– Ба, – Оленка підійшла до бабусі ззаду, обняла і поклала підборіддя їй на плече, – у мене день народження в п’ятницю. На роботі з колегами відзначимо. А в суботу ми з Дімою вирішили піти в ресторан. І тебе запрошуємо.
– Ой, ну куди мені з вами, молодими. – замахала Катерина руками. – Вигадала теж. Давайте краще до мене прийдете. Я пирогів напечу, – вона почула, як Олена невдоволено запихкала в вухо. – Не хочете пирогів, так курку посмажу, салат зроблю, торт спечу твій улюблений. А з вас вино. І дешевше і смачніше.
– Ні, Ба. Ми стільки років так святкували з тобою мій день народження. Давай для різноманітності в ресторан сходимо. На людей подивишся, себе покажеш. – Олена відсторонилася і подивилася на бабусю.
– А то я людей не бачила? Кожен день в магазині…
– Ти не зрозуміла, – перебила її Олена. – У магазині всі такі… Такі… – Олена намагалася підібрати слова, – нудні. А в ресторані всі ошатні і веселі. Ну, ба, ходімо. І Діма хоче, щоб ти пішла з нами. Ми заїдемо за тобою, а потім відвеземо додому. Домовилися?
– Гаразд. Якщо так вам хочеться. – Катерина здалася. – А вбиратися як?
– Та не треба вбиратися. Це ж не прийом у королеви. Одягни кофточку ошатну, уклади волосся, губи трохи підфарбуй. Ти у мене без нарядів красива. – Олена знову нахилилася до плеча бабусі і чмокнула в щоку.
– Ох, лисиця. – Катерина притулилася головою до щоки внучки і задоволено посміхнулася.
– Ось і добре. – Олена випросталася. – Я побігла, ба. У суботу о п’ятій годині будь готова. – Вона знову поцілувала бабусю в щоку і вискочила в передпокій.
– А поїсти? – гукнула її Катерина.
– Не хочу. Все, спізнююся. – Катерина почула, як грюкнули вхідні двері.
Вона встала з-за столу і пішла в кімнату. Зупинилася перед великим дзеркалом на дверях шафи. «І зовсім я не стара. Живіт випирає, але тут нічого не зробиш. А в іншому, досить пристойно виглядаю. Схожу в перукарню, постригся. – Катерина подивилася на свої зморшкуваті з опуклими синюватими венами руки. – Манікюр зроблю. Була не була”.
Вона відкрила шафу, перебирала одяг на вішалках. «Цю кофточку купила на весілля онучки. Так їй не сподобалася. В іншій була. А ця так і висить нова. – Катерина дістала кофту і приклала до себе. Бежева з переливами тканина підходила до кольору волосся і була приємна на дотик. – З чорними брюками буде добре. А то до сукні треба туфлі на підборах. Та які каблуки в моєму віці». Катерина зітхнула.
«Раніше з чоловіком вони завжди запрошували гостей додому, накривали стіл, готували смачно м’ясо і салати… Було тепло, по-домашньому затишно. А тепер молоді зустрічають свята в ресторанах. Гаразд. Зроблю Олені приємне».
Катерина жила з онукою після того, як син розлучився з дружиною. Він пішов до молоденької жінки, у них з’явилася дитина. Олена не злюбила його молоду зарозумілу дружину. Бачилися рідко. Пізніше і мати вийшла заміж, виїхала в Ізраїль. Оленка важко переживала розлучення. Нікому стала не потрібною, у батьків нові сім’ї. Залишилася жити з бабусею. Закінчила університет, почала працювати.
У минулому році вийшла заміж. До бабусі забігала часто, майже щодня. Катерині чоловік внучки не надто подобався. Але хто її питав. Він заходив до неї рідко. Тільки по великих святах і то ненадовго. Вона проводила дні за вишивкою, в’язанням. Слухала аудіокниги в процесі рукоділля. Олена пишалася бабусею.
На наступний день Катерина пішла в перукарню. Майстер середніх років запитала, що треба зробити.
– Пофарбувати в яскравіший, але не в апельсиновий колір. Був у мене такий невдалий досвід. Просто сивину зафарбувати. І постригти. Але мені не йде дуже коротко, – відповіла Катерина.
– Хоч би одна жінка попросила зробити з неї красуню. – Перукар втомлено зітхнула.
– Зробіть, будь ласка, з мене красуню, – повторила Катерина і посміхнулася.
– Ну, зовсім інша справа, – зраділа майстер, і пішла розводити фарбу.
Лід між ними відразу розтанув.
