Коли я познайомилася зі своїм чоловіком, я була мрійливою і романтичною дівчиною. Якщо він не дарував мені квітів протягом місяця, я починала сумніватися: «Чи не охололо його кохання до мене?»
Я обожнювала несподіванки: браслети, сережки чи квитки в театр. Усе, що приносило хвилю емоцій, здавалося мені ознакою справжнього почуття.
Роки минали, наповнені подіями, турботами й буденними справами. Побут перетворив наше життя на нескінченний перелік зобов’язань: потрібно купити це, вирішити те. Згодом у нас з’явилися діти — дорогоцінне щастя, яке завжди потребує уваги, сил і ресурсів. Навіть коли здається, що все є, завжди виникають нові потреби.
Чоловік продовжував дарувати мені квіти, але з часом я почала дивитися на них зовсім інакше. Букети викликали у мене не лише радість, а й підсвідоме підрахування: «Ці троянди — це ж два кілограми яловичини і помідорів на суп!». Утім, я завжди дякувала чоловікові й, ніби між іншим, додавала: «Я так люблю бузок». І це була правда.
Іноді я бурчала подумки: «Ми одружені стільки років, змагання давно завершилися, навіщо ці букети? Краще б мамонта приніс».
Чоловік любив годинники — справжню любов його життя. Він колекціонував їх. Дорогі, стильні, різноманітні. Але купував нечасто, адже це було недешеве захоплення. Іноді він дарував годинники й мені. Його радувало, коли я носила їх, адже це був його спосіб поділитися своєю любовʼю.
Але на моєму зап’ясті годинники завжди зупинялися. Через кілька годин вони просто переставали працювати. Ми сварилися через це. Мені шкода було грошей на аксесуари, які не функціонують. Навіщо вони мені?
Зрештою, ми порозумілися. Я зрозуміла, що це для нього дитяча, наївна спроба порадувати мене, загладити провину за витрачені кошти й розділити з кимось свої радощі. Тепер я носила годинники, навіть якщо вони не працювали. І коли мене питали, котра година, я відповідала з усмішкою: «Час любити».
Одного разу я розповіла чоловікові історію про відомого коуча, який колекціонував годинники. Його колекція була великою й дорогою. Він також колекціонував жінок, але коли одружився, зрозумів, що тепер у нього буде лише одна супутниця. Ця думка для колишнього серцеїда була непростою, але вона ставила все на свої місця.
Щоб прийняти це, він переглянув свою колекцію годинників і зрозумів: вони, як і жінки, гарні, різні, з унікальними спогадами. Але тепер йому достатньо одного годинника — і однієї жінки. Решту годинників він роздав людям, виклавши їх фото в Інстаграм із підписом: «Забирайте».
Для нього це був складний, але необхідний досвід. Однак він здивувався, наскільки по-різному люди ставилися до цих годинників. Для нього вони були цінними, а для інших — просто шматками металу, які вони хотіли отримати безкоштовно.
Чоловіка ця історія вразила. Він не міг уявити, як можна роздати улюблені речі. Але я запевнила його: «Це просто тренажер усвідомленості. У тебе такої проблеми немає — ти однолюб».
І раптом я зрозуміла, що вчу чоловіка тому, чого сама ще не навчилася. Я все ще рахувала квіти, прикраси та сукні в «кілограмах потрібності». Але ж насправді важливі емоції, які ці речі дарують. Іноді вони потрібні навіть більше, ніж раціональні покупки.
Емоції надихають, заряджають і дають енергію для життя. Ми самі створюємо їх, перетворюючи буденність на щось особливе.
Того дня я вдягла жовтий годинник із Маленьким Принцом на циферблаті — дешевий, простий, зупинений назавжди на одинадцятій годині. І подумала про його слова: «Якщо скажеш дорослим: “Я бачив будинок із червоної цегли, у вікнах герань, а на даху голуби”, — вони не зрозуміють. Але варто сказати: “Будинок за сто тисяч франків”, — і вони вигукнуть: “Яка краса!”».
Я хочу навчитися бачити крізь вартість — емоцію, крізь ціну — цінність. І тоді мій жовтий годинник стане для мене безцінним, бо він зберігає те, що неможливо купити: мій особистий час любити.