Іван любив Олю, а вона – його найкращого друга. А Андрій любив себе. Десь так виглядав цей трикутник. Саме тому, так сумно співалося: «Лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна». Його печальна дівчинка дивилася з пожадливістю на Андрія, що майстерно перебирав струнами гітари. Інколи Оля співала своїм ніжним сопрано, але частіше мовчала.
Іван не вмів ні грати, ні співати, ні дівчатам голови крутити. Це все вмів Андрій, та й як не вміти, коли природа наділила такими гарними очима і широкими плечима? Печалився Андрій не даремно, бо все шукав неймовірну красуню собі під стать, але жодна по кастингу не підходила. Звичайно, дівчата навколо були красиві і розумні, і палко в нього закохані, але йому хотілося вже такої писаної царівни, щоб всі чоловіки йому заздрили. Тоді він би проходився з нею і хизувався собою, бо така дівчина з будь-ким не водитиметься.
Оля була гарна, як і більшість дівчат, але не з того типажу, якого так шукав Андрій. Вона була звичайна вродлива дівчина з хорошою фігурою. Таких навколо сотні, а коло Андрія їх декілька сотень. Вона мліла від його голосу і тремтіла, як тільки бачила знайомий силует чи ходу. Вона кохала безмежно і навіки, як і мають кохати, коли кохання не взаємне. Те, що її любить так само Іван, вона знала. Це було неможливо не помітити. Він тримався поруч, піклувався про те, де вона має сісти чи, що пити, чи їсти. Вкривав своїм светром на посиденьках біля річки, давав свій спрей від комарів, ділився бутербродом. Та, найголовніше, не набридав своїм коханням і не говорив про нього, як і вона не набридала своїм коханням Андрієві, бо «хіба зуміє голос подолати цю печаль»?
Їхні розмірені студентські посиденьки перервала апокаліптична звістка – Андрій і Оля одружуються. Іван не міг в це повірити ні тоді, коли стояв дружбою і подавав перстені, ні, коли приїхали під пологовий зустрічати Олю і маленького синочка. Він застиг і занімів, щось намагався робити, як зазвичай, але все втратило сенс, смак і реальність. Це все було не з ним і не про нього. Аж смішно, що він «друг сім’ї». З якою б радістю він би все забув, поїхав геть і зник навіки, але не міг.
– Іване, ти зайдеш сьогодні? Ми святкуємо!
– Вань, ти купиш підгузки, бо я не встигаю, та й посидимо?
– Іва, ти поможеш меблі перенести?
– Вань, ти посидиш з малим? Мені дуже треба по справах?
Не може він відмовити другові, бо той ще почне здогадуватися, а їй просто не може відмовити. Чує її голос і вже з першого слова хоче казати «так, без проблем, з радістю» І кидає справи, відпрошується і біжить в чужу родину аби трохи погрітися біля неї, надивитися і наслухатися.
Останнім часом він все частіше і частіше з нею. Андрій мусить більше працювати, заробляти, бо родина – завжди видатки. А Олі потрібна допомога, бо й з малим треба погуляти і в поліклініку поїхати, і в магазин піти, і в домі завжди якась поломка – прибити, закрутити, прочистити. Інколи вона засинає від утоми, а він няньчить малого до самого ранку. Коли це сталося вперше, то Оля дуже перелякалася, щоб не дізнався Андрій, адже він такий ревнивий. Але Іван пообіцяв мовчати, він би що завгодно пообіцяв аби провести ціле життя біля неї.
Іван помічає все. Бачить, що вона знову сумна, як і колись, що Андрій затримується після роботи, навіть, ночує в нього час від часу. Він терпляче чекає, коли очевидним стане його роль в її житті, коли вона усвідомить, що він завжди про неї піклуватиметься і оберігатиме.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
