fbpx
Історії з життя
Його треба врятувати, бо це єдина істота з її теплих спогадів. Він не дає їй забути про маму, а спогади вже стираються. Час стирає все якоюсь невидимою гумкою і вона не може це спинити. Вона вже забула якого кольору була сукня в мами на її весіллі, щось сіре чи кавове? Не пам’ятає чи говорила їй, що дуже сильно її любить

Пан Коцький. Перша зустріч. Вперше Васько побачив її навесні, коли вона в сльозах прибігла в їхній притулок. На руках у неї був великий кіт, він байдуже дивився на метушню навколо нього.

Вона говорила і говорила. Він ще жив з мамою. А мами не стало минулого року. Його треба врятувати, бо це єдина жива істота з її теплих спогадів. Він не дає їй забути про маму, а спогади вже стираються. Час стирає все якоюсь невидимою гумкою і вона не може це спинити.  Вона вже забула якого кольору була сукня в мами на її весіллі, щось сіре чи кавове? Не пам’ятає чи говорила їй, що дуже сильно її любить.

Пам’ятає, що говорила, точно говорила, але наскільки часто? Що цінує її, що вдячна за допомогу, що дуже тепло сидіти на її кухні, пити какао і заїдати смачнючими налисниками. І тоді ось цей кіт Василь спочатку гіпнотизував поглядом біля дверей. Він проводжав кожен шматочок налисника в рот в німій надії, що той зависне в повітрі і попливе до його зосередженої, широко роззявленої пащеки. Коли дива не ставалося, то він починав нервувати і голосно нявкав аби дати зрозуміти цим жіночкам, що в хаті є ґазда.

Коли ґазду посували ногою з кімнати, він змінював тактику. Як він пролазив крізь зачинені двері, для них було дивом і приводом для жартів. Що він вже в кімнаті свідчив пухнастий хвіст і ніжне тертя об ноги. Далі він смілів і вилазив на крісло, і знову гіпнотизував поглядом. Таким смиренно-благально ніжним, таким відданим і щирим, що частинка налисника опинялася в його жовтій мисочці з написом «Пан Коцький». Потім вона казала мамі «Дякую. Було дуже смачно». Розумієте? Вона пам’ятає, що казала «Дякую», бо Василь ось тут з нею і не дає їй забути цього. Він так само сверлить її очима, як вона їсть налисники за маминим рецептом. Вони й далі, як по сценарію, розігрують цю сценку, в результаті якої обоє ласують налисниками.

Ветеринар її заспокоював тим, що час Василя вже сплив і він може лиш полегшити його відхід. Але вона його не чула. Вона заглушувала його спокійний голос речитативом, ніби хотіла ще раз проговорити, проговорити аби не забути. Вона казала мамі, що любить. Так, на День матері. Тоді Василь теж відзначився і розбив ту дорогу вазу з кришталю. Мама потім довго бурчала, що не треба було купляти той букет, бо ваза дорога, скільки вона в черзі за нею вистояла, а тепер лиш друзки. Що вона не вміє нічого пошанувати, що від неї один клопіт, не може собі з нічим дати раду.

Вони тоді посварилися. «Якась ваза тобі дорожча за мене? Чудово. Живи собі сама з котом, бо він єдиний, хто тебе терпить!» Вона тоді довго не приїжджала і не дзвонила. Відчувала, що на сто відсотків права. Як вона може любити себе, коли найрідніша в світі людина цінує її менше за якесь скло.

Цю історію можна було б забути, бо вона дуже болюча, але ж тоді вона казала, казала «Мамусько, дякую, що ти в мене є. Дякую тобі за все». Тут вона трохи збрехала, бо не забуде їй музичної школи і брекетів і всіх тих «радощів», що їх породили. Але так годилося сказати. Треба, коли вітаєш когось, не намагатися його образити.

Послухайте ще раз, – перебив її ветеринар,- Лікування йому не допоможе. Ці капельниці, що ми поставимо теж обійдуться в копійчину. Просто визначте, що будете робити.

Лікар відвернувся, йому було нудно. Дівчина повернула голову чи через те, що намагалася спинити сльози, чи шукала поради в інших. Але з інших була лише мама Васька, він сам і ще дві сестрички. Васько ще тоді не знав, що він буде Васько. Він тоді просто дивився в заплакані очі, такі великі, сумні і розпачливі. Вони поступово ставали байдужі, схожі на очі великого кота на руках.

