Це був вечір, коли небо над Києвом нагадувало розлите чорнило, у якому розчинялися золотаві вогні каштанів.

Катерина стояла біля входу в невелику затишну кав’ярню на Подолі, ховаючи ніс у теплий шарф.

Того дня все здавалося особливим: повітря пахло вологою бруківкою та передчуттям чогось неминучого й прекрасного. Вона чекала на подругу, але доля вирішила інакше.

Саме тоді вона вперше побачила Марка. Він з’явився нізвідки, притримав важкі дубові двері, коли вона намагалася зайти всередину з оберемком паперів, які розліталися від вітру. Його рухи були напрочуд чіткими, майже хореографічними.

— Дозвольте вам допомогти, — промовив він. Його голос був глибоким і заспокійливим, як оксамит.

Катерина підняла очі й на мить забула, як дихати. Перед нею стояв чоловік, який, здавалося, зійшов зі сторінок дорогого журналу: ідеально відпрасована сорочка, жодної зайвої зморшки на пальті, і погляд — уважний, гострий, але тоді він здався їй просто зацікавленим.

Хіба могла вона знати, що ця увага до деталей згодом перетвориться на клітку?

Перші місяці їхніх стосунків були схожі на яскравий калейдоскоп. Марко вмів дивувати. Він не просто дарував квіти — це завжди були вишукані композиції, де кожна пелюстка була на своєму місці.

Він не просто водив її на побачення — це були ретельно сплановані подорожі в найкрасивіші куточки країни.

— Ти неймовірна, — шепотів він їй під час прогулянки нічним парком. — Ти наче хаос, який наповнює моє життя сенсом.

Тоді ці слова здавалися їй найвищим компліментом. Вона, творча й емоційна художниця, бачила в його зібраності свій «якір».

Їй подобалося, що він завжди знає, куди їхати, яке ігристе замовити і як вирішити будь-яку проблему одним телефонним дзвінком.

Вони багато сміялися. Марко мав тонке почуття гумору, хоча вже тоді його жарти часто стосувалися чиєїсь незграбності або безладу в справах.

Катерина лише сміялася у відповідь, не помічаючи, як він іноді витирав серветкою край її келиха, якщо вона залишала там відбиток губної помади.

Одного разу вони поїхали до Львова. Падав м’який сніг, місто дихало кавою та старовиною.

Марко винайняв номер у найкращому готелі. Катерина пам’ятає, як вона забігла в кімнату, скинула мокрі чоботи прямо посеред килима й кинулася до вікна, щоб помилуватися краєвидом на Ратушу.

— Подивися, Марку! Це ж як у кіно!

Він усміхнувся, але першим ділом підійшов до її чобіт. Він не сварився. Він просто взяв їх і акуратно поставив на спеціальний піддон у кутку.

— Так, люба, це чарівно. Але давай не забувати про речі, вони потребують догляду, — сказав він тоді з лагідною напівусмішкою.

Катерина лише обійняла його, відчуваючи себе найщасливішою жінкою у світі. Вона й уявити не могла, що мине два роки, і цей чоловік буде вимірювати лінійкою відстань між її взуттям у передпокої.

Коли ейфорія перших побачень почала вщухати, Марко запропонував їй переїхати до нього.

Його квартира була втіленням мрії про сучасне розкішне житло: панорамні вікна, мінімалізм, дорогі матеріали.

— Тут усе буде нашим, — казав він, відкриваючи перед нею двері.

У той день Катерина привезла свої коробки з фарбами, пензлями та купою дрібниць, які робили її життя затишним. Марко зустрів її з усмішкою, але вона помітила, як сіпнулася його брова, коли він побачив стару, заляпану фарбою валізу.

— Ми знайдемо для цього спеціальне місце, — тихо промовив він. — У коморі є герметичні контейнери. Фарба не повинна потрапляти на повітря, це псує мікроклімат.

Тоді це здалося їй турботою про її творчість. Вона не розуміла, що він просто не хотів бачити її «брудний» світ у своєму стерильному раю.

Вечори вони проводили за розмовами про майбутнє. Марко розповідав про свої амбіції, про те, як він цінує структуру й порядок.

Катерина слухала його, заворожена його впевненістю. Він здавався їй ідеальною скелею, за якою можна сховатися від усіх життєвих бур.

