fbpx
Без категорії
Іван відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою. – Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе. Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести. І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості

Дожила Варка до восьмого десятка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає?

Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала.

Автор – Ольга Чорна (журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”). За матеріалами – Наш День.

Три рочки малій було, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, котра мешкала з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала-чекала, а Івась не повертався.

Грамоту Варка знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», – диктувала Варка, а серце вискакувало від туги.

Два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.

Просила Варка, щоб знимку донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з небесно синіми оченятами.

Щонеділі ходила Варка до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», – шепотіла, звертаючи погляд до святих.

А потім не стало батька. Через кілька років – матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», – молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.

Любила Варка обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», – гукала і, усміхаючись, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…

Маленька Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився. «То забери Варвару до міста, – переконували родичі». «Що вона тут буде робити? – відповів. – Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І… дуже проста вона. Гарна, але… не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!»

Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка. «Де моя спражня мама?» – запитувала Люба. «Вона залишила нас. Немає її. І не буде!» – сказав, як відрізав, Іван. Через деякий час Люба почала кликати Наталку мамою.

Іван зберігав Варчині листи, проте сам не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занeдужав раптово. Лiкарня, знову лiкарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.

– Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.

– Мама мене відпустила?

– І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…

– Я знайду маму!

– Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.

– Але ж…

– Прошу, пообіцяй…

Після батькової cмерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», – читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…

Кілька разів збиралася поїхати на Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, але завжди відкладала розмову на пізніше…

– З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.

– Який гарний светр! Світлано, а, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.

– Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.

– А в мене також є для тебе сюрприз, Світлано.

Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.

– Читай. А решту я розповім…

– Мамо, може, варто поїхати?

– Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана, і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік-два туди-сюди…

Світлана вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.

– Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу – на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. В селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.

… До сільської церкви рухалася похoронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.

– Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.

– Не знаю. Ніколи тут не була.

– Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.

Продавщиця стояла на порозі.

– Перепрошую, – мовила Світлана, – можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.

– Варку шукаєте? Помеpла Варка. Ховають нині. Бачите процесію? А хто ви її будете?

Світлана попросила водія зачекати. Пішла до церкви.

– Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, – тихенько мовила одна жінка до іншої.

– Господь легку cмерть послав. Заснула і…

Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в дoмовину.

Читайте також: Не можна сказати, що теща зустріла зятя з відкритими обiймами. Дивувалася його звичці заїдати солодке солоним огірком, нервувалася, коли він переставляв речі, і вже відкрито гнівалася, коли розбив її улюблену чашку та зіпсував сковорідку

– Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Світлану.

– Видно, пані з міста.

– Плаче, наче за рідною…

Варку похoвали, а село гомоніло: звідки приїхала та слічна пані? Ким доводилась покiйній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…

За матеріалами – Наш День.

Автор – Ольга Чорна (журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”).

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook