Донька називає мене непрогресивною та з первісного ладу, але ж я лише вказую на реалії нашого життя, чому я маю брехати, що бути одній – то неймовірне благо. Може, в іншій країні, де високі зарплати, де ти можеш собі дозволити багато відкладати на пенсію, то так, але, дорогі дівчатка, на пенсію в чотири тисячі гривень вижити неможливо! Так, дві пенсії краще, ніж одна і це правда життя і стимул доживати віку разом.
Не буду казати, що на старості зберігаються якісь почуття, буває, що так чоловік виїсть тобі всю середину, що й бачити його не хочеш. Ні, чоловіки, жінки не забувають ні ваші походеньки, ні відсутність вчинків, ні відсутність підтримки і всі криві слова в свою сторону.
Думаєте, це пам’ять про минуле кохання нас тримає біля вас? Та ми інколи не пам’ятаємо, де окуляри поставили, а ви про такі ілюзії.
Ми виживаємо, як виживали сто років тому, так і виживаємо зараз, якби це не прикро звучало в двадцять першому столітті.
Взяти мене, все життя пропрацювала у школі, крім стажу не доробилася ні до чого. Закривала очі, коли чоловік додому приходив пізно, знала, що не виховаю дітей сама.
Взяла себе в руки і сказала собі: «Це все пройде, все пройде…». І воно пройшло, і мій біль і його не одне захоплення.
Тепер його заощадження майже скінчилися, він без пенсії, бо все життя був на заробітках, тому вся надія лише на мою пенсію. Отак смішно життя повернулося: ми живемо в великій хаті, яку вибудував він, але платіжка за опалення – це вся моя пенсія.
Тепер він обіймає мені і каже, що я – його надійне плече в цьому житті і ріднішої людини у його житті нема.
А я все пам’ятаю, розумієте, все пам’ятаю…
Тому я сказала своїй доньці:
– Або ти до двадцяти п’яти виходиш заміж, або ти собі далі живеш на одну зарплату і ми з батьком тебе зовсім не будемо підтримувати. Відчуй, що таке піклуватися про себе і надіятися тільки на себе.
А вона мені каже, що жінка має виходити заміж тоді, коли їй захочеться.
– Дитино, коли тобі захочеться, то вже не знати чи й буде з кого вибирати: будуть або одружені, або розлучені, або такі як ти, яким так-сяк добре самому.
Віра трохи покимизилася, але зрозуміла, що я таки права і на одну зарплатню можна лиш комуналку оплатити і їжу та почала мені розповідати, що зустрічається з одним хлопцем.
Я й заспокоїлася. Де ж я знала, що вона мені просто бреше аби я їй нічого не говорила?
Аж тут я їй кажу, щоб запросила хлопця на наш з батьком ювілей, щоб ми побачили чи він гідний нашої доньки.
Вона й привела, такий наче нічого, ввічливий і вміє себе тримати в руках, я, знаєте, не люблю, коли людина всю свою сутність вихлюпує за перші десять хвилин.
Вже я й почала питатися її, коли ж стосунки оформлять, бо я в оту казочку про цивільний шлюб не вірю.
– Та скоро, ми ж не поспішаємо, хочемо один одного краще пізнати, – каже вона.
А потім я на вулиці побачила цього хлопця, що йшов за ручку з іншою. Я тоді не втрималася і все в очі – як це і з донькою моєю і тут крутить. А він і зізнався, що вона його попросила зіграти роль хлопця.
Я тоді до доньки.
– Мамо, краще все життя їсти сухарі, ніж жити так, як ви з татом.
Я не розумію про що вона взагалі. Як би не жили, але зараз ми разом тримаємося купи. В життя важлива підтримка.
Фото Ярослава Романюка.
