Повернувшись у дім після пологового відділення, я відчула себе так, ніби зійшла на берег після довгого, бурхливого плавання. Квартира була ідеально прибрана, холодильник заповнений вишуканими стравами, дитяча кімната оформлена з такою любов’ю, що серце моє тануло.

Я, немов метелик, кружляла по кімнатах, притискаючи до себе нашого синочка, Максима. Я просто купалася в цьому океані щастя, не помічаючи жодних тривожних сигналів.

Зайшовши до нашої спальні, я побачила те, що змусило мене зупинитися, немов у кімнаті різко обірвався звук. Олег стояв біля шафи з дорожньою валізою та великою спортивною сумкою.

— Олеже, що ти робиш?  Ми ж тільки-но приїхали. Чому валіза? Ти хіба не відпрошувався на роботі на цілий тиждень, щоб побути з нами?

Він різко зупинився і, не повертаючи голови, почав застібати блискавку на сумці.

— Так, відпрошувався. Але мені треба поїхати.

Я підійшла ближче, відчуваючи, як у горлі формується тугий клубок нерозуміння.

— Поїхати? Куди? Щось трапилося на роботі, що не можна відкласти? Чи з мамою? Скажи мені, не мовчи!

Олег повільно повернувся. Його обличчя було бліде, а в очах читався невимовний біль, але водночас і незворушна рішучість.

— Ні, Оксано. Це стосується нас. Я йду.

Слово «йду» прозвучало, як різкий, несподіваний акорд. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

— Йдеш? Ти жартуєш? — моє дихання перехопило. — Дивися, Максим спить у колисці. Ти його бачив? Він такий малесенький, такий наш. Ти просто йдеш?

Він глибоко зітхнув, немов збираючись з останніми силами, і нарешті вимовив те, що зруйнувало наш світ.

— Я йду до іншої жінки, Оксано. Наші з тобою стосунки закінчилися вже давно.

Я зробила крок назад, притискаючи руки до обличчя.

— Закінчилися? Коли? Коли ти бігав мені за морозивом о другій ночі, бо я «не можу дочекатися ранку»? Коли ти планував, що будеш вчити сина грати у футбол?

Олег поставив валізу на підлогу.

— Я не хотів тебе засмучувати, коли ти була вагітна. Я знав, як ти мріяла про дитину. Я розумів, що без моєї повної, беззастережної підтримки ти б не витримала всіх тих медичних процедур, тих постійних витрат. Ми були разом щоб ти стала мамою. Це моя данина нашому шлюбу, наш останній спільний обов’язок. Я повинен був довести цю справу до кінця.

— До кінця? Ти називаєш це даниною? — моє горло стиснулося, і голос затремтів. — Ти знаєш, скільки років, скільки всього я витримала заради цього дня? Скільки надії вклала в нашу спільну родину? І ти кажеш, що це був лише проєкт, який ти вирішив «довести до кінця»?

Він повільно, немов уві сні, підійшов до колиски, подивився на сина, потім повернувся до мене.

— Я забезпечую вас усім необхідним, Оксано. Ви не відчуватимете нестачі ні в чому. Я буду часто навідуватися до Максима, допомагатиму. Обіцяю. Просто я не можу більше прикидатися.

Він простягнув руку, щоб доторкнутися до моєї щоки, але я відсторонилася.

— Ні. Просто йди. І не називай це даниною. Називай це зрадою.

Він кивнув, взяв валізу, підійшов до сина і обережно поцілував його в маленьке чоло. За хвилину я почула різкий, гучний звук, що сповістив про завершення нашої історії.

Щоб зрозуміти силу мого розпачу в той момент, потрібно повернутися назад, у ті п’ять років, які ми прожили в шлюбі до Максима. Для мене кожен рік був випробуванням.

Обстеження, постійні візити до лікарів. Це було виснажливо, але Олег завжди був поруч, як міцний стовп.

— Кохана, не переймайся, — казав він мені після чергового невдалого циклу, коли я була готова опустити руки, — у нас усе вийде. Ми спробуємо ще раз. І ще. А якщо ні, ми знайдемо інший шлях. Я з тобою, і ми пройдемо це разом.

Його моральна підтримка була для мене дорожчою за будь-які матеріальні ресурси. А витрати були суттєві. Наші заощадження та значну частину його заробітку ми вкладали в моє здоров’я.

Якось після особливо неприємної процедури я лежала вдома, почуваючись абсолютно виснаженою. Олег сів поруч із ліжком.

— Як ти? — запитав він.

— Втомилася, — ледь чутно відповіла я. — І мені здається, що ми просто витрачаємо наш час і всі наші ресурси. Може, досить? Може, я просто не зможу стати мамою?

Він міцно взяв мою руку.

— Не смій так говорити! Я твій чоловік. Ми довіряємо лікарям, і ми довіряємо одне одному. Ти не сама. Ми будемо боротися. І я тобі обіцяю, ти станеш найкращою мамою у світі. А наш син чи донька буде найщасливішою дитиною.

