Я вже дев’ять років одружена з Тарасом. У нас росте шестирічний син Артем, справжній непосидько, який мріє стати космонавтом.
Три роки тому ми нарешті виплатили кредит за нашу квартиру в передмісті Києва, і я відчула, ніби з плечей зняли величезний тягар.
Ми з Тарасом почали мріяти про заміський будинок — місце, де Артем міг би ганяти на велосипеді, а ми з чоловіком пити каву на терасі.
Але саме тоді, коли ми почали відкладати на цю мрію, до нас звернулася свекруха з проханням позичити 100 000 гривень на весілля молодшої сестри Тараса, Олени.
Я погодилася, хоча душа мала неспокій від тривоги: звідки у батьків Тараса, звичайних працівників, візьмуться гроші, щоб повернути борг?
Два роки тому, восени, ми з Тарасом сиділи за кухонним столом, розглядаючи оголошення про земельні ділянки. Артем спав у своїй кімнаті, а ми, попиваючи трав’яний чай, мріяли, як облаштуємо сад і маленький город біля нашого майбутнього будинку. Тоді я й уявити не могла, що наша мрія так швидко опиниться під загрозою.
Телефон Тараса задзвонив несподівано. Я помітила, як він насупився, побачивши на екрані ім’я мами.
— Так, мамо, що сталося? — тихо запитав він, відійшовши до вікна.
Я не чула всієї розмови, але по його тону зрозуміла, що справа серйозна. Тарас повернувся до столу, сів і довго мовчав, дивлячись у свою чашку.
— Іро, мама просить позичити 100 000 гривень, — нарешті сказав він, не піднімаючи очей. — Олена виходить заміж, і їм потрібні гроші на весілля.
Я мало не облилась чаєм. 100 000 — це була вагома частка наших заощаджень, які ми так довго збирали після виплати кредиту. Я знала, що батьки Тараса — звичайні люди: мама працює бухгалтеркою в невеликій фірмі, тато — водій на заводі. Звідки в них такі гроші, щоб повернути борг?
— Тарасе, а як вони планують це віддавати? — обережно запитала я, намагаючись не звучати різко.
Він зітхнув і переказав слова матері:
— Мама каже, що тато отримає тринадцяту зарплату, а вона — премію. За їхніми підрахунками, до кінця року вони матимуть щонайменше 50 000. А далі, коли Олена переїде до чоловіка, вони вдвох із татом залишаться, витрати зменшаться, і за рік вони назбирають ще 50 000. Кажуть, віддадуть поступово.
Я мовчала. У голові крутилися думки: «А якщо не віддадуть? А якщо щось піде не так?» Але я бачила, як Тарас вагається. Він любить свою сім’ю, і я знала, що відмовити мамі для нього — як зрадити.
До того ж, дві третини наших заощаджень були його заробітком. Я працюю масажисткою в салоні краси, і мої доходи значно менші.
— Добре, — нарешті сказала я. — Але давай домовимося: ми допомагаємо, але стежимо, щоб це не завадило нашим планам.
Тарас кивнув, але в його очах я побачила сумнів. І, як виявилося пізніше, недарма.
Наступного дня ми поїхали до батьків Тараса. Свекруха, пані Наталя, зустріла нас із широкою усмішкою. Їхня квартира пахла свіжоспеченими пиріжками, а на столі вже стояв чайник.
— Ірочко, Тарасику, дякую, що виручаєте! — вона обійняла нас обох. — Ви ж розумієте, Оленка — наша молодшенька, хочемо, щоб усе було як слід. Весілля ж раз у житті!
— Мамо, а ви точно зможете повернути? — прямо запитав Тарас, сідаючи за стіл.
— Та звісно, синку! — пані Наталя махнула рукою, ніби це було очевидно. — У кінці року тато отримає премію і зарплатню ще одну. А потім ми з татом удвох будемо, Оленка до Сашка переїде, витрат менше стане. За рік назбираємо 100 000, це мінімум!
Я слухала і відчувала, як наростає тривога. Плани звучали занадто оптимістичними, але я не хотіла псувати момент. Олена, сестра Тараса, сиділа поруч і сяяла від щастя, розповідаючи про свою сукню і ресторан, який вони обрали.
— Іро, а ти можеш допомогти з зачіскою? — раптом звернулася вона до мене. — Ти ж у салоні працюєш, може, маєш когось, хто зробить мені щось гарне?
Я зніяковіла. Мені не хотілося вплутувати свою роботу в сімейні справи, але відмовити було незручно.
— Я поговорю з нашою перукаркою, Оксаною, — відповіла я. — Може, вона погодиться зробити тобі зачіску за символічну плату.
— Ой, дякую, Ірочко! — Олена кинулася мене обіймати. — Ти найкраща!
Тарас тим часом уже думав, як ще можна зекономити. Він запропонував Олені, щоб його друзі покатали молодят на своїх машинах, замість оренди весільного кортежу.
Я бачила, як він старається, і це мене тішило — він намагався зробити так, щоб наша допомога не була лише фінансовою.
— А прикраси для машин можна взяти напрокат, — додав він. — Не треба витрачати на них зайве.
Олена радісно кивала, але я помітила, як її наречений, Сашко, переглянувся з нею. Мені здалося, що вони щось недоговорюють.
Весілля відбулося через три місяці. Я таки домовилася з Оксаною, нашою перукаркою, щоб вона зробила Олені зачіску безкоштовно.
Натомість я пообіцяла зробити їй два сеанси масажу. Тарасові друзі, як і обіцяли, приїхали на своїх машинах, прикрашених стрічками, які ми взяли напрокат. Усе виглядало красиво, і я навіть відчула гордість за те, як ми з Тарасом допомогли.
