— Це ти? Олена?

— Привіт, Тарасе. Не сподівався?

Перед ним стояла жінка — впевнена, з гордо розправленими плечима, з легкою усмішкою на вустах. У її очах не було ані печалі, ані благання, як колись.

Він помітив: вона змінилася. Одяг — простий, але явно якісний. Зачіска охайна, руки доглянуті. Поруч, тримаючись за мамин пальець, стояла дівчинка років чотирьох. Великі очі, яскравий плащик — мов маленька копія матері.

Тарас завмер. Не тому, що впізнав її. А тому, якою побачив її тепер.

Три роки тому Олена сиділа на холодній підлозі кухні в старій львівській квартирі, пригортаючи до себе сплячу донечку. Маленька Соломія лише починала тримати голівку, а Олена вже плакала, слухаючи, як чоловік грюкає дверима, йдучи назавжди.

— Куди ти? — ледь вимовила вона.

— Я так більше не можу! Живу, як жебрак. Ти вся в дитині, нічого довкола не бачиш. Втомлена, зла. Я йду.

Двері грюкнули. Він пішов до Марти — безтурботної, вродливої, без клопотів про дітей. А Олені залишив борги за комуналку, стару квартиру на околиці Львова і єдину відповідальність — за маленьку людину.

Ту зиму Олена запам’ятала назавжди. Прокидалася серед ночі з думкою: чи не протікає дах, чи достатньо тепло вдягнена Соломія, чи вистачить грошей до завтра.

Соціальна допомога ледь покривала найнеобхідніше. Вона навчилася варити каші на воді, додаючи трохи кислого яблука, щоб було хоч трішки смачніше. Гуляла в старому пальті, намагаючись не заздрити іншим мамам, які йшли під руку зі своїми чоловіками.

Іноді, проходячи повз кав’ярню на площі, вона чула сміх за вікном. І знала — він там. Щасливий, із новим життям, а вона тут — самотня, з дитиною і розтоптаними почуттями.

Одного разу, гортаючи старі фото на телефоні — молода, сповнена сил, із сяючими очима — Олена зрозуміла: вона хоче повернути цю Олену назад.

Спочатку вона працювала адміністратором у невеликому салоні краси за мізерну платню. Віддавала Соломію в ясла, вчилася поєднувати материнство й роботу. Було важко: лікарняні, нічні сльози, безкінечні тривоги. Але вона не здавалася.

Дивлячись на дівчат у салоні, зрозуміла у якому напрямку повинна рухатись. Закінчила  курси, стала майстром манікюру. Створила сторінку в Instagram. Не одразу, але з часом люди потягнулися до неї — за акуратністю, за тепло, за щирість.

Її руки доглядали нігті, а погляд і слова — лікували душі. Поступово Олена знову ставала собою. Тільки тепер — сильнішою.

Через три роки Олена увійшла до бізнес-центру у Львові, де орендувала кабінет для роботи. І раптом зустрілася поглядом із ним.

Із Тарасом.

Поруч — Марта, менш сяюча, ніж колись, і хлопчик років п’яти, мляво тримаючись за її руку. Він помітив Олену. Вона — його. Вона — у стильному пальті, впевненою ходою, з Соломією поруч.

Підійшов. Не одразу знайшов слова:

— Ти виглядаєш неймовірно.

— Дякую, — просто відповіла.

— Як ти? Сама?

— Ні. Я з донькою. А загалом — я сама по собі. Саме цього мені й вистачило, щоб почати все заново.

Тарас мовчав. Марта, не приховуючи роздратування, запитала:

— Ви знайомі?

Але він не відповідав. Щось важливе всередині нього зламалося. Він зрозумів: втратив справжню. Не того дня, коли пішов. А коли обрав легкість замість любові. Коли віддав перевагу ілюзії — над реальним життям.

Пізніше Олена йшла додому, тримаючи Соломію за руку. Дівчинка запитала:

— Мам, хто це був?

— Звичайна людина, доню. Ми з тобою йдемо вперед. А все інше нехай залишається позаду.

— А ми щасливі?

— Дуже щасливі.

Соломія усміхнулась, притулилася щічкою до мами. Олена глянула в небо.

Тієї ночі Олена довго не могла заснути. Соломія мирно посапувала, обіймаючи улюбленого зайчика. А Олена лежала, накрившись пледом, і згадувала.

Перші дні після того, як пішов Тарас. Як сиділа на підлозі, втупившись у долоні. Як сусіди грюкали у стіну через плач дитини. Як кожну хвилину жила з єдиною думкою: чи впорається?

