Я познайомилася з Єгором на виставці сучасного мистецтва — зовсім випадково, серед натовпу людей, які робили вигляд, що розуміють сенс полотен із кольоровими плямами.
Я стояла перед картиною, на якій щось синє розтікалося по білому тлі, й думала, що це більше схоже на розлитий борщ, ніж на шедевр. Раптом поряд пролунав тихий, але впевнений голос:
— Ну що, як думаєш, це геніальність чи просто перевитрата фарби? — Єгор стояв з такою щирою усмішкою, що я мимоволі розсміялася.
— Якщо чесно, я думала сказати те ж саме, — відповіла я, і наші погляди зустрілися.
З того вечора ми вже не розлучалися. Він був зовсім не з мого кола: амбіційний маркетолог, що працював у великій компанії, але з душею художника.
Єгор умів слухати, жартувати й дивитися на мене так, ніби я була єдиною жінкою на світі. Наші прогулянки затягувалися до ночі, а розмови текли, як річка після весняної повені — легко, без жодної напруги.
Через рік він зробив мені пропозицію. Не було ніякої показної романтики — ми просто сиділи на лавці в парку, їли морозиво, і він раптом сказав:
— Іро, ти знаєш, я не уявляю свого життя без тебе. Вийдеш за мене?
Я розгубилася, але очі Єгора сяяли так щиро, що я навіть не вагалася:
— Так!
Ми почали планувати весілля. Питання грошей було складним, бо моя сім’я жила дуже скромно. Коли ми чесно розповіли про це його батькам, вони лише посміхнулися. Галина Петрівна, його мама, сказала:
— Діти, не переймайтеся. Ми оплатимо все весілля. Ви лише оберіть ресторан і сукню, а про решту ми подбаємо.
Мої батьки ніяковіли, але тоді тато зважився:
— Ми можемо допомогти іншим чином. Візьмемо кредит і внесемо перший платіж за квартиру. Це наш подарунок.
Я запам’ятала той день, коли ми разом з батьками підписували договір у банку. У їхніх очах була гордість і легка тривога — це був великий крок. Мені хотілося, щоб вони знали: їхня допомога для нас безцінна.
Усе йшло чудово: весільна сукня знайдена, ресторан заброньований, квартира з ремонтом чекає на нас. Але чим ближче було свято, тим більше було випробувань.
— Мамо, це що, знак? Може, мені не варто заміж виходити? — я нервово теребила край сукні, сидячи в машині по дорозі до РАЦСу. — Візажист відмовився, фотограф камеру розбив, Єгор у заторах. І он, дивися, чорна кішка дорогу перебігла!
Мама, як завжди, зберігала спокій, її голос був м’яким, але твердим:
— Іринко, не вигадуй. Через макіяж і затори весілля скасовувати? Кішки, до речі, від наших забобонів потерпають більше, ніж ми. Якщо любиш Єгора, то все це дрібниці. Чи є щось серйозніше, що тебе турбує?
Я зітхнула. Люблю я Єгора? Так, люблю. Його теплий погляд, як він умів розсмішити мене в найгірший день, як обіцяв бути поруч завжди.
Але чому тоді все йде шкереберть? Може, я занадто багато чекала від цього дня? Чи, може, не підготувалася до того, що плани можуть зірватися?
— Не знаю, мамо. Просто відчуваю, що щось не так. Може, я поспішила? — я глянула у вікно, де миготіли київські вулиці.
— Іринко, весілля — це не казка, а початок реального життя. Воно не завжди ідеальне. Але якщо ви з Єгором разом, то впораєтеся, — мама міцно тримала мою руку.
Її слова заспокоїли, але ненадовго. У голові крутилися думки: а що, якщо це не просто збіг? Що, якщо доля попереджає мене?
Коли ми приїхали до РАЦСу, Єгор уже чекав. Його очі світилися, коли він побачив мене. Він підійшов, узяв за руки й прошепотів:
— Ти неймовірна, Іро. Навіть без усього цього макіяжу ти найкрасивіша.
Я посміхнулася, відчуваючи, як напруга відступає. Він був тут, поруч, і це було головне. Ми зайшли до зали, і я намагалася не думати про всі невдачі цього ранку.
Серце калатало, коли ми обмінювалися обручками. Я ледве стримувала сльози щастя, коли ми поставили підписи. Ми — чоловік і дружина!
Я вже майже забула про всі проблеми, коли раптом почула різкий голос свекрухи, Галини Петрівни:
— Ірино, що це за неподобство?
Я озирнулася, перевіряючи, чи не забруднила я сукню. Її тон мене насторожив.
— Щось не так? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.
