Я сиділа у тихому, майже порожньому кафе навпроти Наталії — жінки, яку моя мати понад двадцять років називала не інакше як «хижачка». Поруч із Наталією сидів чоловік у строгому костюмі, як виявилося, нотаріус.

Наталія виглядала неймовірно виснаженою. Втрата мого батька сильно позначилася на ній; її очі були сумними, а втома проглядала в кожній рисі обличчя.

Ми ледве почали розмову, як Наталія одразу перейшла до суті.

— Ірино, ми не будемо затягувати, — її голос був тихий, але твердий. — Це нотаріус Максим. Він усе пояснить, але головне, що ти маєш знати: я виконую волю твого тата.

Мій наречений, Вадим, та моя мати, які до зустрічі запевняли, що Наталія буде «віджимати» в мене квадратні метри, чекали від мене жорсткої боротьби, адвокатів і великих витрат. Я ж сиділа і слухала, очікуючи підступу.

Нотаріус простягнув мені документи.

— Ірино, Наталія щойно підписала заяву про відмову від своєї частки у спадку на користь вас. Фактично, ви єдина спадкоємиця всієї нерухомості, придбаної ними у шлюбі з вашим батьком.

Я відчула, як застигло повітря. Я не могла повірити.

— Але, як? — я ледве вимовила слово. — А ви? Ви ж тут жили, це ваша квартира!

Наталія проковтнула клубок у горлі. Їй явно було важко говорити про тата.

— Ми з твоїм батьком давно вирішили, що квартира, в якій ми жили, має перейти до тебе. Це наш спільний дарунок тобі до весілля, — вона ледь помітно посміхнулася. — Він дуже хотів, щоб ти мала простір для початку сімейного життя, адже двокімнатна квартира з мамою — це не найкращий варіант.

— Але ви ж продали свою дачу, щоб її купити! Це ваша частка, — я була приголомшена такою великодушністю.

— Ми любили твого батька, — тихо сказала Наталія, а в її очах з’явилася волога. — І це був наш спільний дім, Ірино. А тепер це твій дім. Усе, що тобі потрібно, це дочекатися закінчення терміну після того, як не стало тата, і вступити у права спадкування. Максим усе пояснить.

Нотаріус швидко роз’яснив мені всі юридичні тонкощі. Я мала просто дочекатися шести місяців. Усі питання були вирішені буквально за пів години.

На вулиці, коли ми прощалися, Наталія ще раз подивилася на мене.

— Твій тато дуже тебе любив. Бережи себе. І пам’ятай про його мрію.

Я поверталася додому, не вірячи в те, що сталося. Я мала цілу трикімнатну квартиру, придбану за спільною волею батька та жінки, яку мені все життя малювали як лиходійку.

Мої батьки розійшлися, коли мені було всього вісім років. Я добре пам’ятала тата, і ми з ним ще якийсь час спілкувалися, але згодом мама категорично заборонила нам зустрічатися.

— Він нас зрадив, — казала вона мені. — Він нас залишив.

З його новою дружиною, Наталією, я була знайома лише за розповідями. Тато постійно хотів нас познайомити, але мама була проти, називаючи Наталію хижачкою, яка вкрала в неї чоловіка, а в мене — батька.

Мама розповідала різні небилиці про її підступність і підлість. Згодом Наталія дійсно стала асоціюватися в моїй свідомості виключно з чимось негативним. Напевно, великою мірою через це наші зустрічі з татом ставали дедалі рідшими — раз на рік, на мій День народження.

Моїї іменини ми з татом завжди відзначали в одному й тому самому, тихому кафе, на наступний день після дати, записаної у свідоцтві. Ми сиділи за столиком години дві.

Тато розпитував мене про мої справи, уважно і з цікавістю слухав. Він ніколи не розповідав про себе, про своє життя. А потім, завжди трохи сумний, проводжав мене до під’їзду і йшов, кажучи, що ми зустрінемося рівно через рік. Наче ми жили в різних паралельних світах, і лише на дві години на рік ці світи перетиналися.

Непомітно минуло більше двадцяти років такого життя. Я виросла і тепер готувалася до весілля.

Ми з моїм нареченим, Вадимом, не могли вирішити ключове питання: де ми будемо жити? Я жила з мамою у двокімнатній квартирі. Це був не найкращий варіант для трьох дорослих людей, які починають своє сімейне життя. Вадим жив у гуртожитку, оскільки його родина мешкала в іншому місті.

Тим часом мій батько і Наталія жили у просторій, світлій трикімнатній квартирі. Вони придбали її, продавши дві інші нерухомості: татову квартиру, що дісталася йому у спадок від бабусі, і дачу Наталії.

Коли мама дізналася про цю угоду, почався новий потік її звинувачень на адресу «хижачки».

— От, бачиш! — говорила вона мені, розмахуючи руками. — Я ж тобі казала! Спочатку чоловіка захапала, а тепер і його спадкову квартиру! Свою однокімнатну залишила, про запас, а дачею розрахувалася. А якщо щось піде не так, то і цю трикімнатну собі забере! Не вір жодному її слову!

