– Ти хочеш сказати, що це якась маячня? Просто повний абсурд! – Оксана кинула на стіл великий пакет, перев’язаний мотузкою, і з нього глухо гупнуло щось важке.
Я здригнувся від несподіванки, ледь не проливши чай на скатерку. Дружина стояла посеред кухні, розчервоніла, з розпатланим волоссям, і в очах блищали сльози образи. За вікном стояв листопад, надворі лив дощ із мокрим снігом, а в нас на кухні, здається, починалася справжня буря.
– Оксано, що трапилося? – обережно запитав я, відставляючи чашку.
– Що трапилося? Відкрий і подивися сам! – вона тицьнула пальцем у пакет.
Я підвівся, підійшов до столу й розв’язав вузол. Всередині лежав величезний кабачок, темно-зелений і блискучий. Поруч – пакет свіжих домашніх помідорів і пучок ще ароматної, хоч і трохи прив’ялої петрушки.
– Кабачок, – констатував я. – І помідори. Хто приніс?
– Світлана з бухгалтерії! – майже вигукнула Оксана, нервово знімаючи пальто й кидаючи його на стілець, чого зазвичай ніколи не робила. – Уяви собі: приносить мені пакет овочів і каже: «Оксано, візьми, у нас цього року такий урожай, що нікуди дівати, все пропадає, шкода викидати».
– Ну… дякуємо Світлані. А чому ти так розхвилювалася?
Оксана різко повернулася до мене, і я побачив, як у неї тремтять губи.
– Андрію, ти серйозно не розумієш? Ми з тобою все літо гнули спини на маминій дачі! Ми там жили! Ми витягли той город власними силами! А тепер мені сторонні люди приносять кабачки з жалю, бо з нашого городу ми нічого не взяли! Ні одного, Андрію! Ні одного кабачка рідна мати нам не дала!
Вона опустилася на стілець і закрила обличчя долонями. Я дивився на той нещасний овоч і відчував, як у мені теж наростає важка образа. Вона мала рацію. За все літо й осінь ми не привезли від тещі навіть одного огірка.
Все почалося ще навесні. Тетяна Іванівна, моя теща, жінка рішуча й завжди з трохи сумним виразом обличчя, раптом оголосила, що купила дачу.
– Мені свіже повітря потрібне, – говорила вона за сімейною вечерею в квітні. – У місті важко дихати, голова часто болить. А там – земелька, пташки співають. Сидітиму в кріслі, книжки читатиму. Ну, може, маленьку грядку кропу посаджу.
Ми з Оксаною переглянулися. Я виріс у селі, у моїх батьків великий город, який годує всю родину цілий рік. Я добре знаю, що означає «земля» і скільки вона вимагає праці. Вона не терпить «просто посидіти».
– Мамо, яка дача? – обережно почала Оксана. – Ти ж скаржишся, що до магазину дійти важко. Хто там доглядатиме?
– А навіщо там багато працювати? – здивувалася Тетяна Іванівна. – Все саме росте. Я ж не збираюся великі плантації розводити. Так, для душі. А ви, може, приїдете, шашлики посмажите, мамі трохи допоможете.
«Трохи» почалося вже в травні.
Коли ми вперше приїхали на ділянку, я тільки руками розвів. Це були не грядки, а суцільні хащі. Трава по пояс, старі яблуні, похилий паркан і хатинка, яка трималася, здається, лише на старій фарбі й павутинні.
– Ой, зятю, – жалісно протягнула теща, виходячи з машини й одразу спираючись на палицю, яку в місті я в неї ніколи не бачив. – Подивилася я на все це, і мені аж погано стало. Може, ти хоч траву покосиш? А то страшно…
Я зітхнув, дістав із багажника свій тример і пішов упорядковувати ділянку. Оксана, дивлячись на матір, яка одразу сіла в тіні на розкладний стілець, стиснула губи, але промовчала.
Того дня я все ви косив. Руки гули від вібрації, одяг просочився запахом трави й бензину.
– Ось, зовсім інший вигляд! – радісно сплеснула в долоні теща, коли ми збиралися їхати. – Андрію, ти в мене молодець. А я тут подумала… Земля добра, чорнозем. Шкода, щоб пропадала. Може, пару грядок перекопаєш? Під огірочки?
Я подивився на Оксану. В її очах була тихе благання: «Зроби й поїдемо».
– Гаразд, Тетяно Іванівно, – сказав я. – Наступними вихідними приїду з мотоблоком. Лопатою тут довго копати.
Так і пішло.