Як вставала по п’ять разів за ніч. Як шукала роботу, варила кашу на воді, бо на молоко не було грошей. Як кожен день боролася з сумнівами: «Я не витягну».

Одного разу зателефонувала давня подруга:

— Олена ти тримаєшся?

— Тримаюся.

— А ти відпочиваєш, коли Соломія спить?

Олена розплакалася. Не від утоми, а від того, що хтось нарешті запитав: «Як ти?»

Але вона не лінувалася, опустила руки, не відступила. Навчилася будувати життя заново. Не чекати дзвінків. Не сподіватися на допомогу.

Просто рухатися. крок за кроком. Навчилася відкладати по 50 гривень, лагодити взуття, записувати мрії в блокнот, щоб не забути, чого прагнула.

Одного квітневого дня, коли все цвіло, вони з Соломією гуляли в Стрийському парку. Поруч сиділа літня жіночка й довго дивилася на Олену. Потім підійшла:

— Вибачте. Ви така світла. Ніби несете в собі надію.

Олена усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. Ця жіночка побачила в ній не матір-одиначку, не покинуту дружину — а світло.

Від того дня Олена дала собі обіцянку:

«Я більше не дозволю собі почуватися нічиєю. Я — для себе. Я — для своєї дочки. Я — для цього життя».

Через три роки Тарасій знайшов Олену в соцмережах. Написав обережне «привіт», а потім почав вибачатися.

«Ти, мабуть, мене ненавидиш»

Вона відповіла спокійно:

— Я давно тебе пробачила. Але ми пішли різними шляхами. Ми виросли. Тільки в різні боки.

Він запропонував зустрітися. Прийшов із сином від Марти — хлопчиком років п’яти, тихим і замкнутим. Той рідко дивився в очі, частіше — у підлогу чи у вікно. Олена розуміла: цій дитині давно не читали казок перед сном, не співали колискових.

— Це твоя донька? — запитав він, глянувши на Соломію.

— Так, — відповіла Олена. — А ти хочеш із із нею потоваришувати?

Хлопчик кивнув.

Тарас довго мовчав, а потім сказав:

— Ти ніби стала іншою. Сильнішою.

— Я завжди була такою. Просто ти цього не бачив.

І в цей момент він зрозумів: він не втратив її. Він просто ніколи не знав, ким вона була насправді.

На день народження Соломії Олена влаштувала скромне свято — без помпи, але з повітряними кульками, домашнім тортом і безліччю обіймів. Дівчинка обняла маму й прошепотіла:

— Мамочко, я хочу бути такою, як ти.

Сльози самі навернулися на очі.

— А я хочу, щоб ти була собою. Тільки щасливою. І щоб, якщо хтось колись спробує зламати тебе, ти згадала, як мама піднімалася з самого дна.

Пізно ввечері вони лежали на траві й дивилися на зорі.

— Дивись, яка яскрава! — показала Соломія.

— Це ти, крихітко. Найяскравіша.

— А ти хто?

— Я — та, хто завжди буде поруч. Навіть якщо колись мене не стане.

Минуло ще трохи часу. Весна знову увійшла в їхнє життя. Цвіли дерева, розпускалися квіти на підвіконнях, а особливо — у серці. Соломія пішла в перший клас. Вона була світлою, як ранковий світ, доброю і чуйною дівчинкою. Іноді серйозною, іноді веселою, як сонячний зайчик.

Одного вечора Олена повернулася додому пізно. Соломія вже спала, згорнувшись калачиком, обіймаючи улюблену подушку. Олена поцілувала дочку й помітила краєчок листочка, що визирав з-під подушки. Розгорнула його. Почерк був дитячим, невпевненим, але щирим.

«Моя найкраща у світі мама» – прочитала Олена під дитячим малюнком. На ньому Олена була зображена високою, аж до самого неба і усміхненою. Поруч неї стояла Соломійка, теж усміхнена і тримала Олену за руку.

Олена дістала великий альбом у якому берегла найцінніші спогади. Тут вона у весільній сукні. щаслива, усміхнена. тут браслет на якому написане ім’я Соломійки і її вага при появі на світ. Тут розмиті слізьми рядки, що написала Соломія собі у день, коли пішов Тарас: “Я впораюсь”.

Поруч із усім тим Олена поклала малюнок Соломії. Втерла непрохану сльозу і посміхнулась своїм думкам:

— У мене вийшло. Я й сама не вірила, не вірила, але змогла.

Головна картинка ілюстративна.