fbpx

Зять заступався за Катерину, але донька розходилася щомиті більше. Катерина стояла у передпокої і слухала. І шкодувала, що будинок продала

Катерина поралася на городі, коли почула голос доньки.

– Мам! ти де?

Вона насилу розігнула спину. Тримаючи руку на попереку, пішла до воріт.

– Тут я, на городі. Ой, і Сашко приїхав! – Вона радісно розкрила обійми онукові, що біг їй назустріч. – А Вадим, працює?

– Так, мам, все як завжди. Ходімо до хати, я тобі продуктів привезла.

Катерина зробила крок і ойкнула. Наче пронизало поперек і віддало у ногу.

– Що, мамо? – Дочка неспокійно зазирнула в обличчя матері.

– Та, як попрацюю нахилившись, то сил немає. Зараз розходжуся, не хвилюйся. – Катерина повільно, тримаючись за поручні, піднялася східцями ґанку.

У кухні на підлозі біля столу стояло два пакети. Катерина підійшла і зазирнула у них.

– Ну, куди стільки привезла? Мені не з’їсти одній. Чи залишитеся ви в мене? – Вона з надією обернулася до дочки.

– Мам! Я знайшов свій самоскид. – Сашко вибіг з-за грубки.

– Добре, не заважай. – відмахнулася Марія від сина. – Рада б, та не відпустять мене. Завтра поїдемо, – відповіла вона матері.

– Ой, я тоді з вечора тісто поставлю, пирогів вам напечу вранці. Як знала, молока взяла у Валентини, – казала Катерина і на ходу викладала продукти із пакетів.

А сама думала, що недарма донька приїхала. Серце підказувало, що щось сталося. Чекала, не ставила запитань. Довірчих стосунків між ними не було з того моменту, як Марічка почала жити самостійно.

– Тепло У тебе, натоплено. – Марія притулилася спиною до теплої печі.

– Ночі вже холодні, сирі. Боюся поперек застудити. Та й спати приємніше у теплі.

Вони повечеряли, Катерина замісила тісто і поставила на піч підніматися. Сашко, надихавшись чистого повітря, заснув швидко.

– Мамо, мені треба з тобою поговорити. – обережно розпочала Маша.

Вони сиділи за столом, над яким висіла тьмяна лампочка. У кутках і за грубкою насторожено тремтіли тіні, що причаїлися.

– Здогадалася вже. Не тягни, кажи вже, доню. Що сталося? – Катерина помітила, що донька відвела зніяковіло очі.

– Ні. Все добре. – Марія з якимось розпачом глянула на матір. – Ми з Вадимом хочемо купити квартиру більшу. Він умовляє на другу дитину зважитися.

– От і добре. І правильно. Я вже подумала. – Катерина осіклася, зрозумівши раптом, що це не всі новини, заради яких приїхала донька.

Серце тривожно закалатало.

– Ми ще за машину все не виплатили. Позику не вигідно брати, відсотки більші. Вадим пропонує продати будинок. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба грубку топити, на колодязь за водою з відрами ходити. Он, тебе і спина турбує. Відпочинеш від свого городу. Зараз цілий рік все купити в магазині можна. – Марія смикала край скатертини.

– Та хіба порівняєш смачне, своє з магазинним? Ти ж сама казала.

– Мам. Будинок старий. Тут і лікарні нема. А якщо щось станеться? Сусідки твоєї як не стало? Впала на городі, тільки за день знайшли. А батько? – гнула свою лінію Марія.

– Так воно так. Тільки в цьому будинку ще мої батьки жили, а ти кажеш продати. Та й навіщо я вам заважатиму?

– Мамо, ну, чесно. Тобі буде добре. Я народжу, ти допоможеш із онукою сидіти. І їздити нікуди не треба. Ми нашу квартиру продамо, додамо частину грошей від продажу будинку. У тебе ще гроші лишаться. – умовляла дочку.

