Та бачила я, що чоловік мій вже дуже біля комп’ютера пильнує, але я думала, що він просто в ігри грає, як і кожен порядний сорока п’ятирічний чоловік. Мені навіть думки не прийшло в голову, що він геть не тим займається. Але я вам отак скажу – йому теж в голову не приходило, що все отак повернеться.
Отож, десь пів оку мій Іван сидів до самого ранку за комп’ютером. Спочатку я дивувалася, далі обурювалася, а далі вже й байдуже стало – хай робить, що хоче, лиш би зарплату приносив.
Про те, що мого чоловіка хтось з дому забере. Я навіть не надіялася. Кому він такий здався?
Але яким було моє здивування, коли прибираючи в квартирі, я натрапила просто на сховок з листів, фото і різник милих серцю Івана дрібничок.
На фото була молода дівчина, дуже гарна. Вона йому писала рукописні листи, старанно виводила зізнання в коханні, запевняла, що їй ніхто, окрім Івана не потрібен. От ніякий принц чи олігарх, а подавай їй охоронця в супермаркеті на вишитому рушничку.
Я не знала, що й думати, а далі вже все пішло закономірно. Іван зібрав речі і сказав, що йде від мене, бо він ще молодий чоловік, повен сил і енергії, він ще може літати, а я йому крила спутала, мрії забрала і тільки те й роблю, що годую картоплею смаженою.
– Іване, спам’ятайся, – кажу я йому, – у нас родина, діти скоро заміж будуть виходити, а ти хочеш отак аби вони перед сватами червоніли? Та й батькам що будемо казати? А друзям? Та ми двадцять два роки разом, це ж щось означає.
– Я все віддам за один день з нею, – сказав чоловік і пішов.
Як би я не звикла до нього, як до якоїсь меблі, але ж стільки років поруч, скільки всього пройдено, скільки ми любилися колись. Як отак все забути?
Але на наступний тиждень Іван стояв у мене на порозі.
– Що таке?, – здивувалася я, адже та дівчина була дуже в нього закохана.
– Нічого, я передумав. Ти хотіла, щоб я вернувся, от я й вернувся.
– Проходь, – я не знала, що й думати, я була розгублена, що таке сильне кохання та зникло за тиждень.
Чоловік зайшов вже геть без настрою, комп’ютер не включав, а ліг спати, навіть не їв. Мені аж його шкода стало.
Ходили ми отак мовчки один попри одного, що аж я не витримала:
– Слухай, чоловіче. Пора й пробачення просити за свої слова і вчинки.
– Та мене вже покарано, – пробурмотів він.
– Я тебе не карала, то уважно слухаю.
– Тоню, – чоловік зам’явся, – Та дівчина нічого не знала про мене. Я прийшов до неї, а вона так на мене дивиться, наче я втік з божевільні. А тоді на порозі стала її мати і сказала, що о вона писала від її імені. Бо вона в мене закохалася.
І тут я вже аж по підлозі каталася. Іван зі мною не говорить, а я піднімаю очі до неба і кажу: «Дякую, от провчив так провчив».
Добре, що все так склалося, бо мені його справді шкода, отак з небес на землю впасти, то не побажаєш нікому. Та й отак живемо, а що робити, ми ж сім’я?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