На весіллі ми з чоловіком подарували Олені 40 000 гривень — наш подарунок молодятам. Я сподівалася, що це стане для них гарним стартом.
Але через кілька тижнів я дізналася, що Олена з Сашком витратили зекономлені на кортежі та прикрасах гроші не на щось корисне, а на дорогі каблучки. Мене це засмутило, але я промовчала — не хотіла псувати стосунки.
Пів року потому ми з Тарасом знову повернулися до ідеї будинку. Ми знайшли кілька ділянок за містом, і я вже уявляла, як Артем ганяє там із друзями. Тарас зателефонував мамі, щоб дізнатися, як просувається їхній план повернення боргу.
— Мамо, ви там відкладаєте щось? — обережно запитав він, увімкнувши гучний зв’язок.
— Звісно, синку, — відповіла пані Наталя. — Як домовлялися, 50 000 ми вам віддамо до кінця року. Не хвилюйся, усе під контролем.
Я видихнула з полегшенням, але щось у її голосі мене насторожило. Вона звучала занадто впевнено, ніби приховувала сумніви.
А потім усе змінилося. Через кілька місяців Олена повідомила, що при надії. Ми з Тарасом щиро зраділи за неї, але невдовзі дізналися, що Сашко втратив роботу через скорочення.
Ситуація в їхній сім’ї стала напруженою, і пані Наталя, як виявилося, віддала всі свої заощадження Олені, щоб допомогти їй із підготовкою до появи дитини.
Коли Тарас знову зателефонував мамі, щоб нагадати про борг, її тон змінився.
— Тарасе, як тобі не соромно? — різко сказала вона. — Олена при надії, Сашко без роботи, їм навіть на дитячі речі грошей бракує! А ти про якісь борги згадуєш? Я ж не покину доньку в такий час! Віддам я тобі твої гроші, але не зараз!
Я сиділа поруч і чула кожне слово. Мене охопило обурення, але я стрималася. Тарас мовчки поклав слухавку. Він не сказав мамі, що наш салон краси закрили, а його самого перевели на віддалену роботу зі скороченням зарплати. У нас самих грошей лишалося обмаль, і ми ледве зводили кінці з кінцями.
Того вечора ми довго розмовляли з Тарасом. Я намагалася бути спокійною, але всередині кипіла.
— Тарасе, я розумію, що Олені важко, але чому ми маємо потерпати через це? — сказала я, стараючись не підвищувати голос. — Ми віддали майже всі наші заощадження, а тепер що? Жити без подушки безпеки?
Він потер скроні й тихо відповів:
— Іро, я не знаю, що робити. Мама обіцяла віддати, але зараз вони з татом усе віддають Олені. Я не можу щось змінити.
— А ми? — не витримала я. — У нас Артем, у нас свої плани! Ми не можемо чекати вічно!
Тарас кивнув, але я бачила, що він розгублений. Він любив свою сім’ю, але розумів, що ми опинилися в складній ситуації.
Наступні місяці були важкими. Я намагалася знайти додаткові заробітки, пропонуючи масажі вдома, але клієнтів було мало. Тарас працював допізна, намагаючись компенсувати скорочення зарплати.
Артем, відчуваючи нашу напругу, почав частіше капризувати. Одного вечора, коли я вкладала його спати, він запитав:
— Мамо, а коли ми поїдемо на нашу дачу?
Я ледве стримала сльози.
— Скоро, синочку, — відповіла я, гладячи його по голові. — Тільки трішки зачекаємо.
Але в душі я знала, що «скоро» може не настати ще довго. Мрія про заміський будинок віддалялася, а борг від батьків Тараса так і не повертався.
Одного дня я вирішила поговорити з пані Наталею сама. Я набрала її номер, стараючись налаштуватися на спокійну розмову.
— Наталю Іванівно, добрий день, — почала я. — Я розумію, що у Олени зараз складний період, але нам із Тарасом теж нелегко. Ми віддали вам 100 000, і нам потрібно знати, коли ви зможете повернути хоча б частину.
Вона помовчала, а потім відповіла:
— Іро, що ти мотузки з мене тягнеш. Ви ж не хочете, щоб ваша племінниця росла в бідності?
Я не вірила своїм вухам.
— Наталю Іванівно, ми з Тарасом теж маємо дитину. І в нас зараз немає роботи в салоні, а Тарас заробляє менше. Нам потрібні ці гроші.
— Та віддам, — її голос став чужим. — Дайте нам часу. Ви ж сім’я, ми всі одне ціле.
Я поклала слухавку, відчуваючи безсилля. Слова про сім’ю звучали гарно, але чому наша сім’я мала бути на другому плані?
Минуло ще пів року. Олена подарувала чоловіку здорову дівчинку, і ми з Тарасом щиро раділи за неї. Але фінансова ситуація в нашій родині не покращувалася.
Я почала шукати нові можливості: записалася на курси косметології, сподіваючись розширити свої послуги. Тарас узяв кілька фріланс-проєктів, щоб підзаробити. Ми намагалися не втрачати надію, але мрія про будинок здавалася все більш недосяжною.
Через рік після весілля пані Наталя повернула нам 10 000 гривень. Це була крапля в морі, але я була вдячна й за це. Ми з Тарасом вирішили не здаватися. Ми продовжували працювати, відкладати кожну копійку й шукати нові можливості.
Про дім ми вже й не мріємо, аби звести кінці із кінцями. Родина Тараса з нами не спілкується, ні мама , ні його сестра навіть не телефонують, при зустрічі не вітаються.
Все думаю, а в чому ж наша вина? Чого ми раптом стали такі не любу? Ми ж чужого не просили, лиш своє хочемо повернути. От хіба маєм мовчати?
Головна картинка ілюстративна.
