Я була навчена, що треба бути з людьми ввічливою, а моя професія цю навичку подвоювала, бо я працювала в бібліотеці. Мені здавалося, що я однаково привітна з усіма людьми, але одна жінка з дуже несподіваного боку показала мені мої чесноти.
В бібліотеку люди приходять дуже рідко, ми стараємося і тематичні вечори робити, і для діток крутити мультики, і читання з письменниками, але приходять ті, що й ходили.
І серед таких людей і був Андрій Васильович, чоловік тієї жінки, яка отак все перевернула. Звали цю пані Тамара Петрівна і вона понад усе любила командувати. Чи на щастя чи ні, але ми жили в одному дворі і ця пара була доволі колоритна: він тихий, розсіяний, слідував за нею і виконував її накази, і вона, голосна і цілеспрямована, ввесь час скаржилася, як не на погоду, то на його зарплату.
Коли я побачила Андрія Васильовича у нас в бібліотеці, то не здивувалася. Одразу видно, що людина втекла сюди від галасу вдома. При ближчому знайомстві виявилося, що я не права – Андрій Васильович був дуже начитаною людиною з гарним смаком на авторів. Ми могли годинами говорити про улюблені твори, він навіть мені більше міг розказати про мою роботу, ніж я йому.
І так вже повелося, що я людина ввічлива, тому й віталася з ним і біля дому.
І тут його дружина й вирішила, що вже надто я люб’язна.
При зустрічі вона так голосно йому говорила про мене, що мені здається чули на іншому кінці міста.
Тамарочко, навіщо ти так, – спокійно відповідав він і не переставав ходити в бібліотеку.
Йшли роки, Андрій Васильович кахикав, я працювала там само і так само мій статут незаміжньої жінки не давав спокою пані Тамарі. На мене вже всі біля дому оглядалися, бо де ж таке чувано, що бібліотекарка лізе в чужу родину.
На мою привітність жінки ховали чоловіків за себе, що мене дуже дивувало.
Так сталося, що Андрія Васильовича раптово не стало і я перестала бачити Тамару Петрівну і без її коментарів люди перестали на мене звертати увагу.
Мені було дуже сумно, здавалося, що я втратила дуже вадливу людину у своєму житті. Андрій Васильович вмів на всі мої негаразди таку знайти аналогію в книжці, що я забувала про прикрість і розпитувала його про книгу.
Він тоді так пишався собою, напевно, це вперше йому вдавалося заспокоїти жінку тим способом, який він любив – книгами.
І одного дня я не витримала і поїхала на цвинтар, я була на прощанні, тому знала, де він похований.
Сила на лавочку біля нього і почала розповідати, як справи на роботі, які книги нові завезли, які заходи плануємо, чи попаду під скорочення, як би він мене тепер розрадив…
Аж тут чую кахикання, оглядаюся, а там Тамара Петрівна, очі круглі, розчервонілася.
Я привіталася, вона поставила квіти і я вирішила піти геть. Ще бракувало мені сцени в такому місці.
Але вона вирішила мене перестріти біля дому, коли я верталася з роботи, як і багато людей, щоб було побільше глядачів.
Тетянко, – каже вона мені і я аж рота розкрила від несподіванки,- Ви б прийшли до мене на чай, Андрій стільки книг по собі залишив, може заберете в читальний зал. Дуже хочу аби вони дісталися добрій людині.
Сусіди йдуть і теж дивуються, що та мені так усміхається і жебонить. Я рада, що вона нарешті зрозуміла, що я не була їй конкуренткою.
Звичайно, що заради книг я таки її навідаю. Не хочу аби вона передумала і так само закрила книги в якісь шафі, як колись свого чоловіка біля себе.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