— Ти така легка, Катю, — говорив він, поправляючи пасмо її волосся. — Я зроблю все, щоб твій світ був ідеальним.

Вона вірила. Вона щиро вірила, що його прагнення до досконалості — це прояв любові до неї.

Вона не помічала, як поступово, крок за кроком, її територія в квартирі зменшувалася. Спочатку зникли її яскраві подушки з дивана («вони порушують кольорову гаму»), потім її улюблена чашка переїхала в закриту шафу («вона не пасує до сервізу»), а згодом і сама Катерина почала ходити навшпиньки, щоб не порушити ту саму «структуру життя», про яку він так часто говорив.

У них були моменти, які вона досі згадує з жалем і сумом. Поїздки до моря, де він вчив її плавати, тримаючи за руку так міцно, що здавалося — ніхто й ніщо не зможе їх розлучити.

Вечері при свічках, де він говорив їй компліменти, від яких паморочилося в голові.

Марко вмів бути чарівним. Він міг бути душею компанії, коли вони зрідка виходили у світ.

Всі подруги заздрили Катерині: «Який чоловік! Такий охайний, такий вихований, справжній аристократ!»

Катерина лише посміхалася, приховуючи втому. Вона ще не усвідомлювала, що ця охайність — це лише верхівка айсберга, під яким ховається крижана безодня егоїзму та контролю.

Вона не бачила, як веселощі поступово замінюються регламентом, а любов — дезінфекцією.

Вона була закохана в образ, який він створив. Вона обожнювала ту людину з Подолу, яка притримала двері. І вона до останнього сподівалася, що той Марко десь там, всередині цього чоловіка з мікрофіброю в руках.

Хіба могла вона знати, що тепла казка закінчиться холодним душем у квартирі, де навіть повітря має бути «правильним»?

Хіба могла уявити, що одного разу її валіза знову опиниться на підлозі, але цього разу — як символ її порятунку від золотої клітки?

Того вечора на Подолі вона просто пила каву й думала про кохання. Вона ще не знала, що іноді порядок — це найстрашніша форма хаосу, яка здатна знищити душу.

Це була сцена, від якої холонуло всередині.

— Підніми філіжанку. Негайно.

Марко не підвищував голос. Він промовив це тим самим рівним, позбавленим будь-яких відтінків тоном, яким зазвичай зачитував пункти договору або коментував зведення новин.

Але в цій крижаній спокійности відчувалося щось настільки механічне, що в Катерини миттєво пересохло в горлі.

Шматочок випічки, який вона щойно відкусила, здався важким каменем, що застряг десь посередині.

Вона слухняно відірвала порцелянове денце від поверхні столу. Марко тут же, немов хижий птах, пікірував на звільнене місце.

У його руці, що з’явилася ніби з повітря, уже була затиснута серветка з мікрофібри. Швидким, круговим рухом він стер невидимий оку слід від конденсату і тут же перевірив результат, нахиливши голову так, щоб світло від люстри вигравало на лакованій поверхні.

— Я ж просив, — промовив він, гидливо розглядаючи мікрофібру, наче на ній залишилися сліди чогось небезпечного. — Підставки. Коркові підставки, Катю. Вони лежать у футлярі, за тридцять сантиметрів від твоєї правої руки. Невже твоєму розуму так складно вибудувати логічний ланцюжок: філіжанка — гаряче — лак — зіпсована стільниця?

— Марку, вона суха, — тихо заперечила Катерина, намагаючись не робити різких рухів. — Я ретельно витерла дно, перш ніж поставити.

— Волога є завжди. Це фізика. А це — італійський горіх, — він постукав кісточкою пальця по столу. — Цей стіл коштує дорожче за все майно твоїх батьків, разом узяте. Але тобі байдуже. Ти звикла снідати на клейонці, яку протирають раз на тиждень несвіжою ганчіркою.

Катерина опустила очі в тарілку. Апетит зник, вивітрився, витіснений запахом дорогого поліролю, який панував у кухні замість аромату домашньої їжі.

Ця кухня більше нагадувала музей, ніж місце, де люди зустрічають ранок. Хромовані поверхні холодильника сіяли холодним блиском, ніде не було ні магнітика, ні забутої записки, ні зайвої баночки.

