Ірина прийшла у вівторок минулий нам допомогти тушонку закрити, ну це я так думала. Робота кипіла, але бачу, донька якось ніби й не тут. Все у неї із рук сиплеться, усе робить через “не хочу”. Я собі подумала, може з зятем не помирились, запитала. А відповідь отримала таку, що й досі із чоловіком ходимо самі не свої.
Ірина – наша менша донька із трьох дітей. Ми із чоловіком завжди мали дуже хороші роботи, гарно заробляли. Навіть, оті дев’яності на нас мало вплинули. Й понині тримаємо два магазини у нашому селі, працюємо, крутимось, дітям допомагаємо.
Двоє наших старших дітей після школи одразу вчитись пішли. Андрій – юрист, а Тетяна вирішила обрати професію педагога. А от Ірина одразу після школи заміж вийшла. Вони із Ігорем ще з дитинства разом були. Ми зі сватами ще у садку жартували, що водитимемо сюди онуків спільних. Так, власне і вийшло з роками.
Ірина одне за одним трьох синів ще до 23 у світ привела. Ігор у неї справді хороший чоловік, добрий. турботливий, працьовитий. Він забезпечував молоду родину повністю. Навіть, сердився, якщо ми хотіли допомогти. З онуками – будь-ласка, а от фінансово – ні.
Нині нашій Ірині 38. Онуки вже студенти, лиш менший школу закінчує. Життя склалось у нашої доньки добре, ми за неї дуже раді були, аж до минулого вівторка.
Ірина прийшла ніби, як нам на поміч. Робота кипіла, у нас два автоклави, ми й собі і дітям і онукам одразу робимо. А це дивлюсь, Ірина понура якась. Все у неї із рук летить, не уважна, видно, що думками далеко. Я, коли ми наодинці були, запитала, чи бува не із зятем не помирились. А може що із онуками? Ну мало що?
А Ірина аж ожила. Підскочила і давай мене у всьому на світі винною робити. Ніколи її такою не бачила:
— Ви ще й питаєте, мамо? Не соромно вам? Погляньте навкруги, чи є хто ще поруч вас, аби допомагати у всьому. Ні. Нікого. Тільки Ірина. Ну так, брат велика вчена людина в місті живе, куди його покличеш килими прати? А сестра – деректор школи, вона тушонку не буде допомагати закривати, так? Тільки Ірина не вчена, без роботи. Її можна кликати, а що? Звісно, їй не треба було ні вчитись, ні жити по-людськи.
Я отетеріла. Ну нічого зрозуміти зовсім не могла. Яке навчання? До чого вона це? Ми свого часу пропонували, а вона ж тоді відмовлялась, казала що діти ото її інститути.
Питаю, чим таке заслужила, а вона в сльози. Мовляв, я ніколи її не любила і не дбала про її майбутнє. Саме через те, що для нас із татом двоє старших дітей важливіші, вона у свої 38 нічого не досягла і не має нічого. А от якби ми дбали про неї, то життя б її інакше склалось. Грюкнула дверима і пішла.
Ходила я після того до неї, але даремно. Холодна, мов стіна кам’яна. Навіть розмовляти толком не хоче.
Ні я, ні чоловік мій так і не змогли нічого зрозуміти. Може хто мені пояснить, що то є таке? На що ображена наша дитина? В чім вина нас, батьків?
04,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