— Ще б пак! Твої рідні не вклали в це весілля навіть 100 гривень! І як вони посміли з’явитися в ресторан? Ми на них не розраховували!
Я застигла. Це жарт? Якийсь дивний розіграш? Я глянула на Єгора, але він відвів погляд, ніби нічого не чув. Мої батьки, які стояли неподалік, підійшли ближче. Мама виглядала приголомшеною, а тато зблід.
— Галино Петрівно, якщо це жарт, то він невдалий, — сказала я, відчуваючи, як голос тремтить. — Ми з Єгором разом усе планували, і мої батьки.
— Ой, не треба! — мовила свекруха. — Ви з Єгором — це наша сім’я. А твої батьки нехай мають совість і йдуть геть, без сцен.
Я не могла повірити своїм вухам. Гості в ресторані почали перешіптуватися, а я відчула, як земля йде з-під ніг. Мама спробувала заспокоїти ситуацію:
— Іринко, все гаразд. Ми з татом поїдемо. Не хотіли псувати тобі свято.
Вони розвернулися, щоб піти, а я стояла, як у тумані. Єгор мовчав. Чому він мовчить? Невже він згоден із матір’ю? Я шукала в його очах хоч краплю підтримки, але він лише ніяково відводив погляд.
— Єгоре, скажи щось! — я підвищила голос. — Це нормально, що твоя мама так розмовляє з моїми батьками?
Він знизав плечима, наче це дрібниця:
— Іро, ну що ти? Мама просто. Вона ж не зі зла. Давай не псувати свято.
— Не псувати свято? — я ледве стримувала сльози. — Ти серйозно? Вони принизили моїх батьків, а ти стоїш і мовчиш!
Я не могла дихати. Це було моє весілля, але я відчувала себе чужою. Я вибігла з ресторану, не звертаючи уваги на здивовані погляди.
Сльози котилися по щоках, але я не зупинялася. Єгор навіть не побіг за мною. Це вражало найбільше.
На вулиці я побачила батьківську машину. Мама вийшла назустріч, і я кинулася до неї в обійми.
— Іринко, не треба через нас тікати з весілля, — сказала вона, витираючи мої сльози.
— Мамо, я не дозволю, щоб з вами так розмовляли! Якщо Єгор не може захистити мене і мою сім’ю, то який він чоловік? Я не хочу бути частиною цього!
Раптом я почула його голос позаду:
— Іро, зачекай. Давай поговоримо.
Я обернулася. Єгор стояв за кілька метрів, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Мама шепнула:
— Поговори з ним. Якщо не поговориш, потім шкодуватимеш.
Я витерла сльози. Я не планувала повертатися до ресторану. Але вирішила сказати Єгору все, що думаю.
— Ти знав, що твоя мама так зробить? — запитала я прямо.
Він зітхнув, уникаючи мого погляду:
— Іро, це їхнє рішення. Вони завжди кожну копійку рахують. Ну, твої ж батьки справді не платили за весілля.
— Мої батьки виплачують кредит за перший внесок на нашу квартиру! — я підвищила голос. — І ти це знав! Як ти можеш вважати це нормальним?
Він спробував мене обійняти, але я відступила.
— Іро, не злись. Головне — ми любимо одне одного. Твої батьки ж не образилися, правда? Повертайся, гості чекають.
— Ти прийшов, бо мама сказала? — я ледве стримувала гнів. — Тобі нормально, що твоя мати вигнала моїх батьків?
— Та не вигнала вона їх, — він знизав плечима. — Просто сказала, як є. Не роби з цього сцен.
Я похитала головою, відчуваючи, як усе всередині протестує. Я зняла обручку й простягла йому:
— Ось, візьми. Ти ж її купив, ще в боржниці мене запишете.
— Іро, ти що? Це ж погана прикмета! — він виглядав розгубленим.
— Погана прикмета? — я гірко розсміялася. — А те, що ти не захистив мене перед своєю мамою, — це не прикмета? Я не хочу бути твоєю дружиною, якщо ти дозволяєш так поводитися з моєю сім’єю.
Я розвернулася й пішла до машини батьків. Мама поклала руку мені на плече:
— Ти впевнена, що хочеш їхати?
— Мамо, я не дозволю нікому так поводитись з нами. Чоловіків багато, а ви з татом у мене одні. Якщо вони так ставляться до вас, то й до мене колись будуть так само.
Тато всміхнувся, хоч очі його були сумними:
— Оце моя дівчинка! Ходімо, чого ми тут стирчимо? Життя не закінчується. Єгор ще пошкодує, що не цінував тебе.
Машина рушила, і я відчула полегшення. Я не шкодувала про своє рішення. Краще бути самій, ніж із людиною, яка не поважає мою сім’ю.
Головна картинка ілюстративна.
