– Ірино, у мене прохання. Слухай уважно, – Віктор зачинив за собою двері й кинув ключі на тумбочку. – У нас на заводі нарешті призначили нового головного. Кажуть, чоловік жорсткий, половину старої гвардії вже «попросив» на вихід. Заступнику з виробництва натякнули, що пора на пенсію.
Ірина відставила тарілку з нарізаними овочами. Вона чула про ці пертурбації від Віктора вже тиждень.
– І що він хоче? – запитала вона, не піднімаючи очей.
– Він хоче нову кров. Мене сьогодні викликав, розпитував про цех, про показники. Я так зрозумів, мітить мене на місце заступника. Але є нюанс. Завтра він збирає вузьке коло в ресторані. З дружинами. Хоче подивитися, хто чим дихає в неформальній обстановці.
Віктор підійшов до дружини і взяв її за плечі. Його пальці злегка тремтіли.
– Ти ж знаєш, як я працюю. Але там треба не просто звіти готувати. Треба контакт знайти. Ти в мене розумна, вмієш розмовляти. Будь ласка, розворуши його якось. Покажи, що ми люди надійні, сучасні. Твоя чарівність – це половина мого успіху зараз.
– Ти хочеш, щоб я працювала «групою підтримки»? – Ірина нарешті подивилася на нього. – Вікторе, я три роки в декреті просиділа. Я відвикла від таких ігор.
– Та які ігри, Іро? Просто будь собою. Ти ж пам’ятаєш, як ми раніше з друзями збиралися? Ти завжди була в центрі. Ну, будь ласка. Від цього призначення залежить усе: і квартира, і навчання малого.
Наступного вечора в невеликому залі ресторану було тихо. Новий директор, Андрій Миколайович, прийшов один. Він був у добре підігнаному сірому піджаку, виглядав молодшим, ніж його описували на заводі.
Коли Ірина з Віктором увійшли, директор саме розмовляв з кимось по телефону. Побачивши гостей, він опустив слухавку, і його обличчя на мить застигло.
– Знайомтеся, Андрію Миколайовичу, це моя дружина Ірина, – бадьоро відрапортував Віктор.
Директор зробив крок назустріч. Його погляд був прямим і занадто довгим для простого знайомства.
– Дуже приємно. Андрій, – представився він, ігноруючи по батькові.
Вечеря проходила напружено. Віктор намагався жартувати, розповідав про модернізацію лінії, але Андрій відповідав сухо, майже не торкаючись їжі. Він постійно спостерігав за Іриною. Вона ж намагалася дивитися в тарілку, відчуваючи, як до горла підступає клубок. Це був той самий Андрій. Десять років минуло з їхнього останнього шкільного вечора, з тих дурних обіцянок і ще дурнішого розриву перед його від’їздом до столиці.
– Музика непогана, – раптом сказав Андрій, кивнувши в бік невеликої сцени. – Вікторе Сергійовичу, ви не заперечуєте, якщо я вкраду вашу дружину на один танець?
Віктор ледь не пролив напій.
– Звісно, звісно! Іро, йди, провітрися.
На танцювальному майданчику було тісно від інших пар, але Андрій тримав її на відстані, хоч і впевнено.
– Не чекав тебе тут побачити, – тихо сказав він. Голос у нього став іншим — нижчим і спокійнішим.
– Я теж, – Ірина намагалася дивитися йому в плече. – Віктор дуже цінує цю роботу. Він хороший спеціаліст.
– Я знаю, який він спеціаліст. Я особові справи три дні вивчав. Але зараз ми не про нього. Ти як?
– У мене все добре. Сім’я, син. Скоро виходжу з декрету.
– Куди? На ту стару фірму з перекладів? – він засміявся, але без злості. – Слухай, Іро, мені на заводі потрібна людина, якій я можу довіряти. Прес-секретар, помічник, хто завгодно. У мене там зміїне кубло.
– Андрію, це неможливо. Мій чоловік працює у тебе в підпорядкуванні.
