– Я прошу Вас зрозуміти мене. Як жінка жінку, прошу. Я не знаю, може, у Вас немає проблем з тим, як зібрати дітей до школи, а от у мене така проблема є. Навіть портфеля немає за що купити…
Тетяна уже не могла говорити спокійно. Очі наповнилися сльозами, голос зрадливо затремтів. Вона не хотіла пpинижувaтися ось так перед чужою жінкою, якій, напевно, до її проблем немає діла, але вийшло, як вийшло. І нічого вже змінити не можна.
– Насамперед, шановна, – холодний, розважливий, спокійний голос у відповідь, – заспокойтеся. Я випадково взяла телефон, бо чоловік вийшов. Повернеться – постараюся усе з’ясувати. Хтозна, як там справи насправді. Це Ваш номер? Добре, я з Вами зв’яжуся. Не витрачайте зайвих грошей на розмови.
– Дякую за співчуття.
Тетяна поспішно витерла очі, заспокоїлася. Зателефонувала чоловікові, який пішов шукати роботу тут, на місці, аби більше не відлучатися від сім’ї у погоні за засобами для існування деінде й не потрапляти в подібні історії. Історія банальна. Гнув спину зранку до вечора на якогось київського пана (вже й у нас їх – хоч греблю гати, не треба ні Італії, ні Іспанії з Ізраїлем), а грошей не віддали. Просидів посеред столичної метушні цілий тиждень, бо роботу закінчив, проте розрахунку так і не дочекався. Господар напередодні солодким голосом повідомив, що їде з родиною на якісь там острови (треба ж відпочити після такого насиченого трудового року!), а з ним, з Андрієм тобто, розрахуються його люди. Андрій навіть не розпитав, що то мають бути за люди. Задоволено оглядав фронт роботи, навіть сам собі не вірив, що то все зробили його руки, й почав чекати плати. День, другий. На серці – тривога й непевність. Дружинині дзвінки щодня закінчувалися чи не icтерикою. Її можна зрозуміти. Діти – в школу. Сама з господарством. Ще й на роботі скоротили. Як тут не панiкувати? Але що ж він може?
Усі: прораби, бригадири, інші такі, як він, ні сном ні духом не відали, у якій кишені розрахункові гроші для Андрія. Він усі ноги позбивав, аби знайти кінці. Марно! Зрештою, Тетяна глухо сказала:
– Повертайся додому. Що буде, те буде. Тут твій напарник на такій іномарці приїхав!.. Побачиш. То, може, там кінці й шукати.
Летів додому, як на крилах. По-перше, засумував за сім’єю, а по-друге, у душі зажевріла надія. Може, отой напарник і є людиною роботодавця?
Розмова з ним, щоправда, зайшла у глухий кут. Чоловік ховав очі, не хотів говорити, увесь час квапився.
– Ти ж знаєш, – сказав доведений до відчаю Андрій, – що так не робиться. Не напрошуйся на неприємності.
– Ти ще мені погpoжуєш? Я тебе витягнув з цього болота, дав можливість заробити зайву копійку, а ти погpoжуєш? Дивись, аби сам неприємностей не мав. В тебе вони, до речі, й так уже є.
Хряпнули дверцята автомобіля, і він злетів з місця на всій швидкості – тільки пил позаду стовпом.
Звістки тепер уже чекали разом з дружиною. Зрозуміло, що світ не без добрих людей – можна грошей позичити. Але ж то не вихід: повертати все одно колись доведеться. Андрій у розпачі, Тетяна – також. Довгими вечорами вдома – дзвінка тиша. Як чужі, хоч і під одним дахом.
Ото Тетяна й вирішала зателефонувати до того господаря. Мабуть, уже повернувся зі своїх островів. Натрапила на його дружину й поговорила «люб’язно». Тепер залишилося чекати її дзвінка. Чоловікові з гордістю повідомила, що у неї все вийшло набагато краще: пообіцяли з’ясувати, що воно й до чого.
Дзвінка не було ні наступного дня, ні післязавтра, ні через тиждень. Діти пішли до школи: бабуся, котра навідалася з села, трохи грошима підсобила. І Тетяна знову проявила ініціативу. На диво, слухавку взяла та ж жінка.
– А-а-а, це Ви? – протягнула безбарвно й холодно. – З’ясовуйте, шановна, у свого чоловіка, як він примудрився отримати плату за виконану роботу, а до сім’ї гроші не потрапили. Ми підняли усі відомості, проаналізували. Ваш чоловік зарплату отримував регулярно, навіть підпис ось стоїть. Так що жодних претензій ні до мене, ні до мого чоловіка бути не може. Почекайте-почекайте. Ні-ні, я помилилася. В одній відомості ще не розписався. Значить, не отримував. Так-так, ми заборгували йому… дві тисячі гривень.
– Як дві? Чоловік нічого не отримував. На вас спину гнув два місяці. Ви ж обіцяли такі гроші!
– Ви на мене, шановна, не кричіть. Нічого уже не доведете. У мене на руках папери, а вони, як відомо, – річ уперта. Попрошу Вас більше не телефонувати, а чоловік нехай приїде й отримає те, що залишилося. Все. Розмову закінчено.
Що було потім!.. Тетяна запідозрила, що Андрій просто її обманув:
– До сьогодні я думала, що ми – одна сім’я. Якщо ти потрапив у якусь халепу, то так і скажи. Може, комусь заборгував, і треба було повернути? Може, комусь позичив? Чи забрали?
Тетяна допитувалася, а Андрій похмуро думав своє. Що робити? Два місяці – як корова язиком злизала. А скільки ж планів було! І газ, нарешті, мали провести, і воду, і ремонт в кухні зробити, і кредит повернути. Нічого не вийшло і вже не вийде. Щодня йшов у пошуках роботи, але всі походи закінчувалися нічим.
Зустрів, було, знайомого, який також заробітками поневірявся. Той махнув рукою: мовляв, не переймайся ти так. У подібній халепі, нехай і раз, але був кожен заробітчанин. Минеться. Поїдеш ще, як трохи вгамується бiль у душі.
Андрієві настрій після тих слів трохи піднявся. Відчув, що хтось підтримує й розуміє. Якби стільки горя! Добре, що всі живі-здорові. Заспокоював себе подумки, та кішки на душі все-таки шкребли немилосердно. Надвечір біля подвір’я загальмувало круте авто недавнього знайомого. Вийняв із бардачка пачку грошей:
– Мені сказали привезти тобі дві тисячі. Бери. Але сотню-другу в тебе заберу. Останнього разу, як на Київ їхали, ти мені на бензин нічого не давав.
– То мої гроші в цьому коневі? – поплескав по блискучому бокові новенького автомобіля Андрій. – Ти ж знаєш, що сьогодні щось у тебе є, а завтра уже немає.
– Ти що мелеш? Дуpний, що й ці привіз…
– Таки ти взяв. Тепер я це знаю достеменно. Відчуваю. Ну й пaдлюкa! Знай, що тобі на користь вони не підуть.
Тетяна чула цю розмову через тин, який Андрій щойно почав будувати. Стало жаль чоловіка. Не винен, мабуть. Обманули. Треба підтримати.
Вранці сім’я снідала. Телефонний дзвінок:
– Знаєш, а машину твоєму напарнику цієї ночі спалили.
Андрій не був до цього причетний. Мабуть, ще комусь дошкулив учорашній співрозмовник. Не відчував ні жалю, ні задоволення. Просто погладив сина по білявій голівці:
– Нічого – прорвемося, – сказав звичний свій вислів і взяв з рук дружини чашку з кавою.
Автор – Наталія ГЕРМАН.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
