкою чаю, задумливий.
— Ти мене принизила перед сусідами, Олено, — почав він відразу, не підводячи очей. — Як люди подумають? Звинувачувати мою матір у тому, що їй стало злеі? Ти думаєш, це спеціально, щоб зіпсувати наш від’їзд?
— Звичайно, спеціально! — відповіла я, підводячись. — Вона завжди так робить, щоб привернути увагу. А тепер наш відпочинок під загрозою!
Після паузи Ігор сказав те, чого я ніяк не чекала: «Нам доведеться відкласти відпустку».
— Що ти верзеш? — я встала різко, відчуваючи, як серце прискорюється.
— На роботі в мене аврал. Мене відправляють до філії в курортному місті. У відпустку поїду один, а ти залишишся доглядати маму. Вона погодилася пожити в нас ці два тижні. Поклади її в нашу спальню, на дивані їй незручно.
Я не повірила своїм вухам: «Чудова ідея! Ти їдеш, а я тут з твоєю мамою два тижні? Ігоре, ти чуєш себе? Такі рішення ми приймаємо разом! Я не її прислуга!»
Але він був непохитний: «У мене робота, я виконую накази начальства, а не для того, щоб лежати на піску. Збери мою валізу! Де мої шорти? У цьому домі нічого не знайти!»
— Ти ж по роботі їдеш, так? Дві сорочки і штани — вистачить.
— Гаразд, раз ти така принципова, то я теж зроблю висновки. Побачимо, кому гірше буде, — загадково сказав він.
Ігор швидко зібрався і поїхав, а я тільки тоді помітила, що в його валізі — шорти, плавки, сонцезахисний крем, все для відпочинку, крім мене. Але він уперто твердив, що це службова поїздка.
Ми домовилися, що я відвідуватиму Світлану Миколаївну принаймні двічі на тиждень, а решту часу за нею доглядатиме сусідка Галина. Але підозри не залишали мене. Щось у поведінці Ігоря було не так, і я вирішила перевірити.
Наступного дня я поїхала до свекрухи з продуктами, хоча планувала приїхати тільки наприкінці тижня. Біля дверей мене зустріла Галина.
— О, добре, що ви завітали! Мені онука принесли, часу на вашу свекруху немає. А я думала, ви в відпустку до моря поїхали. У вас же там власне житло, без турбот, — сказала вона.
— Яке власне житло? Ми готель бронювали! Зранку сперечалася з менеджером — хочу скасувати, а вони не всі гроші повертають! Кажуть, їдьте все одно! — обурилася я.
— Ой, вибачте, помилилася. Бувайте, — Галина швидко пішла.
Її слова тільки посилили мої сумніви. У свекрухи колись був маленький будиночок з ділянкою в курортному місті, але вона його продала ніби як. Ще й скаржилась, що надто дешево. Зазвичай зупинялися в готелях чи гостьових будинках.
Увійшовши, я запитала в Світлани Миколаївни, яка неохоче помішувала кашу: «Ігор дзвонив вам?»
— Що за нісенітниця, Олено? Цю кашу їсти неможливо! Ігор дзвонив, все гаразд, влаштувався, — відрізала вона, все ще ображенана, що я не забрала її до себе.
— Я вам їжу приготувала, але цього тижня більше не приїду. Хочу відпочити. Доречі я оселюсь у тому будинку що у вас біля моря залишився. Я скасувала бронь через Ігоря.
— Ні, там ремонт ще не зроблено! Та й продала я його?!
— То продали, чи ремонтуєте?.
— Що ти напосідаєш? Яка тобі різниця до мого? Ти не можеш їхати! Хто за мною дивитиметься?! Ігор чітко сказав, тобі не варто суперечити синові! — обурилася свекруха.
Але я вирішила по-своєму. За пару днів я вже оселилася в тому самому готелі, який бронювала для нас з Ігорем. Рада була, що не повернули всі гроші — принаймні, маю дах над головою. Залишалося знайти «зайнятого роботою» чоловіка.
Я подзвонила Ігорю: «Як справи? Можу приєднатися?»
— Ні, Олено! Сто разів ні! У мене купа роботи, я втомлений. А ти чіпляєшся за відпочинок! Їдь до мами на дачу, займися чимось, але мені не заважай! Робота на межі, можуть звільнити!
Він уникав чітких відповідей, грубив. Я пішла на пляж — море, сонце гріло, я навіть засмагла. Але думки про будиночок свекрухи і мовчання Ігоря не давали спокою.
Я ледь пам’ятала адресу — була там раз, коли вперше приїхала з Ігорем до того міста. Місцевість змінилася: замість старих хаток — розкішні готелі.
Блукаючи вулицею, я раптом побачила Ігоря біля одного з будинків. На ділянці свекрухи тепер стояв елегантний двоповерховий гостьовий дім з терасою.