– Саме тому це ідеально. Я розлучений, мені не треба ні перед ким звітувати. Завтра об одинадцятій чекаю в кабінеті. Приходь, обговоримо умови. Це буде чесна робота, ніякого підтексту, якщо ти сама того не захочеш.
Коли вони повернулися до столу, Віктор сяяв.
Дорогою додому в машині він не замовкав.
– Ну що? Про що ви говорили? Бачу, він розслабився після танцю. Ти молодець, Іро, я знав, що ти його зачепиш.
– Вікторе, він запросив мене завтра до себе. Пропонує роботу.
Віктор пригальмував на світлофорі.
– Роботу? Яку роботу?
– Каже, потрібен помічник. Прес-секретар.
– Оце так… – Віктор потер підборіддя. – Слухай, це ж геніально. Будеш моїми очима і вухами в управлінні. Ти ж погодилася?
– Я сказала, що подумаю. Вікторе, мені здається, це погана ідея. Він… він занадто дивно поводиться.
– Та кинь ти. Він просто побачив, що ти статусна жінка. Йому треба оточувати себе надійними людьми. Йди обов’язково. Це ж такий шанс для нас обох.
Всю ніч Ірина не могла заснути. Вона згадувала, як Андрій колись писав їй записки на уроках фізики. Тепер він став людиною, яка може одним підписом змінити життя її сім’ї. І цей натяк на те, що він розлучений…
Вранці вона довго обирала одяг. Одягла сувору темно-синю сукню, яка нічого не відкривала, але підкреслювала фігуру.
Біля кабінету директора було людно. Секретарка глянула на неї з цікавістю і відразу пропустила.
Андрій сидів за величезним столом, заваленим паперами. Побачивши її, він підвівся і зачинив двері на замок. Ірина мимоволі зробила крок назад.
– Не бійся, – він усміхнувся. – Це щоб не заважали. Сідай.
– Андрію, я прийшла сказати, що це не найкраща ідея. Віктор… він дуже ревнивий, хоч зараз і вдає, що йому все одно заради кар’єри.
– Віктор хоче посаду заступника. Він її отримає. Він справді тямущий мужик, я не збирався його звільняти. Але ти мені потрібна тут не через нього.
– А через що?
– Мені тридцять п’ять, Іро. У мене за плечима невдалий шлюб і купа грошей, які не приносять радості. Я коли тебе вчора побачив, зрозумів, що всі ці роки просто біг по колу.
– Це звучить як початок службового роману, – сухо відповіла вона. – Я не для того прийшла.
– Я пропоную посаду з хорошим окладом. Окремий кабінет. Ти будеш займатися зовнішніми зв’язками заводу. А що буде поза роботою – вирішувати тільки тобі. Я не збираюся тиснути. Просто хочу, щоб ти була поруч.
Він підійшов ближче і поклав на стіл наказ про призначення Віктора заступником директора з виробництва. Прізвище вже було вписане, не вистачало лише підпису.
– Це залежить від моєї відповіді? – запитала Ірина.
– Ні. Це я підпишу в будь-якому випадку. Він заслужив. А твій наказ лежить під ним. Вибирай.
Ірина дивилася на два аркуші паперу. Один гарантував спокій і добробут її чоловікові. Інший – невідомість і постійну напругу для неї самої.
– Мені треба подумати, – сказала вона.
– Думай. У тебе є час до обіду.
Вона вийшла в коридор і зіткнулася з Віктором. Він чекав її під дверима, нервово перебираючи пальцями край папки.
– Ну що? Підписав? – пошепки запитав він.
– Твій – так. Тебе призначили.
Віктор мало не застрибав на місці. Він схопив її за руки і почав цілувати пальці.
– Ірочко, ти чарівниця! Я ж казав, що він не встоїть. Що він сказав про твою роботу?
– Сказав, що чекає на відповідь до обіду.
– То погоджуйся! Чого ти чекаєш? Такий шанс раз у житті буває. Будемо разом на роботу їздити, разом обідати.