Катерина подивилася на всі боки. Звісно, ​​будинок старий. Чоловічі руки постійно потрібні. То одне треба зробити, щось підремонтувати. Був би живий Павло. Катерина роздумувала. «Так, одній важко будинок утримувати. Спина справді останнім часом спокою не дає. Тиск скаче. Від Вадима толку мало. Він працює цілими днями. У село не заманиш допомогти. Та й не вміє нічого. Все правильно. Тільки боязко якось».

– Боязко мені, дочко. Заважатиму я вам, молодим, – вголос сказала вона.

– Хіба ти не мама? Не заважатимеш нам. Вадима вдома практично не буває. Тільки спати приходить. Сашко тебе обожнює.

– Зараз любить. А скоро виросте.

– Мамо, ми вже квартиру приглянули. Велику, з ремонтом. Упустимо, не знайдемо іншу таку. А позика – років на двадцять. Сама розумієш.

– Розумію. – кивнула Катерина.

– Мамо, я тебе ніколи ні про що не просила. Можеш подумати до завтра. – Ображено закінчила розмову Марія.

Рано-вранці, коли за вікнами тільки почало бліднути небо, Катерина напекла пирогів з капустою, з яйцем і зеленою цибулею. А сама все думала, зважувала всі «за» та «проти». “За” виходило більше. “Проти” – тільки те, що сама собі тут господиня. Так задумалася, що пироги ледь не спалила.

Коли прокинулася дочка, похмура та небалакуча, Катерина повідомила, що згодна на продаж будинку. Марійка одразу повеселішала.

– Ти збери тільки найнеобхідніше. Посуд у мене є, багато. Зайвого нічого не бери із собою. – Марія пурхала по будинку як метелик.

Будинок продали швидко, з усім вмістом. Поки донька із чоловіком продавали свою квартиру, Катерина жила у сина. Опалення, вода, магазини на кожному розі, лікарні – всі блага життя у місті є. Катерина намагалася не думати, не вагатися. Зроблено, продано. Чого вже. Дасть Бог все буде так, як говорила дочка.

Спершу так і було. Наприкінці зими Марійка народила дівчинку. Радості було! Катерина допомагала, гуляла з дитиною, готувала обіди. Гроші, що залишилися від продажу будинку, розділила навпіл. Частину віддала синові. А то недобре, дочці допомагає, а йому нічого не дістається.

Внучка росла. Марія вийшла на роботу. Сашко цілими днями сидів перед комп’ютером чи гуляв із друзями. Не звикла Катерина тинятися без діла. Ледве дочекається, коли всі ввечері зберуться разом. А дочка невдоволено дорікає. То посуд погано помила, та не туди поставила, нічого неможливо знайти. То телевізор надто голосно працює, то не в тому режимі білизну прала в машині. Якось забула на плиті чайник і заснула у своїй кімнаті. Вода википіла, і він згорів. Марія не думала стримувати роздратування, коли повернулася додому.

– Я куплю чайник. Зараз піду і куплю. – Катерина пішла одягатися, а Марія її не зупинила.

Коли повернулася з крамниці, почула розмову доньки із чоловіком.

– Ну, що це таке? Так вона нам квартиру спалить. Хропе ночами. Я не висипляюся.

Катерина закусила губу. Зять заступався за неї, але донька розходилася щомиті більше. Катерина стояла у передпокої і слухала. І шкодувала, що будинок продала. Недарма народна приказка вчить, щоб з дітьми бути ближчими, треба жити від них подалі. І грошей у неї майже зовсім не лишилося. Витратила все на дочку та квартиру нову. І тепер стала непотрібна. Внучка в сад ходить, онук у школі навчається. А вона, як прислуга, готує, миє, пере.

Захлеснула туга. Дочка розгублено заморгала, коли побачила матір.

– Попереджала тебе, що стара, пам’ять не та, сплю погано. Коли гроші були потрібні, ти ластилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловікові, що сил у тебе немає, претензії пред’являєш, – говорила Катерина, стоячи у дверях кухні.

– Я так і знала, що дорікатимеш грошима. З тобою не можна розмовляти. Не подобається, йди до синочка свого, – вигукнула їй в обличчя Маша.

Катерина вдягнулась і вийшла з дому. Усю дорогу ковтала сльози і думала, що скаже синові. Сподобалося, як мешкала в нього, поки донька квартиру продавала. Але й у дочки було добре.