Я вже звикла до маминих емоційних виступів і особливо не вникала в деталі їхніх фінансових операцій. Зрештою, це було життя мого батька.

Але одного разу, коли до мого Дня народження залишався трохи менше місяця, мені зателефонувала Наталія.

— Ірино, це Наталія, — сказала вона. — Я знаю, що ти готуєшся до зустрічі з татом. На жаль, він не зможе з тобою зустрітися. Він дуже серйозно захворів.

Її голос звучав приглушено і нещасно. Вона попросила мене приїхати до нього в лікарню, назвавши адресу і час.

Це була моя остання зустріч із батьком. Він був дуже слабкий, але посміхався.

— Я дуже радий, що ти прийшла, Іринко. Розповідай, як там ти з Вадимом?

Я розповіла йому, що ми з Вадимом готуємося до весілля, хоча й відклали його організацію через фінансові питання. Він погладив мене по руці.

— Хай у вас усе буде добре. Я дуже жалкую, що не зможу вас привітати. Аленічого, Наташа все зробить, — сказав він, і заплющив очі.

Повернувшись додому, я розповіла мамі про зустріч із батьком.

— Що вона зробить? — одразу ж зайшлася мама. — Зробить так, що своєї законної частки від квартири ти не побачиш, ось що! Хіба це незрозуміло?

Через тиждень батька не стало. Його відхід був швидким і несподіваним, незважаючи на хворобу. Я вирішила відкласти весілля на кілька місяців — мені зовсім не хотілося веселитися, коли не минуло ще й сорока днів після прощання з татом.

Мама моє рішення схвалила, але з іншої причини.

— Правильно. Саме час зайнятися спадщиною. Негайно наймемо адвоката і витиснемо з Наташки твої квадратні метри! Хай компенсує! Або ти пропишешся там і здаси в оренду. Так їй і скажи!

Я ніколи раніше не стикалася з такими питаннями, але всі складнощі, як виявилося, вирішилися самі собою. Наталія зателефонувала мені і попросила про зустріч за тиждень, щоб обговорити важливі речі.

Я розповіла про цей дзвінок і мамі, і Вадиму. Вони на сімейній раді одразу винесли вердикт.

— Вона буде в тебе квартиру забирати! — заявила мама. — Потрібно терміново шукати адвоката!

— Точно, Ірино, — підтримав Вадим. — Тобі потрібен захист! Хоча за свої послуги вони просять дуже значну суму.

Мама кинула клич родичам, і на її банківську картку почала надходити «спонсорська» допомога для оплати послуг адвоката. Вони були налаштовані рішуче і вкрай вороже до Наталії.

Я просила маму і Вадима не квапити події, визначитися, як діяти, лише після зустрічі з Наталією, але вони мене не слухали. Їхня віра у винність Наталії була непохитною.

Я, звичайно, розповіла їм про зустріч у кафе, про нотаріуса та про те, що Наталія без жодних проблем віддала мені квартиру.

Але ні мама, ні тим більше Вадим не повірили. Я вже закінчила розповідати, а вони між собою продовжували обговорювати і підозрювати Наталію у всіх гріхах.

— Вона щось приховує! — говорив Вадим. — Може, там борги за комуналку?

— Це пастка! — вторувала мама. — Вона потім через суд усе поверне! Ти ж не вмієш користуватися документами!

У цей момент моє терпіння вичерпалося. Я відчула глибоку відразу до їхньої жадібності та цинізму.

— Досить! — мій голос пролунав різко.

Я подивилася на маму.

— Мамо, Наталія дійсно дуже любила тата. Вона ледве стримувала сльози, коли згадувала про нього. Це не гра і не пастка. Вона була чесна.

А потім я подивилася на Вадима, який уже в думках, напевно, планував, як ми облаштуємо цю трикімнатну квартиру.

— Вадиме, — сказала я, не відводячи погляду. — Наше весілля відкладається на невизначений час. І навряд чи воно відбудеться взагалі.

Він був абсолютно спантеличений.

— Що? Ірино, ти про що? Через квартиру?

— Саме через квартиру, — пояснила я. — Подивилася я на тебе, послухала, і зрозуміла: не приведи Господи, щось трапиться зі мною, ти з цією нерухомістю ніколи не поведеш себе так, як це зробила Наталія.

Вадим почав заперечувати, щось говорити про кохання, про спільне майбутнє, але я його не слухала. У його очах я бачила лише розрахунок і вороже ставлення до жінки, яка зробила для мене неймовірний вчинок.

Він виявився готовим боротися за спадщину, навіть не знаючи, чи є вона. Він виявився повністю засліплений фінансовим зиском.

Після цієї розмови я розірвала наші стосунки. Це було важке рішення, але я зрозуміла: гроші та нерухомість є лакмусовим папірцем, що виявляє справжню сутність людини.

Наталія, яку мені малювали, як хижачку, виявилася єдиною чесною людиною в цій ситуації, яка виконала волю мого батька і проявила справжню сімейну гідність.

Вона навчила мене найбільшому уроку — справжня цінність людини не в її статусі, а в її вчинках. Іноді ті, кого ми вважаємо ворогами, виявляються нашими найкращими вчителями.