Усе було приховано, прибрано, закатано в ідеальний, але мертвий порядок.

Марко не їв. Він взагалі рідко робив це в її присутності, немов сам процес поглинання їжі був для нього чимось нечистим.

Він стояв біля стільниці зі штучного каменю, схрестивши руки, і спостерігав. Це був погляд наглядача.

Він стежив за траєкторією виделки, за тим, як Катерина відкушує хліб, і, здавалося, подумки прораховував аеродинаміку кожної крихти, яка могла впасти на його дорогоцінну підлогу.

— Не криши, — процідив він, коли мікроскопічна частинка хлібної скоринки все ж таки спланувала на стіл.

Катерина смикнулася, щоб змахнути її в долоню, але Марко перехопив її руку. Його пальці були сухими й жорсткими.

— Не розмазуй. Ти втреш жир у пори деревини.

Він дістав із шухляди маленький ручний пилотяг, який тримав спеціально для таких випадків. Дзижчання приладу в тиші квартири пролунало як інструмент стоматолога.

Марко акуратно, з неабиякою точністю всмоктав крихту, вимкнув прилад і повернув його на базу.

— Дякую, — ледь витиснула Катерина. Слово застрягло на язиці.

— Нема за що. Просто будь акуратнішою. Або їж над раковиною, якщо не вмієш користуватися приборами, — він пройшов до вікна і провів пальцем по підвіконню. — До речі, я помітив, що у ванній на твоїй полиці знову безлад.

Катерині була виділена одна полиця. Найнижча. Верхні три займали його креми, лосьйони та стоси білосніжних рушників, складених по лінійці.

Її тюбики мали стояти суворо етикетками вперед, за зростом.

— Я поспішала вранці, — спробувала виправдатися вона. — Мабуть, просто поставила крем і не поправила.

— «Поставила», — передражнив Марко. Його обличчя викривила гримаса відрази. — Ось у цьому ти вся. Кинула, забула, не зважила. Ти живеш тут уже два роки, Катю, але поводишся як варвар у музеї. Ти не розумієш, що лад — це не примха. Це структура буття. Це повага до простору, який тебе прийняв.

Він підійшов ближче, нависаючи над нею. Від нього пахло дорогим кондиціонером для білизни та антисептиком.

— Я виділив тобі цілу полицю. Тридцять квадратних сантиметрів. Невже так складно підтримувати гармонію на такому крихітному п’ятачку? Чи твоя натура вимагає перетворювати будь-яке місце навколо себе на гармидер?

Катерина відсунула тарілку. Звук порцеляни об дерево змусив Марка скривитися.

— Я просто поставила крем не тим боком, Марку. Не треба робити з цього світову проблему.

— Проблема — це те, що я змушений щовечора ходити за тобою з ганчіркою, — холодно відрізав він. — Учора я знайшов твою волосину на дивані у вітальні. Довгу волосину на бежевій оббивці. Ти хоч уявляєш, як складно її чистити? Я заборонив тобі сідати на цей диван у домашньому одязі.

— Я була в чистих джинсах!

— Ти була в одязі, у якому сиділа, можливо, будь-де. У метро, на лавці, у кафе. А потім ти принесла цей вуличний пил на мій диван. Мій, Катю. Не наш. Не забувай про це.

Він взяв зі столу пульт від кондиціонера і поправив його положення, вирівнюючи суворо паралельно краю столу.

— Доїдай швидше. Мені потрібно протерти підлогу. Ти своїми капцями знову нанесла пилу з коридору. І не забудь вимити тарілку. Одразу ж. І витерти насухо. Я не хочу бачити розводів.

У спальні панувала та сама безжиттєва напівтемрява. Важкі штори поглинали вуличний гамір, створюючи ілюзію бункера.

Катерина відкрила шафу. Дверцята ковзнули по рейках безшумно — Марко змащував механізми раз на місяць спеціальним засобом.

Усередині шафи існувала жорстка ієрархія. Зліва висіли його костюми. Кожен — у чохлі, на визначеній відстані один від одного.

Справа, у вузькому відділенні, тулилися її речі. Светри, джинси, пара суконь — усе було спресовано в щільну грудку. Їй не дозволялося займати більше місця.