Син не здивувався, коли побачив на порозі матір. Зустрів не дуже привітно. Виявляється, Марія тижнів зо два тому дзвонила йому і пропонувала, щоб мама жила по-черзі у них. Катерина ахнула.

– Як перехідний приз, чи що? Я ж будинок із тією умовою продала, що житиму в неї буду. Я вам все найкраще завжди віддавала. Все до копійки, коли ви вступати вчитися в місто поїхали. А тепер маю на старості років, наче бездомна блукати між хатами.

– Мам, все утрясеться. Помиріться. – намагався заспокоїти її син. – Поживи тут. Щоправда, тісно у мене.

Катерина залишилася. Квартира двокімнатна. Син із невісткою спати її поклали на диван у кімнаті своєї доньки Віки. Поверталася Катерина, зітхала всю ніч. Гірко їй було усвідомлювати, що опинилася через свою недалекоглядність у такій ситуації.

«Любила. Все найкраще їм віддавала. Працювала не покладаючи рук. Кожну копієчку заощаджувала, складала. Їм і віддала». Вона знову і знову намагалася зрозуміти, коли, коли щось упустила у вихованні дітей, зробила не так.

«Треба було вчити їх більше. Та й не балувала я їх. Просто любила. Дорослі, мають свої сім’ї, своє життя. А я яка? Чужа? А якщо я занедужаю, зляжу, куди мене тоді? У будинок для людей похилого віку? Так пропаду на вулиці». – Хвилювання клекотіли в ній.

Вранці у Катерини піднявся тиск. Коли всі розійшлися на роботу та навчання, вона написала синові записку, зібралася та поїхала на вокзал. «Уже краще в чужих житиму, ніж у своїх дітей, як чужа. До баби Ніни поїду. Вона зовсім одна. Я й раніше їй помагала. Не відмовить. А якщо відмовить? Але про це думати не хотілося.

Коли вийшла з автобуса, йшов дрібний колючий дощик. Брела по розкисній дорозі повз свій колишній будинок. Душа стрепенулася, коли побачила на вікнах свої фіранки. Чоловік сидів на ганку та чистив рибу. Зупинилася, дивлячись, як у різні боки відлітають лусочки. “Прилипнуть до взуття, по всьому будинку рознесе”. Згадала, як за це лаяла чоловіка. При згадці про нього в душі ще дужче защеміло. «Якби Павло був, не довелося б стояти ось так, перед будинком, що став чужим. Якби!”

– Ви до мене? – гукнув її чоловік, і Катерина здригнулася.

– Я раніше мешкала тут. Це мій дім, – сказала і одразу пошкодувала.

Чоловік відклав рибину, витер руки об штани та підійшов до неї.

– Ви промокли. Ходімо в дім.

– Ні. Мені нічого не потрібно. Я до баби Ніни приїхала. – Катерина зробила крок убік.

– Баби Ніни не стало півроку тому, – сказав чоловік.

– Як? – Катерина похитнулася.

Чоловік підтримав її під руку і повів до ґанку.

Катерина з подивом помітила, що в будинку все залишилося на колишніх місцях. Вона наче відчула, що вона повернулася додому. І дім чекав на неї. Розплакалася і все розповіла цій зовсім чужій людині, новому господареві її старого будинку.

– Знаєте що. Я тут не мешкаю постійно. Приїжджаю відпочити. Адже я народився в селі. Через два дні я мушу повернутися в місто, на роботу. Живіть тут. Мені буде приємно приїжджати сюди, коли в хаті тепло, натоплена піч, і пахне пирогами. Ви не завадите, навпаки. – Поспішно додав він, побачивши, що Катерина готова заперечити.

– У мене нікого немає. Дружини із донькою не стало. Адже вам нікуди йти. – Він не питав, а стверджував. – За місяць приїду, подивимося, що можна зробити.

Катерина погодилася. Вирішила, що краще жити у своєму старому будинку на правах гості, ніж повернутися до дітей та ходити від дому до будинку, як неприкаяна.

А далі – час покаже.

Автор: Hаlyna Zаkharova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page