– В мене немає стільки грошей. Чи можна вам відпрацювати цю суму?

Її голос втратив всю милозвучність, пристрасність, гучність. Вона шепотіла.

– В притулку завжди повно роботи.

Вона полегшено зітхнула. Очі засвітилися вдячністю. Вона бережно передала Василя в руки ветеринара.

Знайомство.

Майбутній Васько тремтячи спинався на ноги в перших кроках. І був винагороджений ніжним дотиком маминого язика. Як же добре бути біля мами, в теплі, в оточенні пухнастих сестричок. Його не дуже цікавило, що відбувається навколо. Він був надто зосереджений на маминому молоці і солодкому спанні. Він і не помічав, що їхній лоток чистить та сама дівчина з сумними очима. Вона тут часто бувала, навіть, частіше, ніж було потрібно.

Пройшов місяць чи й більше. Майбутній Василько вже жваво цікавився, щоб погризти, окрім вуха сестрички і де ще поточити свої кігтики. Якогось дня забрали одну сестричку, якогось іншу. Він почав усвідомлювати, що якогось дня заберуть і його від мами, і дуже цього злякався. Коли люди приходили в пошуках домашнього улюбленця, то він ховався під мамину лапку. І ось одного дня забрали маму. Він не знає скільки часу розпачливо нявчав, але зрозумів, що має зачудованого слухача. Це була вона. Її погляд був і здивованим, і захопленим. Здавалося, що й вона хоче сісти поруч з ним в клітці і отак на весь світ верещати, забувши про правила і сором. Бунтувати і вимагати побачити себе, заявити, що вона існує, і всі інші мають з цим рахуватися.

– Візьмеш його, бодай на перетримку, бо вже голова болить від цього вереску,- звернулася Марина до неї.

– Ти ж знаєш, як мені важко. Я просто не можу до когось прив’язуватися, бо потім надто важко.

– Прошу тебе. Я вже готова пробачити тобі весь борг. Лиш бери.

– Добре. Ти мені не лишаєш вибору, але не надовго.

Так він опинився в чистенькій квартирі на першому поверсі. За віком росла стара вишня і на її гіллі всідалися горобці. Їм було цікаво чи вийде Василь аби за ними ганятися, бо щось давненько його не видно.

– Зголоднів? – спитала дівчина, побачивши його зачудований погляд від горобців. Вона насипала йому корму в жовту мисочку «Пан Коцький».

– Будемо знайомитися? Я – Іра, а ти будеш Васьком, раз отак наминаєш з його миски.

Потім вона тулилася до його маленького тільця, цілувала мордочку і плакала. Васько якимось шостим чуттям розумів, що не є причиною її сліз. Просто їй так поки треба робити. Напевно, в людей такі ритуали мити обличчя. Правда, в неї воно навпаки забруднилося, навколо очей стали такі чорні плями, як у Васька, але ж він з такими родився!

– Давай я тобі тут все покажу. Тут колись жив старий котяра, якщо чесно, я його не могла терпіти. Купа шерсті, все подряпане. Але те, що він робив сюрпризи в черевики Андрію його повністю реабілітовує. О, так мій любий, я тобі розкажу про всіх, хто тут був.

Малий Васько тільки муркотів під звуки її голосу і почісувань за вушком. Вона почала розказувати про Андрія. Вони познайомилися в кафе, де красень-бізнесмен виділив її серед подруг, щебетливих студенток, і пригостив кавою. Як же це було круто пройтися під заздрісні погляди одногрупниць до столика з гарним чоловіком. Вона усміхалася на повен рот і, нарешті, була вдячна мамі, що брекети зробили її усмішку саме такою незрівнянною.

Іринка була симпатичною дівчиною: великі блакитні очі, русяве густе волосся, правильні риси обличчя. Ніщо не виділяло її серед інших красивих дівчат. Але, коли вона усміхалася, то просто неможливо було відвести погляд, це було так щиро, так гарно, що людина поруч почувалася причетною до цієї щирої радості, яка й викликала такий щирий сміх. Хотілося бути причиною цієї радості, супер-героєм, який ладен перевернути світ аби ця дівчина була щаслива.