Катерина витягла з далекого кутка валізу. Вона була легкою, на коліщатках, купленою ще до їхнього знайомства.

Вона з гуркотом опустила її на підлогу. Звук удару пластику об ламінат пролунав як гучний виклик. Вона чекала зауваження, але в коридорі було тихо.

Вона почала згрібати речі. Не складати акуратними рулонами, як вимагав він, а просто згрібати. Це був її маленький бунт. Хаос, який вона нарешті могла собі дозволити.

— Обережніше з паркетом. Коліщатка можуть залишити мікроподряпини.

Марко стояв у дверях. Він не виглядав засмученим. Він стояв, притулившись плечем до одвірка, і спостерігав за процесом з виглядом митника.

— Я йду, Марку, — сказала Катерина, не обертаючись. Руки в неї тремтіли.

— Я бачу, — спокійно відповів він. — Це логічне завершення. Твоє перебування тут завжди мало тимчасовий характер. Ти просто не вписуєшся в екосистему цього помешкання.

Катерина завмерла.

— Екосистему? Ти називаєш цей стерильний бокс екосистемою?

Марко проігнорував її слова. Його погляд був прикутий до вішака, який вона щойно зняла разом із блузкою.

— Стій, — його голос став твердим. — Блузку забирай. А вішак поверни.

— Що? Це просто пластик і дерево, Марку!

— Це не «просто вішак». Це виріб із канадського кедра. Набір коштує чималих грошей. Я купував їх для своїх сорочок, але дозволив тобі користуватися кількома, бо твої пластикові витвори псували вигляд шафи.

Він підійшов, акуратно зняв блузку з вішака, поклав річ Катерині на валізу, а вішак повісив назад, вивіривши відстань.

— Продовжуй, — кивнув він. — Тільки, будь ласка, забирай лише те, що належить тобі. Тобто те, з чим ти сюди прийшла.

Катерина відчула, як до обличчя прийшов жар. Приниження було настільки дріб’язковим, що від нього нудило.

— Ти рахуєш вішаки? Серйозно?

— Я рахую ресурси, Катерино. І лад. До речі, ця валіза… ми купували її, коли літали у відпустку минулого року.

— Це моя валіза! — вигукнула вона. — Мій старий саквояж порвався, і ми придбали цей!

— Ми купили його за мої бонуси й доплатили з моєї картки, — нагадав Марко. — Технічно, це моє майно. Але нехай, я не дріб’язковий. Забирай. Вважай це компенсацією. Тим паче він уже, напевно, просякнув твоїми парфумами, а я не виношу цей солодкий запах.

Катерина мовчки кинула решту речей у валізу. Їй хотілося перевернути все догори дриґом. Але вона знала, що будь-яка емоція стане доказом її «некерованості».

— Ти не здоровий, — сказала вона, застібаючи блискавку. — Ти просто людина, схиблена на речах.

— Я просто ціную якість, — знизав плечима Марко. — А ти так і не навчилася відповідати рівню. Подивися на свій одяг. Це ж мас-маркет. Як ти збиралася жити зі мною, якщо твоя межа — це квартира з радянським ремонтом?

Він відійшов до дверей, стежачи за тим, щоб вона не зачепила коліщатком кут стіни.

— Протри полицю, Катю. Я серйозно. Там залишився пил від твого одягу. Я планую покласти туди свої светри, і мені не потрібно, щоб вони торкалися твоєї енергії безладу.

Катерина випрямилася. Усередині неї щось обірвалося. Страх зник. Вона повільно, демонстративно витерла пил рукавом своєї старої кофти, яку тримала в руках.

— Так підійде? — запитала вона, кидаючи кофту в сумку.

У Марка сіпнулося око. Це було блюзнірство.

— Ти безнадійна. Йди. Просто йди, поки ти не заразила тут усе своєю недбалістю.

Катерина тягла валізу довгим коридором. Коліщатка видавали на стиках ламінату глухий перестук.

Марко йшов слідом, не допомагаючи, але контролюючи кожен крок. У передпокої вона зупинилася, щоб взутися. Руки тряслися.

— Ти хоч розумієш, куди ти йдеш? — запитав він. — Ти виходиш із комфорту в невідомість. У тебе немає чіткого плану. Ти звикла до теплої підлоги й фільтрованої води.