До червня наша квартира перетворилася на розсадник. Скрізь – на підвіконнях, на підлозі, на балконі – стояли ящики з розсадою. Перці, помідори, баклажани, особливі сорти огірків.
– Мамо, чому розсада в нас? – питала Оксана по телефону, переступаючи через черговий ящик із помідорами «Бичаче серце».
– Донечко, ти ж знаєш моїх котів! – обурювалася теща. – Барсік усе погризе, а Мурка горщики перекине. У вас тихо, сонячна сторона. Я вам лампу спеціальну купила, завтра привезу.
– Андрію, потерпи, – просила мене дружина ввечері, коли я знову зачепився за подовжувач від лампи, яка заливала спальню рожевим світлом. – Висадимо в ґрунт – і легше стане.
Я терпів. Сам із села, мені навіть подобалося доглядати рослини – є в цьому щось заспокійливе. Зробив стелажі, налагодив полив. Розсада в нас виросла чудова – міцна, зелена, на заздрість усім.
Перевезення всього цього на дачу було теж не простим завданням. Забили мою машину вщерть. Тетяна Іванівна сиділа попереду, тримала найцінніший горщик із квіткою й керувала:
– Андрію, не гони, помідори поб’ються! Обережніше на вибоїнах!
На дачі нас чекав новий сюрприз. Парника не було. Попередня господиня його просто забрала.
– Ой, я думала, стара господиня залишила, – здивовано кліпала очима теща. – Як же ми помідори висадимо? Замерзнуть.
Наступні три вихідні я будував теплицю. Нормальну, з полікарбонату, на міцній основі. Варив каркас, крутив шурупи, вивіряв рівні. Оксана, забувши про манікюр, висаджувала розсаду, яку ми вирощували два місяці.
Тетяна Іванівна в цей час зазвичай відпочивала.
– Ох, діти, погода змінюється, голова болить, – скаржилася вона, лежачи в хатинці. – Ви вже там самі. Я тільки заважатиму.
Але щойно ми закінчували роботу й розпалювали мангал, теща одразу бадьорилася, виходила на ґанок рум’яна й весела й із задоволенням їла шашлики, які я готував.
– Яке повітря! Як добре! – раділа вона. – І все завдяки вам. Що б я без вас робила?
Літо було в розпалі. Ми їздили на дачу щовихідних, як на зміну. Плюс я кілька разів на тиждень заїжджав після роботи – полити, провітрити теплицю, бо теща, хоч і на пенсії й працювала чергуваннями вахтеркою, серед тижня «не мала сил» туди добиратися.
– Автобус задушливий, електричка трясе, – скаржилася вона. – А в Андрія машина, йому швидко.
Я поставив крапельний полив. Привіз гній (це ще була пригода). Боровся зі шкідниками. Оксана полола без упину. Ділянка змінилася до невпізнання. Огірки пішли густим рядом, помідори гнулися від плодів, кабачки розкинули великі листки, обіцяючи рясний урожай.
Але коли настав час збирати, почалася дивна історія.
Спочатку полуниця. Ми бачили її минулими вихідними – великі ягоди вже біліли.
– За тиждень буде найсмак, – сказав я тоді Оксані. – Приїдемо, наберемо повне відро.
Приїжджаємо в суботу. Грядки майже порожні. Тільки дрібні зелені ягідки.
– Мамо, а де полуниця? – здивовано запитала Оксана.
Тетяна Іванівна сиділа на веранді з чаєм і спокійно відповіла:
– Та яка там полуниця, доню! Одна біда. Птахи поклювали, дощі залили. Зібрала трохи в мисочку, так одразу й з’їла – перестигла, текти почала.
Ми переглянулися. Слідів дощу чи птахів особливо не було видно.
– Гаразд, – пробурчав я. – Буває.
Потім огірки. Те саме. Приїжджаємо – тільки маленькі зав’язі. Жодного великого.
– Мамо, куди огірки поділися? – Оксана вже сердилася. – Ми ж тиждень тому бачили, їх повно було!
– Ой, Оксано, спека стояла! – розвела руками теща. – Пожовкли, посохли. Я в середу приїздила, ледве дісталася, зібрала все й одразу закрутила. Вони ж швидко в’януть.
– Закрутила? – перепитала дружина. – Чудово. Взимку поїмо.
– Та вийшло всього три баночки, – скромно відповіла Тетяна Іванівна. – Неврожайний рік. Мабуть, сорт поганий ви взяли.
Я мовчав, хоч знав: сорт відмінний, гібридний. Полив був ідеальний. Не могли всі пожовкнути за кілька днів.
