Й-у-й, що то за жінка така? Глядіти вісім років чоловіка. Так важко коло його працювати, а тепер що? Якщо вже геть чесно, то я навряд оцей мамин учинок зможу коли зрозуміти і пробачити.
Уже коли я доросла була і заміж вийшла, то у мами моєї з’явився кавалер. Спочатку, Віктор Ілліч видавався дуже хорошим чоловіком.
Знаєте, такий увесь інтелігент у пальто і шляпі. З квітами і тортиком до мами приходив. Приносив різносоли власноруч зроблені, возив фрукти із дачі своєї.
Коли він маму заміж покликав, а та сумнівалась, я ж першою їй казала, що не варто. Він удівець, видавася добрим і надійним. Та й справа у нього своя була. тож нарешті. хоч у фінансовому плані. мамине життя налагодиться. Переїхала мама до нього, вийшла заміж.
Уже за пів року все рідше і рідше до нас на гостину приходила. Телефонувала теж. потай яякось і тільки тоді. як чоловіка її вдома не було. Онуки вже й забувати бабусю почали. бо мама моя вся “вросла” в свого чоловіка.
А Віктор Ілліч, як виявилось, мав важкий характер. Хоч і був він удівцем, але мав двох дітей. От тільки спілкуватись він із ними не бажав. Більше того, він і мамі нашій зі мною не дозволяв бачитись.
— Я тепер твоя сім’я.
Коли я у мами запитувала, чого ж вона дозволяє так собою командувати, та лиш руками розводила.
— А чим він не правий? Ми не молоді у кожного свій характер. Почнемо ще й через дітей стосунки з’ясовувати. вважай розлучені. А так, ні він про своїх. ні я про тебе.
Коли ж Віктор Ілліч зліг. мама вірно його гляділа. Вісім років! Подумайте тільки, вісім років свого життя вона поклала на по суті, чужу їй людину.
Так якби лиш сам Віктор Ілліч, мама ж ще й на дачі його працювала біля саду та хати. То тільки сказано “дача”, а там звичайна хата у якій жили колись батьки маминого чоловіка.
Одне тішило – як тільки трішки до тями прийшов, то на маму усе, що мав Віктор Ілліч і переписав. Мовляв. такої як вона він і не сподівався ніколи зустріти і знайти. за всі її труди і за її терпіння отого, що він має і мало. Та й, якщо геть чесно, не хотів він аби його діти, хоч цеглину від ного успадкували. Надто уже він їх не любив.
Коли прощались з Віктором Іллічем, то були присутні і його діти. Син і донька, уже дорослі чоловік і жінка. Вони прийшли зі своїми родинами, аби діти побачили діда, попрощались. Мені й досі здається, що то вистава була для глядачів, аби усі бачили, які вони сироти одинокі.
І знаєте що? Моя мама із тими по-суті, чужими їй людьми, якось дуже вже потоваришувала. запросила у дім свій. чи то пак покійного чоловіка і їхнього батька. Три дні вони у неї гостювали, а коли поїхали, то мама до мене прийшла із новиною.
Хоч стій. хоч ляж, але мама надумала Дітям Віктора Іллічі віддати все, що той їй заповів.
— Він мені не все розповів, – хлипаючи мама каже.- Віктор їх ще малими покинув і не знався. Їм так важко жилось… мама їх сама на ноги ставила. Як я можу у сиріт забрати те, що їм по закону совісті належить.
Я так і сіла. Тобто, віддати трикімнатну квартиру і будинок під Києвом? та я теж наспіваю багато чого, за такий гонорар. Важко їм було? А нам легко жилось? Та й як перевірити що там було насправді?
Мама каже що я не права, що я не маю душі і не розумію її зовсім. Може й так. але я сказала мамі. що якщо вона і справді все віддасть, то вона мені після того не мама.
Вісім років свого життя вона поклала на того Віктора Ілліча, судна виносила, двометрового велета перевертала і сама. Де ті діти були, коли він лежав? Як дізнались, що його не стало? Значить, знали ж вони про те, що лежить? Чого не з’явились тоді?
Ну от скажіть, я що не правильно їй кажу.
На чиєму боці правда?
25,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