– Тобі справді все одно, що він розлучений і явно на щось натякає? – вона пильно подивилася чоловікові в очі.
Віктор на мить відвів погляд, але тут же знову заусміхався.
– Та це просто чоловічі розмови. Він директор, він має право на легкий флірт. Ти ж у мене розумна, ти знаєш межу. Головне, що ми тепер на коні.
Ірина відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. Чоловік, заради якого вона була готова відмовитися від усього, зараз фактично підштовхував її до іншого заради крісла заступника.
– Добре, Вікторе. Я піду до нього зараз.
Вона повернулася в кабінет. Андрій навіть не встиг сісти.
– Я згодна, – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. – Але з однією умовою.
– Якою?
– Жодних натяків на минуле в стінах цього заводу. Тільки робота.
– Домовилися, – Андрій швидко підписав другий папір.
Ввечері вдома Віктор влаштував справжнє свято. Замовив їжу. Він будував плани, розповідав, як вони тепер житимуть.
– Знаєш, Іро, я навіть радий, що він колись був твоїм однокласником. Це створює певний рівень довіри.
Ірина здригнулася.
– Звідки ти знаєш про школу?
– Та я ж не дурний. Подивився твій старий альбом, коли ти сьогодні вранці пішла. Там він на всіх фото поруч із тобою. Чому ти раніше не казала?
– Бо це було давно.
– Ну і добре. Мені ж краще. Мені тепер головне – втриматися на місці, а з твоєю допомогою я там швидко освоївся б.
Він обійняв її, але Ірина відчула лише холод. Їй здалося, що вона стала товаром, який вигідно обміняли на посаду.
Наступного дня вона вийшла на роботу. Її кабінет був навпроти директорського. Протягом дня Андрій заходив кілька разів, приносив документи, радився щодо текстів для преси. Він поводився бездоганно професійно.
Віктор же забігав кожну годину. Його цікавило все: про що вони говорили, чи зачиняв Андрій двері, чи не було якихось особливих прохань.
– Ти занадто часто сюди ходиш, – зауважила Ірина під час чергового візиту чоловіка. – У тебе завал на виробництві, Андрій Миколайович незадоволений термінами по третьому цеху.
– А він тобі на мене скаржився? – очі Віктора звузилися.
– Він просто констатував факт. Працюй, Вікторе.
Через тиждень ситуація змінилася. Андрій викликав Ірину пізно ввечері, коли на заводі вже майже нікого не було.
– Треба поїхати на об’єкт. У нас там конфлікт з місцевими мешканцями через викиди. Ти мені потрібна як речник.
– Зараз? Вже сьома вечора.
– Машина чекає.
Вона зателефонувала Віктору.
– Я затримаюся. Їдемо на об’єкт з директором.
На тому кінці запала тиша.
– Самі? – нарешті запитав Віктор.
– З водієм.
– Ну добре… Тільки недовго.
В машині Андрій мовчав. Вони їхали заміською трасою, і світло фар вихоплювало з темряви поодинокі дерева.
– Ти знаєш, що Віктор сьогодні намагався домовитися з постачальниками за моєю спиною? – раптом запитав Андрій.
Ірина завмерла.
– Не може бути. Він дорожить цією роботою.
– Він занадто нею дорожить. Почав брати на себе те, чого не розуміє. Я його сьогодні попередив.
– Чому ти мені це кажеш?
– Бо я бачу, як ти на нього дивишся. Ти його захищаєш, а він тебе використовує як щит.
– Це не твоя справа, Андрію. Давай про роботу.
Коли вони повернулися, було вже за північ. Віктор чекав біля під’їзду. Він був блідий і роздратований.
– Чому так довго? – він майже кричав, не звертаючи уваги на машину директора, що від’їжджала.
– Були проблеми на місці. Ми все владнали.
– Ви все владнали? Чи ви просто каталися? Іро, мені дзвонили з заводу, сказали, що Андрій на мене злий. Ти не могла за мене слово замовити?
