fbpx
Історії з життя
Картав себе потім, уже після прощання, за те, що мало коли й був біля дружини, що не наговорився, не знайшов потрібних слів для розради, що, мабуть, не все можливе зробив для її порятунку

Ще з досвітка почав падати сніжок, а це вже геть захурделило. Чи буде ще тепло, чи зима таки не збирається баритися? Побачити б ще її… Певно, вже не доведеться, бо сили полишають щодень Іванова. І серце все сильніше наче сталевими обручами стискається…

Звівся на лікті, аби роззирнутися по хаті. Нікого: донька порається у дворі, а сусіди нечасто тепер заходять. У кожного свої справи. Та й сусідів тих уже як кіт наплакав. Старше покоління відходить за вічну межу, а молодь не спішить на поселення до батьківських гнізд, по містах щастя шукаючи.

Он і в самого так: восьмеро дітей постарали з Ксенею, земля їй пухом, а у хаті батьківській тільки Валя лишилася. Та і як лишилася: це останні два роки, відколи зовсім немічний став, перейшла з сусіднього села доглядати батька, залишивши власну хату і господарство на чоловіка з дітьми. Кликали до себе й Марина, і Орися, що теж по сусідніх селах заміжжя познаходили. Не захотів — як прощатися зі світом доведеться, то у своїй хаті щоб. І хай уже як буде.

Все у власній хаті пережив, радів і страждав. Вся молодість минула, поки звели її з дружиною. Будували велику, сучасну, з просторими світлицями і залом — щоб на всіх вистачило. Мріяли з Ксенею, що поз’їжджаються до неї з сім’ями найстарша Оля з далекого Воронежа та менший на рік Михайло з Овруча, уявляли, як приведе невістку на оглядини Назар, зятя — Валя, як гулятимуть весілля (ой, коли то буде, школярі ж іще) Маринки, Сашка, Орисі, як поведуть з цього двору до першого класу Надійку…

Та лише п’ять років тішилися ладом і щастям у хаті. Не зогледівся Іван, про господарство і нову повітку дбаючи, як підкрадалося щось недобре до коханої Ксені. Професор, до якого одного дня привіз змарнілу дружину, сказав прямо:

— Надії немає. Готуйтеся до найгіршого, залишилося приблизно місяць.

З тим і повернулися додому. Ксеня трималася: тамувала емоції і відвертала обличчя від зляканих оченят малої Надійки. Тільки вечорами, коли залишалася наодинці з чоловіком, журилася в розпачі:

— Як же ж ти будеш без мене, Іване, з дітворою? Їм же і їсти, і до школи, і одежини треба. Хоч би підросли ще трохи. Рано, ой же рано ще мені на той світ. Пожити б ще хоч кілька років, щоб менші на ноги зіп’ялися…

Тугим клубком заплутувало Івану дихання, пекла думка про неминуче. Не міг без сліз дивитися на кохану, тому брався за будь-яку роботу і працював несамовито, до знемоги, — аби не сидіти й не чекати найгіршого.

Картав себе потім, уже після прощання, за те, що мало коли й був біля дружини, що не наговорився, не знайшов потрібних слів для розради, що, мабуть, не все можливе зробив для її порятунку.

Тож спокутував провину перед Ксенею, цілком віддавши себе дітям. Молодиці в селі не раз казали:

— Так, як Іван, мало яка й мати за дітлахами доглядає. І чистенькі, й нагодовані, і вчаться добре. Та й себе в руках тримає — жодного разу ніхто його під чаркою не бачив…

Як міг, дбав про малих. Заплітав кіски першокласниці Надійці (самому довелося вести вперше до школи). Прасував мереживні комірці Маринці й Орисі, поки ті не підросли. Разом із Сашком клепали косу для першої в житті хлопця косовиці, а через кілька років із старшими, одруженими вже на той час Михайлом і Назаром, справили йому проводи в армію…

Бучних весіль дітям Іван після того, я не стало Ксені, не робив. Знав, що краятимуть серця їм весільні нагадування про матір. Давав наскладану тисячу «на розвід господарства», і діти, розуміючи всю ціну батькової допомоги, жодним словом не дорікнули, не нагнівалися, не мовили лихого слова. Приїздили потім із сім’ями, привозили до діда внуків, «трудовими десантами» копали-садили-сапали город, допомагали татові в усьому.

— Славних дітей виростив ти, Іване, — сказав якось товариш дитинства Яків. — Ти один виявився вартіснішим за деяких обох батьків…

За вікном не вщухає сніг. З веранди почулися легкі кроки. Чудна Валя: гадає, я ще сплю. Не спиться мені, дочко, вже давно. Щось на душі мулько. Ксеня увесь час сниться: обіймає, кличе, знову весілля наше гуляти збирається. А цієї ночі мовила дивне: «Зачекай, Іваночку, тиждень, тоді з тобою повінчаємося». Не вінчані ж із нею були. Тиждень… Треба, щоб Валя Олі зателефонувала, сказала приїхати. Рідко коли просив про це, бо знав, що зайнята роботою — директор взуттєвої фабрики вона. А це так хочу, щоб приїхала з чоловіком, донечками. Син Михайло — військовий пенсіонер, сам собі пан тепер, то хай забере машиною з Житомира Назара із сім’єю. Марина й Орися з сусідніх сіл за годину доберуться, а Надійка з сином надвечір із міста приїдуть. Начебто всі мають зібратися. Тільки Сашко десь «поза зоною», як каже Валя. Пусте, впіймають за тиждень в ефірі — нині ж ці мобільні дають змогу «тримати контроль».

Хочу в очі кожному поглянути, думає Іван, пересвідчитись, що виростив їх добрими людьми, пробачення попросити, що без матері не дісталося їм удосталь ласки й пестощів, що не куштували заморських ласощів, не носили чогось модного. Хочу наказати їм жити в мирі й злагоді сестринській, братерській. Онукам — дев’ятеро їх — по сто гривень хочу подарувати. Знаю, що небагато це, але скільки вже є.

О, був би забув про найголовніше: пам’ятник. На моїй мoгилі його не треба — під дерев’яним хрестом Суду Божого діждуся. А Ксені хай не забувають щороку садити багато-багато квітів різних. І обов’язково щоб великі ромашки були: букет із них вона тримала в руках на нашому весіллі, цими ніжними білими квітами завжди прикрашала світлицю. А коли Ксенії не стало, він ставив букет ромашок біля її портрета…

У кімнаті світлішає. Іван глянув на вікно: хмари розсіюються і начебто сонце хоче визирнути. Ти диви, слава Богу, серце відпустило. Значить, ще діждуся дітей і Ксені догоджу: казала ж уві сні, щоб зачекав тиждень.

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Леся ЛІСОВА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – pixabay.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!