Поки волосся, накрите пакетом, фарбувалося, Катерині зробили манікюр, покрили нігті блідо-рожевим лаком. Настрій піднявся. Катерина з задоволенням розглядала себе в дзеркалі, поки майстер чаклувала з її волоссям. Стрижка вдалася на славу. Здавалося, помолодшала років на десять.
Вона подякувала всім в перукарні, розплатилася і в піднесеному настрої пішла додому. Подарунок приготувала давно, а квіти внучці чоловік подарує. Але пройти повз квітковий магазин не змогла. Купила рожеву орхідею в горщику.
Катерина всю ніч спала погано. Все переживала через ресторан. Давно не ходила нікуди. Вранці встала рано, боялася не встигнути приготуватися. Вимила голову, уклала волосся. Напрасувала штани, зверху на плечики повісила кофточку ошатну і закріпила вішалку на дверях шафи. Похвалила себе, що підібрала правильний наряд.
Через годину зателефонувала Олена.
– Я постриглася і навіть манікюр зробила. Соромно тобі за мене не буде, – радісно звітувала Катерина перед онукою.
– Ба, – Катерина вловила винуваті нотки вибачення в голосі Олени, – розумієш, Діма запросив до ресторану своїх друзів. Мені сказав про це ось тільки зараз. Вибач, ба.
– Я розумію. Мені відразу не сподобалася ця затія – запросити мене в ресторан. Вам молодим дійсно зі мною нецікаво буде. А до мене завтра заїдете, подарунок подарую і чайку поп’ємо.
– Ти не ображаєшся? Точно? – Голос Оленки повеселішав.
– Звісно. Не хвилюйся. Гуляй і ні про що не думай, – сказала Катерина нарочито бадьорим голосом.
Але їй все ж стало сумно і незатишно. Вона прибрала в шафу приготовлений для ресторану одяг. Подивилася на блідий лак на нігтях. «Кращою, ніж є, не стала. Куди мені за молодими гнатися. Все правильно”. Зітхнула, сіла на диван і взяла в руки в’язання. Але пальці не слухалися, петлі пропускала.
«Не прикро, а якось неприємно. Оленка б так ніколи не зробила. Ми з нею і раніше ходили удвох в кафе, в кіно. А ось Діма…». Дивний мовчазний хлопець їй відразу не сподобався. Але ж не їй з ним жити.
Думки весь час поверталися до розмови по телефону. Готувалася, налаштувалася, в перукарню ходила… Вся ця ситуація вибила її зі звичної спокійній колії.
До вечора стала боліти голова, піднявся тиск. Як не вмовляла себе заспокоїтися, не переживати через дурниці, але повернути звичний стан спокою не виходило. «Не треба було Олені взагалі запрошувати мене. Прийде, так і скажу, щоб не поспішала в наступний раз. Нехай спочатку про плани чоловіка дізнається».
«До людей похилого віку хіба не треба ставитися по-людськи? А якби я ось так запросила когось, а потім передумала, що тоді? Даремно Оленка дозволяє так чинити зі мною своєму Дімі. Гаразд. Щось разворчалась», – зупиняла себе Катерина.
Потім картала себе за невчасну образливість. Виправдовувала і внучку, її чоловіка. Тиск не знижувався. Довелося викликати «швидку».
– Ну як ти, ба? Прости мене. Негарно вийшло, – говорила на наступний день Олена з винуватим виглядом.
Катерина вручила подарунок і орхідею. Лена застрибала від радості, поцілувала.
– А чоловік, що подарував? – поцікавилася Катерина.
– Так … – Лена зам’ялася на мить. – Парасолько. Ми посварились. Навіщо мені третю парасольку? Ба. Вибач. – Оленка притулилася до бабусі.
– Давай пити чай. А то ми так і не відзначили твій день народження. – Катерина повела внучку на кухню.
– А зачіска у тебе красива. Ти найкраща бабуся на світлі, – Олена намагалася згладити вчорашню незграбність з рестораном.
Вони пили чай, згадували, розмовляли. Олена розповідала, що батьки подзвонили, вітали, не забули. А мама навіть надіслала грошей.
І Катерина не ображалася, пробачила. «Якби Віктор не втік так рано, мені зараз не було б так сумно. Нічого, скоро правнуки з’являться, нудьгувати не доведеться, – думала вона, дивлячись на Олену. – Тільки б жили довго і щасливо, не розходилися б, як її батьки. Хіба щасливішим від цього люди стають? Як же не хочеться старіти, ставати образливою і непотрібної».
Старість не може бути щастям. Старість може бути лише спокоєм або бідою. Спокоєм вона стає тоді, коли її поважають. Бідою її роблять забуття і самотність.
В. Сухомлинський.
Автор: Галина Захарова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
