– Тітко! Тітко! Не проходьте повз! Гляньте, які гладіолуси! Сьогодні зранку зрізав, свіжі, гарні! – гукнув Іван, як і решта продавців квітів, що дружно сиділи в тіні старого в’яза біля великої автобусної зупинки. Побачивши зацікавленого покупця, вони наперебій загули, розхвалюючи свій товар.
Літо невблаганно добігало кінця. Попереду ще кілька вихідних, коли попит на квіти зростає через сезон весіль, а потім – переддень першого вересня. Тоді скуповують усе, що тільки можна зрізати в саду. А далі… Знову до школи. Івану ж бракувало ще на портфель. Костюм і кросівки він уже купив, а от на решту дрібниць і портфель грошей не вистачало, тож доводилося працювати активніше. У свої тринадцять Іван уже третє літо проводив на цій торговій точці. Усі місцеві тітоньки-продавчині знали його, не кривдили й дозволяли торгувати нарівні з іншими.
Мама Івана, Олена, працювала вихователькою в дитсадку. Двоє старших братів, закінчивши школу, роз’їхалися до обласних центрів на навчання й приїздили лише на канікули. А тато… Тато колись був інженером-конструктором, добре заробляв, забезпечував сім’ю, щоб мама могла займатися дітьми. Але потім його скоротили. Спершу він боровся, шукав роботу, кудись ходив. Та згодом здався, сказав, що ні він, ні його покоління нікому не потрібні.
Час від часу приходив до тями, але ненадовго – на два-три дні, і все поверталося на круги своя. Зрештою мамина сестра якось влаштувала його трудовиком у школу – хоч якийсь заробіток. Тепер тато був “свіжий” лише за шкільним розкладом. Хоч так. Мама теж вийшла на роботу, щоб підтримувати старших синів-студентів. Навіть для Івана знайшлося діло.
За роки сімейного життя мама розвела в саду безліч квітів, серед яких переважали гладіолуси – найрізноманітніших кольорів, розмірів і форм. Щойно квіти починали розпускатися, Івана споряджали на торгівлю: відра з квітами, кілька бутербродів на перекус і пляшка води. Так минали його літні канікули. Спочатку Іван дуже злився на маму: усі на річці, а він тут. Згодом заспокоївся, балакав із тітоньками, відкладав гроші на свої витрати, а на річку ходив ближче до вечора, коли спека спадала, а торгівля йшла на спад.
У Івана була мрія – маленька, але дуже бажана: жити у великому місті, не сидіти щодня під деревом у спеку, а добре заробляти, щоб щодня купувати булочку з родзинками й чай із цукром. Якось він розповів про цю мрію мамі, а вона відповіла, що для такої роботи, де можна щодня купувати булочку, треба ще багато й наполегливо працювати. Тож Іван працював.
Окрім булочок, Іван мав ще одне захоплення – футбол. Грав він зазвичай на шкільному полі разом із цілою ватагою. Молодий фізрук, Сергій Іванович, дуже хвалив Івана за успіхи, пророкував спортивне майбутнє й не раз казав, що треба йти в професійний спорт. Але який там спорт? Улітку – квіти, а взимку… Де взяти грошей на тренування й форму?
Іван усе розумів і нічого не просив у матері. Настало перше вересня. Перші домашні завдання, шурхіт листя під ногами. Сергій Іванович без зайвих слів оголосив, що їхню команду запрошують на змагання в обласний центр. Команду зареєстрували як учасників, але спорткомітет покриває лише частину витрат на дорогу, проживання й харчування. Решту мають оплатити батьки. У роздягальні після тренування хлопці галасливо обговорювали новину. Ще б пак! Виїзні змагання, без батьків, цілий тиждень, ще й дорога! І все це посеред навчального року, з пропущеними уроками! Хіба це не щастя? Ніхто з них навіть не припускав, що батьки можуть не пустити чи не дати грошей. Лише Іван думав про фінансову сторону. Ех, якби знати заздалегідь… Не купував би ні портфель, ні форму. Можна було б полатати старе, а тепер уже пізно.
– Мам? – Іван нерішуче підвів погляд.
– Що?
– Тренер сказав, що нашу команду запрошують на обласні змагання. Вони через місяць.
– Оце так! Вітаю вас!
– Мам… Треба здати гроші. Тренер сказав, що на все не виділяють. Частину мають оплатити батьки.
– І скільки потрібно?
– Сергій Іванович казав, десь три тисячі.
– Ого! Ну… Я навіть не знаю, треба подумати.
– Мам, може, я скажу, що не поїду? Придумаю якісь термінові справи, га?
– Зачекай, зачекай. Але ж це виїзні змагання, і всі поїдуть, так? І чи будуть ще такі – невідомо. Я правильно розумію?
– Правильно.
