fbpx
Історії з життя
Іринка й справді сподівалася розтопити заледеніле серце матері. Улесливо спитала, які страви будуть для гостей готувати. Та Надію ніби ґедзь укусив: терпіння моє випробовуєш? Аякже, велике панство прибуде!

Надія не могла збагнути, чому не тільки її не раз шарпала доля, а й перед донькою Іринкою тепер стелиться колючками?

Звісно, якби Іра послухала її – усе було б по-іншому. Усе життя панувала б у любові і достатку. Вона упевнена – Андрій, син її найкращої подруги Оксани, гарна пара для Іри. Вродливий, культурний, а головне – по-справжньому кохає Ірину. Заради неї за кордон подався. Усе начебто йшло так, як вони з Оксаною запланували. До вчорашнього дня, коли Іра несподівано
сповістила, що кохає іншого. Якогось Костю, з яким разом вчилися у виші. Мовляв, вони давно зустрічаються, а тепер хочуть одружитися. На днях свататися приїде, пише газета “Наш День“.

Надія від таких слів ніби очманіла. Лаяла і совістила доньку. Як вони тепер Оксані в очі дивитися будуть?

По-правді, можливо, Надія і могла б зрозуміти доньку, усе таки серцю – не накажеш. Але ж хлопець той – круглий сирота. Які
статки у їх дім принесе? Що дасть Іринці?

– Костя – добрий. І мене дуже любить. А що сирота – хіба його в тім вина, мамо? – Ірина докірливо пронизала Надію. Хвилюючим голосом стала розповідати усе, що знала про Костю. Що живе з тіткою – літньою одинокою жінкою.

В автопригоді не стало його батька. А мати вийшла заміж за його друга – винуватця аварiї. Усе простила йому, бо той обіцяв стати батьком для Костика. Спочатку усе ніби добре було, а потім він запив. І тоді не пам’ятався, що робить. В такі моменти, мати часто привозила Костика до своєї рідної сестри.

Так було і в той чорний день, коли вітчим, добряче хильнувши, заснув із цигаркою в руці. Ще звечора мати пообіцяла сестрі покинути п’яницю, бо несила їй більше терпіти. Не встигла… Не стало обох. Після цього тітка взяла опікунство над Костиком. Стала для нього турботливою мамою. Завдяки їй Костя вступив у виш, має хорошу роботу.

– Ти дитя, та й годі! – стояла на своєму Надія. – Гадаєш, розчулиш мене? Та ти просто не уявляєш, як важко жити з бідним.
Коли рахуєш кожну копійку, бо від зарплати до зарплати дотягнути несила. Любов тобі очі засліпила, а збіжить час – по-іншому на світ дивитися будеш і заздритимеш подругам, у яких є все…

Іринка й справді сподівалася розтопити заледеніле серце матері. Улесливо спитала, які страви будуть для гостей готувати. Та Надію ніби ґедзь укусив: терпіння моє випробовуєш? Аякже, велике панство прибуде!

– Гаразд, сама стіл накрию! І приготую усе сама, як умію, – в очах Ірини блиснули сльози. Вона зустрілася з розуміючим поглядом батька, який дістав валідол і закрився у своїй кімнаті.

Надія ніяк не могла заснути. Ще й місяць, ніби навмисне, проникав крізь штори, заглядав їй в очі. Уже давно він так сліпуче не
світив. «Ніч яка місячна, зоряна, ясная. Видно, хоч голки збирай», – випливли в пам’яті слова відомої пісні, які повернули її в молоді роки. Туди, де було її перше кохання, її Марко, хлопець із сусіднього села. Зоряними вечорами вони, міцно обнявшись, сиділи на лавочці під парасолькою старого каштана і мріяли про спільне майбутнє.

Марко дуже гарно співав. Працював завклубом, потім вступив у консерваторію. Дорога до Києва далека, тож бачилися зрідка. Маркова мати часто передавала йому сумку автобусом. У тій сумці завжди було його улюблене домашнє печиво з маком, яке готувала для хлопця Надя. Тоді здебільшого їх єднали листи.

Якось попередній Марків лист уже наздогнав наступний. Надя читала його і відчувала, як важкий клубок здавлює її. Марко
писав, що покохав іншу, яка тут, разом із ним, підтримує його і в гіркі, і радісні хвилини.

Надія нічого не розуміла. Ще напередодні він так хвилююче писав їй про своє кохання, про те, що написав пісню для неї, яку колись неодмінно їй заспіває. А тепер… О, як було Наді зле! Проте з’ясовувати нічого не стала. Вона ж дівчина горда! Зопалу написала лише кілька слів: «Прости. Я не кохаю тебе. І, мабуть, ніколи не кохала. Хай любить тебе музика. І інша. Прощавай!»

Поставила дату за тиждень до тієї, що була у листі Марка – ніби вона його першою покинула. А що дата в листі не відповідатиме даті на поштовому штемпелі – не біда. Вийде так, наче вона не відважувалася одразу відправити листа.

О, Господи, як шкодувала вона згодом про свій вчинок! Коли Марко приїхав до неї, а в ній уже зародилося нове життя. Від іншого. Старшого від неї на 11 років, який давно кохав Надійку.

Ні, ні, вона не жаліє, що вийшла за нього заміж. Чоловік її добрий, уважний, нічого для неї не шкодує. Але в її серці досі живе любов до Марка. Вона нічого про нього не знає. Лишень те, що живе в іншому районі, а дружиною його стала авторка того злощасного листа, яка вміла копіювати почерки. Але тепер вже не слід думати про Марка. Через два дні приїде наречений
її доньки. Хоче цього Надія чи ні. І коли ж ти виросла, доню? – важко зітхнула Надія. Усе важчими ставали її повіки і за якусь мить вона уже не бачила місячного сяйва.

– …А ти молодець, доню. Справжня господиня. І страви такі вишукані і стіл гарно накрила, – прихвалив Іру батько. Дівчина щоразу зиркала у вікно: ось-ось мають бути їхні гості. Костя повідомив, що буде з тіткою і двома друзями – майбутніми дружбами на їхньому весіллі. Ось вони виходять з автівки. Нарядні, урочисті, з великим букетом червоним троянд. І хлібом на вишиваному рушнику. Надія відчуває, як їй стає гаряче. Де ж вона бачила того хлопця, ці великі карі очі, неслухняні кучері? Боже, милостивий, як Костя схожий на її Марка! Він цілує їй руку, вітається з чоловіком, ніжно пригортає Іринку.

Розмова за столом, на диво, ллється невимушено і легко. Ніби це не вперше вони так зустрічаються. Тітка Павлина, мов на долоні, викладає усе їхнє життя. Надія не може надивуватися: Костя справді син Марка! І знову десь з пам’яті виринають слова, автора яких не знає: «Твій син – то ти. Моя дочка – то я. Несправджена судьба – твоя й моя». Вона й не чує, як
Павлина пропонує уже поговорити про весілля, бо вони нині – ненадовго.

– Розумієте, Костя записався добровольцем на АТО. Я не зуміла його зупинити. Каже, хочу землю свою захищати. Свою Іринку. І їхніх майбутніх дітей. Тепла материнська любов, а ще гордість і вдячність до цього хлопця вмить огортає серце Надії.

З очей котяться сльози. Її думки перериває телефонний дзвінок.

– Ну що, багатого жениха знайшла собі твоя Ірина? – іронічним тоном питає Оксана.

– Багатого, – відповідає гонорово Надія. – Душею багатого, розумом і серцем, своїм сильним коханням. І багатшого нам – не треба…

Марія МАЛІЦЬКА.

facebook