Ми з моїм чоловіком Сергієм жили добре і навіть дуже добре, бо він був начальником в газовій конторі, грошей було і знайомств не бракувало. За кілька років ми мали свою трикімнатну квартиру і мріяли про дітей.
Напевно, не можна мати все й одразу, чогось то одне дається, а інше забирається. Ми чекали терпляче і вже я втратила надію, бо було мені тридцять три роки.
А далі я зрозуміла, що при надії, а от в Сергія виявили проблеми і почалося дуже довге чекання чуда. Не сталося чуда і я залишилася з дворічною донькою сама. Тільки моя донечка мене й рятувала.
Час не лікує, він просто йде і вже моя доня в першому класі, далі в четвертому, а я вся без змін, в мені нічого не змінилося.
І отут я зустріла Сашу, не чоловік. а просто промінчик сонця і щастя, завжди в настрої, завжди жарт на язиці і очі іскряться. Закрутилося у нас таке, що я аж стрепенулася і зрозуміла, що мені трішечки за сорок і все життя ще попереду.
– Ольго, переїдемо в моє місто. Продамо твою квартиру і мою та купимо трикімнатну, щоб у нас своя кімната, у Наталі своя і ще й про сина подумаємо. Що скажеш?
А я головою киваю і вже уявляю, як ми гарно заживемо, як я буду в колисці колихати дитя і все в житті тепер вже буде лише добре.
Ми переїхали до обласного центру, де в Саші була однокімнатна квартира, але ми планували все швидко зробити і купити велику. Я найняла ріелтора аби зайнявся моєї старою квартирою. Поки покупців не було, бо я не хотіла знижувати ціну, адже квартира була в чудовому стані і ще й район чудовий зі школою і садком.
Йшов час і ні-ні та й проявлялося в Сашкові вже якесь роздратування, але я те все списувала, що ми просто в тісноті живемо. Аж тут новина – є клієнт на мою квартиру. Я Саші вся така щаслива розказую і мрію про покупку великої і так між іншим спитала чому ніхто не приходить дивитися на його квартиру:
– Та я ще не подавав оголошення, – каже він, – Та ти не хвилюйся, тут це буде за п’ять хвилин, бо вже дуже тут багато людей і всі хочуть жити в великому місті.
Мені б вже задуматися, але ж де.
Поїхала я домовлятися, мене не було кілька днів, бо завжди якісь знайдуться бюрократичні моменти, то обід, то ще щось.
В цій колотнечі не дуже й зауважила, що донька сумна, я думала, що то від того, що ми продаємо нашу квартиру, але одного разу вона мені каже:
– Мамо, я в новій квартирі дядька Сашка будуть його правила діяти?
– Ти про що?
– Він казав, що я вже доросла і маю й прибирати і їсти готувати, більше так не буде, як біля твоєї спідниці…
І ось тут нарешті до мене дійшло, що я роблю, що я продаю своє майно і віддаю чоловікові, який мені навіть ще офіційно не чоловік. бо ми лиш планували розписатися і влаштувати невеличкий банкет на ті гроші, які залишаться від купівлі квартири. Я не хочу наговорювати на Сашу, може, він такий і є по характеру, що довіряє на слово, але я не така, тому зателефонувала йому і сказала, що квартиру не продам. Він, звичайно, мене не зрозумів.
– То тобі дорожча квартира, ніж я? Ти отак мене оцінила? Дуже тобі дякую! Не сподівався такого від тебе.
Ми й далі живемо в нашій квартирі, не знаю чи ще трапиться мені хтось, але я точно не хочу аби моя донька росла за якимись чужими правилами.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