З помідорами – те саме. «Хвороба напала, довелося зеленими зняти», «почорніли», «шкідники поїли». Горох, який Оксана садила для себе, «висох».
Кріп, якого було море, «пішов у стрілку, довелося вирвати».
Ми працювали, поливали, рихлили. А врожай зникав, щойно ми поверталися до міста.
Наприкінці серпня я вже здогадувався, у чому справа, але не втручався – не хотів псувати стосунки дружини з матір’ю. Та Оксана й сама все зрозуміла.
– Це ненормально, Андрію, – сказала вона в машині, коли ми поверталися з дачі на початку вересня знову з порожніми руками. Навіть кабачків, яких зазвичай усім роздають, нам не дісталося.
– Мама сказала, що кабачки пропали на кущах, – процідила Оксана, дивлячись у вікно. – Усі п’ятнадцять кущів. Ти віриш?
– Ні, – чесно відповів я. – Кабачки так не пропадають.
– Я теж не вірю. Треба з’ясувати, куди все дівається.
Фінал настав через тиждень. Оксана вирішила поїхати до матері без попередження, серед тижня ввечері. У неї були ключі від квартири. Я поїхав із нею – відчував, що розмова буде непростою.
Ми зайшли тихо. З кухні долинали голоси й апетитний запах тушкованих овочів.
– …їж, їж, синку. Тобі сили потрібні, ти ж чоловік, – лагідно говорила Тетяна Іванівна.
– Мамо, смачно, звісно, але м’яса б додала, – ліниво відповів низький голос.
Це був Роман. Старший брат Оксани. Тридцять вісім років, без сім’ї, без постійної роботи. «Творча людина в пошуках себе», як називала його мати. Звичайний дармоїд, як вважав я.
Ми зайшли на кухню. Картина була красномовною: Роман сидів за столом, перед ним велика тарілка овочевого рагу – кабачки, помідори, перець, усе знайоме.
Поруч – миска свіжого салату з огірків і тих самих «зниклих» помідорів. А в кутку – три ящики, повні відборних овочів: червоні помідори, пухирчасті огірки, кабачки акуратними рядами.
Мовчанка тривала кілька секунд. Роман завмер із виделкою. Тетяна Іванівна сполотніла, але швидко опанувала себе.
– Ой, діти! А ви чому без дзвінка? – спробувала усміхнутися вона.
Оксана дивилася на ящики, потім на брата, який, оговтавшись, продовжив їсти.
– Отже, ось де «хвороба», – тихо сказала Оксана. Голос її тремтів. – Ось куди все поділося.
– Оксано, що ти починаєш? – насупилася теща, стаючи між дочкою й ящиками. – Романчик заїхав провідати, я його пригостила.
– Пригостила? – Оксана зробила крок уперед. – Мамо, ми все літо там працювали! Андрій теплицю будував, полив робив! Я полола до мозолів! Ми жодного огірка не скуштували! Ти нам казала, що все пропало, а сама весь цей час годувала Романа?!
Роман ліниво відкинувся на спинку стільця.
– Оксано, чого ти розходилася? Тобі шкода, чи що? Я ж брат твій.
– Шкода? – Оксана ледве стримувалася. – Мені не овочів шкода! Мені образливо, що нас за дурнів тримають! Роман хоч раз на дачу приїхав? Хоч раз лопату взяв? Ні! Він сидить у бабусиній квартирі, яку ти на нього переписала, і їсть наш урожай!
Тут теща не стрималася. Маска доброзичливості зникла.
– Не смій рахувати шматки в брата! – підвищила вона голос. – Йому важко! Він один, йому ніхто не готує, не перє! Життя в нього не влаштоване! А в тебе чоловік є, он який дужий! – вона показала на мене. – У вас усе є! Ви працюєте, зарплати маєте! Ви собі купите! А Ромчику хто допоможе, крім матері?
– Купити? – прошепотіла Оксана. – Тобто ми маємо працювати на твоїй дачі, витрачати бензин, сили, час, купувати розсаду, добрива, а потім іти в магазин і купувати собі магазинні помідори, бо наш урожай з’їв Роман?
– Так! – відрізала теща. – Бо ви сім’я, ви маєте допомагати! У Романа зараз складний період, роботу шукає. Йому вітаміни потрібні! А ви б не роззявляли рота на чуже. Подумаєш, кабачок пожаліла рідному брату! Соромно має бути, Оксано! Соромно! Квартиру згадала… Так, переписала! Бо чоловікові кут потрібен, він майбутній глава сім’ї! А ти жінка, при чоловікові, тобі є де жити!