– Я не вирішую твої робочі конфлікти, Вікторе.
Вона пройшла повз нього в під’їзд.
Наступного ранку на столі в Ірини лежав букет її улюблених квітів. Без записки. Вона знала, що це не від чоловіка. Віктор ніколи не пам’ятав, що вона любить лілії.
Через годину до кабінету увірвався Віктор. Він побачив квіти і зціпив зуби.
– Значить, так? Поки я там на виробництві спину гну, ти тут подарунки отримуєш?
– Вікторе, заспокойся. Це просто квіти.
– Це не просто квіти!
Він схопив букет і викинув його в смітник.
– Ти сьогодні ж звільняєшся. Я сам розберуся з посадою. Мені не потрібна така допомога.
– Ти сам просив мене «зачарувати» його, пам’ятаєш? – спокійно запитала Ірина. – Ти сам хотів, щоб я з ним танцювала, розмовляла, подобалася йому. Що змінилося?
– Змінилося те, що він почав мені вказувати на мої помилки! Він використовує тебе, щоб тиснути на мене!
– Ні, Вікторе. Він просто бачить, що ти не справляєшся. А я справляюся.
У двері постукали. Увійшов Андрій. Він подивився на розсипані квіти в смітнику, потім на розлюченого Віктора.
– Вікторе Сергійовичу, у вас у цеху аварійна зупинка конвеєра. А ви тут сміття сортуєте. Йдіть працюйте.
Віктор хотів щось сказати, але погляд директора був таким холодним, що він просто розвернувся і вийшов, сильно гупнувши дверима.
– Вибач за квіти, – сказав Андрій. – Не стримався.
– Тобі не варто було цього робити. Ти тільки погіршуєш ситуацію.
– Ситуація і так гірша некуди, Іро. Ти живеш з людиною, яка тебе не цінує. А я сиджу в кабінеті і вдаю, що мені байдуже.
– Я піду додому. Мені треба подумати.
Вдома була важка розмова. Віктор звинувачував її у всіх гріхах.
– Ти спеціально це робиш. Хочеш, щоб мене звільнили, а ти залишилася при ньому. Зізнайся, ви ж з ним тоді, в школі…
Ірина не слухала. Вона збирала речі сина.
– Куди ти зібралася? – Віктор перегородив шлях.
– До мами. Я втомилася бути інструментом у твоїй кар’єрній гонці.
– Ти нікуди не підеш! Якщо ти підеш, він мене завтра вижене!
Він схопив її за руку, і Ірина побачила в його очах справжній страх. Не за неї, не за їхню сім’ю. Страх втратити кабінет і статус заступника.
– Він тебе не вижене, якщо ти будеш нормально працювати, – вона вирвала руку. – Але я більше в цьому не беру участі.
Наступного дня вона не вийшла на роботу. Андрій зателефонував по обіді.
– Віктор прийшов на роботу сам не свій. Каже, ти поїхала. Це правда?
– Правда.
– Я можу приїхати?
– Ні. Поки що ні. Мені треба розібратися, де закінчується твоя допомога і починаєшся ти сам.
Минув місяць. Віктор залишився на посаді. Андрій виявився людиною слова: він не став мститися чоловікові за особисті чвари, але й поблажок не давав.
Ірина знайшла роботу в невеликій приватній школі, викладала іноземну мову. Це було набагато спокійніше, ніж інтриги на великому заводі.
Одного разу після занять вона побачила знайому машину біля воріт школи. Андрій стояв поруч, тримаючи в руках одну-єдину троянду.
– Я прийшов не як директор, – сказав він, коли вона підійшла. – І не як колишній однокласник.
– А як хто?
– Як людина, яка хоче почати все спочатку. Без наказів про призначення і без чужих заступників.
Ірина подивилася на нього. Він виглядав втомленим, але щирим.
– У мене завтра вихідний, – тихо сказала вона. – Можемо випити кави.
Вони пішли по вулиці, і вперше за довгий час Ірині не треба було нікого «чарувати» чи за когось домовлятися.
