fbpx
Історії з життя
Інна зірвалася з дивану і пішла. Вертатися не планувала. Як таке можливе? Коли ти віддана людині і знаєш її, як себе, а вона мовчить на твоє сокровенне

Спогад.

– Якби завтра був кінець світу, щоб ти зробила?

– Сказала, що кохаю тебе.

На цьому їхній роман і закінчився.

А все починалося так добре. Вони познайомилися в університеті, в студентській столовій, їй не вистачило грошей на обід і він її пригостив.

– Це дрібниця, з кожним буває, – так відреагував на її зніяковіння.

Інна запам’ятала хлопця і одного дня таки віддячила тим, що заплатила за його обід. Так вони почали спілкуватися на різноманітні теми: предмети, викладачі, мрії. Потрохи вони з Андрієм настільки зблизилися, що дня один без одного провести не могли. Все переказували один одному і якось плавно зайшли в стосунки. Це було так природно і правильно, що вони лиш полегшено зітхнули. Так тривало близько двох років. Вони ще вчилися і якось ввечері за переглядом чергового апокаліптичного блок-бастеру й зайшла мова про те, що варто робити, коли кінець світу. Андрій не відповів на її зізнання. Щось плів, що вона важлива в його житті, але те, чого вона так хотіла почути не казав. Інна зірвалася з дивану і пішла. Вертатися не планувала. Як таке можливе? Коли ти віддана людині і знаєш її, як себе, а вона мовчить на твоє сокровенне?

Далі її втішали подруги, мама, час, простір і фільми.

– Донечко, ти ще молода. Ще все попереду. Чи один такий буде.

– Подруженько, то тобі наука на майбутнє – ніколи не зізнавайся перша.

– Незамінних не буває.

Все добре. Все мудро. Все правильно, просто в душі пече і дихати важко від однієї згадки про нього, від погляду на смішну листівку чи фільм, що дивилися разом.

Сьогодні вона чекає на малого, що ніяк не може награтися в пісочниці.

– Котику, мама має купу справ. Ходімо додому.

– Ма, се тлоски.

– П’ять хвилин, – занурюється в телефон.

– Інно?

– Андрію? – десь далеко запекло.

– А я придивляюся чи ти чи ні. Ми теж тут часто гуляємо – киває на кучеряву дівчинку.

– Зрозуміло. Ми проходили повз, тож таке.

– Як життя?

– Добре. А в тебе?

– Теж нічого.

– Вже не злишся на мене?

– Та ні. Чого б мені злитися.

– Я тоді не сказав, що б зробив, коли б був кінець світу.

– Думаю, ми б тепер обоє взяли своїх дітей і намагалися їх вберегти.

– Так, але…

– Слухай, мені вже не важливо, що ти тепер мені скажеш. Я дуже хотіла почути щось тоді, але ти не зміг. Може, воно й на краще.

– Твоя правда.

– Бувай.

Вела малечу за руку і згадувала, що мала б ніколи не забути. Але вона так багато забула з тих стосунків, окрім його обличчя. Час так швидко летить аби пам’ятати такі дурниці. От вона ще недавно шаліла від маленьких рученяток свого хлопчика. А він так швидко виріс, що тільки на фото згадує, яким він був. А її коханий Артем? Вона й не пригадає, коли вони разом вечеряли. Треба точно щось влаштувати, бо знову забудеться. Все забувається.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page