Ці слова були для мене як цілющий еліксир. Без його непохитної віри я б давно здалася.

І ось, на п’ятий рік нашого шлюбу, я побачила заповітні дві смужки на тесті. Моя радість була безмежною. Я стояла, дивлячись на тест, і по моїх щоках текли сльози щастя. Олег радів не менше.

— Невже? — він підхопив мене на руки і закружляв, — Ти бачиш? Я ж казав тобі! Ти моя неймовірна!

Після того моменту він став ще більш уважним і турботливим, перетворивши мою вагітність на справжній «тепличний» період. Я просто купалася в його увазі.

Коли на третьому місяці УЗД показало, що у нас буде хлопчик, Олег був у захваті.

— Хлопчик! Я навчу його всього! Риболовлі, шахам! У нас буде справжній чоловічий клуб! — він обіймав мене, а я сміялася.

Олег перетворився на мого особистого «виконавця бажань». З найяскравіших спогадів — його нічний похід у цілодобовий магазин. Я прокинулася о другій годині ночі з непереборним бажанням з’їсти шоколадного морозива.

— Коханий, я не можу, — прошепотіла я йому, — мені так хочеться морозива.

Він миттю підхопився.

— Звичайно! Негайно!

Я думала, він просто піде до магазину і повернеться з однією пачкою. Але ні. Він не просто сходив, він буквально збігав, а повернувся з цілим пакетом, набитим різними видами: шоколадне, ванільне, з горішками, фруктове.

— Ось, — він задихався, — щоб ти точно вибрала. А якщо тобі за пів години захочеться інше, я завантажу це все в морозильну камеру, і не доведеться знову бігти.

Я тоді розсміялася:

— А якщо мені вже розхотілося? Ти ж знаєш, як це буває у вагітних!

Ми сіли на кухні й з’їли по величезній порції, розмовляючи до ранку. Це була ідилія, про яку я мріяла. Його увага, його очікування сина — усе це підтримувало мене, і я вірила, що ми найщасливіша пара у світі.

Народжувала я легко, вчасно і без жодних ускладнень. Максима залишили в пологовому відділенні на чотири дні, щоб узяти необхідні аналізи та зробити перші щеплення.

День виписки був справжнім святом, організованим Олегом. У холі пологового будинку був цілий «спектакль»: музиканти, повітряні кульки, величезний букет квітів, привітання від друзів, професійна фото- та відеозйомка. Море радості, яке нічим не можна було зіпсувати. Я почувалася справжньою королевою.

Коли ми приїхали додому, я знову була вражена. Квартира сяяла чистотою, дитяче ліжечко було застелене ніжними покривалами, на поличках — купа пелюшок, підгузків та всіляких дитячих аксесуарів. Холодильник, як я вже згадувала, був наповнений делікатесами. Все ідеально.

Я літала по квартирі, притискаючи до себе нашого маленького сина. Я була настільки поглинута цим новим, неймовірним світом, що не звернула уваги, чим саме займається чоловік у нашій спальні. А коли зайшла, то побачила валізу. І все, що сталося далі, ви вже знаєте.

Сенс його слів, що він йде до іншої, з якою вони разом уже значний час, дійшов до мене лише тоді, коли різкий, гучний звук зачинених дверей підтвердив його втечу. Я стояла посеред спальні, відчуваючи себе розчавленою і зрадженою.

Через два дні Олег прийшов за рештою своїх речей. Він затримався на кухні і, намагаючись зберегти спокій, сказав:

— Оксано, я знаю, що тобі зараз важко, і я не хотів робити це, коли ти чекала дитину. Я просто хотів допомогти тобі стати мамою. Це все, що я міг зробити. З тією жінкою я зустрічаюся вже три роки. Наше життя було вже лише ілюзією.

Я просто кивнула, не в змозі вимовити й слова. Навіть тоді, у його поясненнях, була присутня якась дивна, цинічна «турбота». Що ж, і на тому «дякую».

Оговтувалася я довго. Найбільше я боялася, щоб мій стан не вплинув на мого сина, щоб я могла його вигодувати. Це стало моїм головним пріоритетом.

Турботи про маленького Максима відволікали мене від мого горя. Напевно, тільки завдяки йому, його беззахисності, я змогла виповзти з цієї глибокої депресії. Мені просто не було часу на розпач, треба було піклуватися про життя, яке я так довго чекала.

Зараз Максимові вже три роки. Олег, як і обіцяв, часто приходить до сина. Він дуже допомагає нам усім необхідним, він бере активну участь у житті Максима, але все одно, він не з нами.

Я дивлюся на нього, коли він грається з сином, і бачу того самого чоловіка — уважного, турботливого, але тепер він турбується про нас лише здалеку.

але я все ще вірю у те, що він таки повернеться, що ота жінка – помилка у його житті і що скоро він зрозуміє, де його справжня сім’я. Нічого, я почекаю. Скільки б не було потрібно, але почекаю. Хіба не для того я його дружина? Хай зараз і колишня, але все одно – дружина.

Головна картинка ілюстративна.