– Не відмовляйся поки, я подумаю. Може, щось вирішимо.
За п’ять хвилин, поки поїзд стояв на пероні, хлопці швидко закидали спортивні сумки й пакети з їжею до плацкартного вагона. Кожен обіймав батьків. На обличчях світилася радість, змішана з тривогою – для багатьох це була перша поїздка без батьків. У голові роїлися думки. Іван їхав разом з усіма. Щастю не було меж. Поїзд, села й міста за вікном, крихітні станції, де бабусі продавали пиріжки з картоплею та капустою. І знову дорога, ритмічне постукування коліс, стакан із чаєм у підстаканнику. Це була найважливіша подорож Іванового дитинства. Так, призового місця вони не здобули – «почесна дерев’яна медаль», як пожартував тренер. Але ж як круто було туди потрапити, спробувати, взяти участь!
* * *
Іван їхав у відпустку до мами. Як же давно він не був у цих краях? Мабуть, років десять, не менше. Дружина, тепер уже колишня, категорично не хотіла витрачати відпустку на село. Мовляв, не для того вона цілий рік працює, щоб проводити відпустку в якомусь глухому селі. Мама рідко приїздила в гості, а про переїзд до когось із синів і мови не було – не хотіла нікому заважати. Батька не стало п’ять років тому. Так вона й жила сама з котом Мурчиком, усе ще працюючи в дитсадку.
Мама зустріла сльозами, виправдовуючись, що це від радості й несподіванки. Лаяла, що не попередив. Поки Іван, приїхавши рано, відсипався в своїй «дитячій» кімнаті, мама вже наварила й наготувала. Дім наповнився смачними спогадами.
– Як же ти тепер? – мама сумно дивилася на сиві скроні сина, доки той із апетитом їв домашній борщ.
– Ти про що?
– Один зовсім, без Оксани. І дітей так і не народили. І розійшлися. Куди вже? Не діти малі, голова он сива, а вам усе не сидиться.
– Мам, усе вже, переживемо, не діти малі.
– Дуже шкода… Наче й великою людиною став, а щастя он немає.
– Та ну… На булочку з родзинками точно вистачає. Ти краще розкажи про село, про школу. Тренер наш ще працює? Хочу до нього в гості сходити.
– Працює. Куди йому дітися? Пузо на кілометр відростив, а хлопців усе ганяє. Піди, провідай. – Мама крутила рушник у руках, ніби не наважуючись щось спитати.
– Мам? Ти чого?
– Іване, ти надовго?
– На місяць.
Мама мало не впустила чашку з гарячим чаєм.
– А… Ти?!
– Нічого не сталося. Просто хочу побути довше. Відпочити. І плани в мене є.
* * *
Огрядний чоловік у спортивному костюмі свистів і щось гукав команді. Знову свистів, і командував.
– Сергію Івановичу! Добрий день! Хотів із вами поговорити!
– Добрий день! Щось я вас не пригадую. Сина до нас віддати хочете?
– Та невже не пам’ятаєте? Придивіться краще.
Тренер ще раз глянув на Івана.
– Вибачте, я…
– Коваль. Іван Коваль.
– Ну ти даєш! – Сергій Іванович обійняв його, поплескавши по плечу. – А я дивлюся – обличчя знайоме, а ніби й не батько нічий. Якими вітром? До матері?
– Ага. А ваші справи як?
– Та як… Спортзал аварійним визнали. Фізкультуру не знаю, як проводити, кажуть, лише на вулиці можна. А футбол? По болоті, по снігу? Можна, звісно, але сам розумієш, мами зараз не такі, як за твого дитинства, галас здіймуть, і ніхто не ходитиме. Хто може, той в інший спорт піде. А в мене тут скільки таких, кому й додому не хочеться йти. Що мати, що батько… – Тренер махнув рукою. – Сам розумієш.
Іван кивнув.
– А ремонт?
– Який там ремонт?! Може, через сто років і буде. Не сміши.
Іван залишився на два місяці. Як директор власної компанії, він міг собі це дозволити. Відбудували новий спортивний зал. Іван вклав у нього всі заощадження, які колись відкладав із Оксаною на більшу квартиру. Сам узяв під опіку футбольну секцію.
Перші змагання. Веселі хлопці в новій формі вибігали на поле. Сергій Іванович витирав скупу сльозу й дякував своєму дорослому учневі.
– Дякую, Іване, дякую! Недарма твоя мама тоді нове пальто продала, щоб ти на змагання поїхав. Ох, недарма. Великою людиною ти виріс! Дякую!
Іван нічого не відповів. Він не знав про пальто. Мама тоді сказала, що загубила, ходила на роботу в старій бабусиній шубці. А він чомусь повірив…
Мабуть, усе-таки колись усе було недарма!