Спочатку Андрій намагався бути для неї цим героєм, що змушував її усмішку розквітати на цих милих щічках. Він приносив квіти, запрошував в кіно, цілував на оглядовому колесі, кажучи, що весь світ біля її ніг.

Вона була щаслива. Вже потім, віддаючи належне Андрієвим залицянням, розуміла, що на його місці будь-хто мав би шанси на її серце. Вона будь-що намагалася втекти з маминої опіки і контролю. Мама готувала дружину для якогось чоловіка і була вдячна богові, що ним став Андрій. А й справді, чим не пишатися? В свої тридцять п’ять, Андрій мав декілька магазинів канцтоварів і не планував зупинятися. Він шукав хорошу жінку і маму для його дітей, мав всі ресурси аби їх достойно забезпечувати. Він любив Ірусю, як її ніжно називав. Попри Ірусю він ще любив декілька жінок, але це випливе набагато пізніше.

Отже, зійшлися докупи сподівання мами на власне особисте життя без дочки, сподівання Ірини про власну сім’ю, де вона робитиме все, що завгодно. Сподівання Андрія про маму своїх дітей. З тих всіх сподівань матеріалізувався кіт Василь Коцький, який замінив мамі особисте життя, дратував Іринку, бо забирав і ті крихти любові, що продукувала мама, і продукував сюрпризи в черевики Андрія, коли той навідував любу тещу.

Довго і щасливо.

Коли Іринка виходила заміж, то й не задумувалася про майбутнє. Дівочі мрії сягали лише до білої сукні «Так, беру» і машини, що везе молодят в щасливе майбутнє. Минуле мало лишитися в минулому. Але…

Минув рік, а мрія про спадкоємця для Андрія так і не здійснилася. Він старався, але ці старання мало мали спільного з коханням. Через рік Андрій наполіг зустрітися з мамою.

Як бізнесмен, він не був задоволений виконанням зобов’язань і вирішив нагадати виробнику продукції, що або товар бракований або товар бракований. Світлана Василівна, мама Іринки, була жінкою прямолінійною і чесною. Все життя пропрацювала педагогом і до нині підробляла репетиторством. Халтури вона не любила і не продукувала. Вона ростила Іринку з чіткими орієнтирами, що добре і, що погано, і не розуміла, чому дитина не оцінила все, що вона в неї вклала. Іринка ж щиро вважала, що мамині орієнтири давно застаріли і пора мати ті, які є зараз, тому мала лише загальні уявлення, що можна, а що ні, бо ж у кожного своя правда.

На маленькій кухні вони сиділи троє. Андрій говорив, мама слухала поглядаючи то на Іринку, то на жовту миску біля якої наминав котик. На Андрія вона не дивилася не тому, що боялася, просто мала таку звичку, коли говорив учень перевіряти зошити. Андрій був молодшим від неї на десять років, а за Іринку старший на п’ятнадцять.

– Уже пройшов рік. Я сподівався за цей час мати сина. Якщо у вашій сім’ї по цій частині проблеми, то ви мали мені це сказати, – підсумував він.

– Завершив?- констатувала Світлана Василівна. – Дорогий зятю, я тобі віддала в руки людину, а не племінну корову. У нашому роду немає проблем з його продовженням, тому раджу перевіритися самому. А тобі, донечко, хочу сказати лише одне – пробач.

Ці останні слова вона вимовила з таким відчаєм Якби Ірина не знала маминої відстороненості, то подумала б, що вона зараз її обніме і заплаче. Вона сиділа весь цей час з думкою, що цього просто не може бути. Не може її майбутнє, її казка, її чоловік ось так говорити про неї в її присутності, наче йому продали поломаний принтер і він вимагає гарантійного ремонту. Але ж він обіцявся любити в горі і радості. Обіцяв світ до її ніг, а вона отримала лише “скаргу матері”.

Вона дивилася на маму і бачила майстриню, яка пів життя ткала гобелен, а ним витирають ноги і обурюються, що він мало вбирає вологість. Вона все це зрозуміла тоді, зрозуміла де добре, а де погано, але була надто горда аби пробачити мамі за «педагогічне виховання» і надто наївна, щоб вірити, що кохання змінить Андрія. Наступні п’ять років вона знову і знову пригадуватиме той вечір і картатиме, що не зробила правильного кроку. Боялася.

В той вечір правильне рішення прийняв тільки котик Васько напудивши Андрієві в дорогі італійські черевики.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page