Я поклав руку на плече Оксані – вона вся тремтіла.
– Ходімо звідси, Оксано, – твердо сказав я. – Тут усе зрозуміло. Вітаміни – справа важлива.
– Зачекайте! – гукнула нам услід Тетяна Іванівна. – А коли ви наступними вихідними приїдете? Там бадилля прибрати треба, землю під зиму перекопати! І теплицю помити!
Я зупинився в дверях, обернувся й подивився на неї. Потім на Романа, який із посмішкою наколював на виделку шматок помідора – того самого «Бичачого серця», розсаду якого я сам вирощував два місяці.
– Роман зробить, – спокійно сказав я. – Йому корисно. Вітаміни треба відпрацьовувати. Фізична праця допомагає в пошуках себе.
– Та як ти смієш! – обурилася теща. – Він не може, у нього спина!
– А в нас є принципи, – відповів я й вивів дружину з квартири.
Ми їхали додому мовчки. Оксана тихо плакала. Мені було боляче на неї дивитися. Справа ж не в кабачках чи огірках. Справа в тому, що її просто використали. Як безкоштовну робочу силу.
Щоб «улюблений синочок» міг їсти смачно й жити без турбот. Це було зрадою. Справжньою зрадою материнської любові.
І ось тепер, у листопаді, той кабачок від колеги став останньою краплею.
– Все, заспокойся, – я підійшов до Оксани й обійняв її. Вона притулилася до мене й заплакала вже голосно.
– Чому вона так зі мною, Андрію? Чому? Чим я гірша? Я ж усе для неї…
– Ти не гірша. Ти краща. У тисячу разів краща, – я гладив її по волосах. – І ми більше туди не поїдемо. Чуєш? Ніколи. Нехай Роман копає, возить, миє.
У двері подзвонили. Наполегливо, довго.
Ми завмерли. Невже теща приїхала з’ясовувати стосунки?
Я пішов відчиняти. На порозі стояли мої батьки. Батько в старій куртці, мати в теплій хустці. Поруч – два мішки картоплі, а в руках у батька велика коробка.
– Привіт, молодята! – гучно сказав батько. – Ми проїздом, вирішили заскочити. Не заважимо?
– Тату? Мамо? – Оксана вийшла в коридор, витираючи сльози.
– Ой, донечко, ти чому плакала? – стурбовано запитала моя мама, кидаючись до неї. – Андрійко образив? Я йому вуха накручу!
– Ні, мамо, не Андрій… – Оксана шморгнула носом.
– Ну й добре. А ми вам гостинців привезли! – батько з кряхтінням поніс коробку на кухню. – Все своє, домашнє. Сало копчене, огірочки солоні, лечо, яке ти любиш, Оксано. Варення малинове – Андрій казав, ти застуджувалася. І картоплі два мішки, на зиму вистачить.
Вони викладали на стіл банки, пакети, згортки.
– Ось гарбуз візьми, кашу звариш! А це капуста квашена, хрустка! Беріть, нам стільки не треба. Ми для вас і вирощуємо.
Оксана дивилася на це достаток, на метушливу свекруху, на задоволено усміхненого свекра, який уже діставав із кишені банку з грибами: «А це від мене особисто, лисички!».
Дивилася – і знову заплакала. Але вже по-іншому.
– Дякую, – прошепотіла вона, обіймаючи мою маму. – Дякую вам величезне.
– Та ти що, дитино? – здивувалася мама, гладячи її по спині. – Свої ж люди. Рідні. Хто вам ще допоможе, якщо не батьки?
Я стояв у дверях кухні й дивився на них. На столі серед банок із соліннями від моїх батьків самотньо лежав той чужий кабачок, подарований із жалю.
А поруч – невидима, але чітка риска, яку ми сьогодні провели в стосунках із «дачею для душі» Тетяни Іванівни.
– Тату, – сказав я, усміхаючись. – А давай наступного року ми до вас на садіння картоплі приїдемо? Усією сім’єю.
– Звісно! – підморгнув батько. – Роботи вистачить усім. Зате й урожай – навпіл. По-чесному.
Оксана підняла на мене очі. У них уже не було тієї глибокої образи. Там було полегшення.
– Навпіл, – тихо повторила вона. – По-чесному.
І я зрозумів, що наступного року ми будемо садити картоплю. Але тільки там, де нас справді чекають і цінують.
Головна картинка ілюстративна.