Ігор у окулярах і капелюсі розмовляв з гостями, виглядав як господар. Після того, як один гість поїхав на авто, під’їхала молода пара. Він вітав їх, показував номери. Я відчула себе чужою.
Не чекаючи, я пішла за ним. «Досить грати в детектива. Скажу все в лице!» — подумала я.
Тут з воріт вийшла мініатюрна брюнетка в легкій блакитній сукні і окулярах у формі метелика. Ігор тримав її за руку, вона сміялася.
«О, тут не без жіночої компанії!» — подумала я, прискорюючи крок.
Я перегородила їм шлях, стала навпроти. Ігор зупинився, подивився і пройшов повз.
— Ігоре! Як ти смієш ігнорувати мене? — крикнула я.
— Ігоре, а це хто? — запитала брюнетка милим голосом.
— Це стара подруга мами. Іди до басейну, Олено, я скоро, — спокійно сказав він і повернувся до мене.
— Чого кричиш? Я зайнятий.
— Ти казав про відрядження, а тут гуляєш з іншою! Це ж дім твоєї мами, який «продали за копійки»? — вказала я на будівлю.
Він зітхнув: «Олено, без сцен. Обговоримо як дорослі. Де ти зупинилася? Сподіваюся, не в мене?»
— Як ти міг так вчинити? Я в готелі, який ми вибирали разом! Чому брехав про роботу? Не вистачило сміливості сказати правду?
— Так, не хотів казати. Коли ти кричала на маму, я зрозумів — ми чужі.
— Хто ця жінка? Чому ти з нею такий ніжний?
— Вона купила в мами ділянку, побудувала готель, керує ним. Запросила мене допомогти.
Але я все зрозуміла: «А куди поділися гроші від продажу? Вона ж не за 10000 гривень купила!»
— Це не твоя справа, мамині гроші! Пам’ятаєш, пропонував допомогти з ремонтом у мами? Ти відмовилася. Відмовилася доглядати її, коли я поїхав. У шлюбі потрібне розуміння, а ти мене не розумієш.
— Нехай твоя Ольга доглядає маму. Я більше до неї не піду. І в мою квартиру не повертайся!
Я пішла, а Ігор навіть не спробував зупинити.
Решту відпустки я провела в готелі, насолоджуючись морем, готуючись до розлучення.
Перед від’їздом біля готелю мене чекала та жінка.
— Як ви мене знайшли? — здивувалася я.
— Ігор сказав. Знаю, у вас донька, ви довго разом. Перша зустріч вийшла не так. Хочу пояснити. Ігор допомагав з будинком, і в нас виникли почуття. Він думає звільнитися і переїхати до мене, тож відпустіть його.
— Я не тримаюся за зрадника. А його маму забирайте з собою.
— Мені подобаються турботи, які вам не до душі. Ми з Світланою давно знайшли спільну мову. Але забрати її зараз не можемо. Доглядайте до зими.
— Нізащо! Смішні? Вирішуйте свої проблеми самі, та й доглядати там нікого!
Я відпочила і повернулася додому. Розповіла доньці про все — наші шляхи з Ігорем розходяться.
— Мам, а я можу навідувати тата? — запитала донька невинно.
— Якщо хочеш побачити, як він з тією жінкою живе, то їдь, — гірко сказала я.
— Не сердися. Навіщо тобі з татом і його дивацтвами, з бабусею? Вони тебе не поважали. Я не поїду.
Я не сердилася, але подала на розлучення, звернулася до юриста.
Коли Ігор повернувся через два тижні, я відразу зажадала ключі: «Зникай з мого життя».
— Я не хочу розлучення, повернувся назавжди!
Але я не пустила: «Чого треба?»
— Мамі вчора стало зле, ти не відповіла на дзвінок! Як ти можеш бути такою?
— Ти пішов до Ольги, вона сказала відпустити тебе. Іди і не турбуй.
— Ользі мама не потрібна! — пробурмотів він.
Він сів у коридорі: «Я в розгубленості. Думав, знайду щастя! Але Ольга хоче, щоб я був адміністратором а не партнером, чи чоловіком. Та й то на сезон. Зараз мушу шукати прихистку!»
— Ти прописаний у мами, іди до неї. І як подруга скажу: ідіть усі куди подалі! Доглядай Ольгу, маму, але мене залиш!
Він пішов. До розлучення я його не бачила.
Донька сказала, що Ігор переїхав до Ольги, а Світлану Миколаївну обіцяли забрати «наступним рейсом». Але коли той рейс — невідомо.
Ну що ж, сподіваюсь, тепер усі вони справді щасливі і знайшли тих із ким їм добре.
Головна картинка ілюстратвина.