— Я звикла до того, що мене не вважають брудом, Марку, — тихо відповіла вона.

— Брудом? — Марко пирхнув. — Я намагався прищепити тобі смак. Але ти рвешся туди, де тобі місце. У світ пилу й липких поручнів. Ти думаєш, там свобода? Там хаос. А хаос — це ознака слабкості.

Він підійшов ближче й додав пошепки:

— Ти повернешся за тиждень. Коли зрозумієш, що твоїх доходів вистачає лише на  кімнату з тарганами. І я, можливо, пущу тебе назад. Але тільки після повної дезінфекції.

Катерина відпустила ручку валізи. Валіза впала гучно вдарившись об підлогу. Марко здригнувся, але вона вже не дала йому сказати й слова.

— Ти щодня нагадуєш мені, що я тут ніхто! Забороняєш кликати друзів, бо вони «топчуть паркет»! Я краще буду орендувати ліжко в хостелі, ніж терпіти твою зневагу! Я йду туди, де я буду особистістю, а не бідною родичкою, якій дозволили жити на килимку!

— Нікуди ти не підеш! Припини цей спектакль! — вперше вигукнув він.

— Пам’ятаєш мій день народження? Я хотіла просто випити кави з подругами. А ти влаштував допит: чи змінять вони взуття? Чи не проллють напій на диван? Ти змусив мене зустрічатися з ними в кафе, бо твій дім — це не місце для людей, це склеп для твоїх комплексів! Я ненавиджу твій паркет! Ненавиджу ці білі стіни! Ти не чоловік, ти музейний наглядач!

Вона схопила сумку, стиснувши ручки до білих кісточок.

— Я йду туди, де я буду людиною!

Марко дивився на неї з подивом. Але в його очах не було каяття.

— Тобі простіше жити в бруді, ніж відповідати стандартам.

— Стандартам? Це хвороба, Марку. Ти любиш речі більше за людей.

— Закінчила? — льодяним тоном запитав він. — Звільни приміщення. У мене за графіком провітрювання.

— Провітри, — кивнула Катерина. — Вивітри запах життя. Нехай залишиться тільки хлорка й твоя самотність.

Вона натиснула на ручку. Двері подалися м’яко. У квартиру ввірвався запах вулиці — суміш повітря, вологи та реального світу.

Вона поклала ключі на край тумбочки. Метал дзенькнув об дерево.

— Не подряпай, — автоматично зреагував він.

— Прощавай, — сказала Катерина і зробила крок за поріг.

Двері зачинилися з ледь чутним клацанням. Марко стояв нерухомо кілька секунд. Він не відчував жалю. Навпаки, він відчував величезне полегшення. Пухлину видалено.

Він не пішов за нею. Він пішов до шафи з побутовою хімією. Одягнув латексні рукавички. Взяв спрей.

Першим ділом — ключі. Він рясно обприскав їх спиртовим розчином. Ретельно протер кожен міліметр. Потім зайнявся тумбочкою.

Він нахилився, розглядаючи поверхню під кутом, шукаючи пошкодження.

Наступний етап — підлога. Там, де стояли її чоботи, залишилися ледь помітні сліди. Для нього це була зона біологічного забруднення.

Він дістав пароочисник. Гаряча пара вибивала пил зі швів, знищуючи будь-яку згадку про те, що тут хтось був. Він рухався ритмічно, як робот. Взад-вперед. Взад-вперед.

Він обробив ручку дверей, шафу, порожню полицю. Коли все було скінчено, він викинув рукавички.

У квартирі панувала абсолютна тиша. Ніхто не шурхотів, не задавав питань, не псував вигляд своїм недосконалим тілом.

Марко сів у крісло, тримаючи спину рівно.

— Ідеально, — тихо промовив він.

Він не був самотнім. Він був зі своїми речами. А вони ніколи не зраджують і не вимагають тепла.

Він підвівся і щільніше засмикнув штори, щоб навіть світло ззовні не торкалося його світу без дозволу.

Завтра він викличе професійну службу, щоб вимити все інше. Щоб навіть на рівні молекул тут не залишилося пам’яті про жінку, яка посміла бути живою.