— Катрусю, люба, знову вони… Дві молодиці в синіх хустках. Сіли у вітальні й шепочуться, ніби господарки. Я їм кажу, що вже сонце за обрій сіло, час і честь знати, а вони тільки очима блимають і не рушають з місця. Допоможи, рідна, бо серце калатає так, наче хоче вискочити…
Я поглянула в очі Марії Степанівни — вицвілі, повні щирого неспокою та дитячої безпорадності. Вона стояла в моїх дверях, тремтячими руками тримаючись за одвірок.
— Не хвилюйтеся, Степанівно. Зараз ми їх швиденько на вулицю випровадимо. Йдіть у свою кімнату, готуйтеся до сну, а я владнаю це непорозуміння.
Ми перейшли до її помешкання. Я навмисне голосно тупнула ногами в коридорі та, дивлячись у порожню вітальню, де не було нікого, окрім старого крісла та тіней від каштана за вікном, суворо промовила:
— Так, шановні! Час гостювання вичерпано. Господині треба відпочивати. Прошу на вихід, і щоб я вас сьогодні більше тут не бачила!
Я з силою причинила вхідні двері, створюючи ілюзію того, що відвідувачки пішли, і зазирнула до спальні сусідки. Старенька вже сиділа на ліжку, трохи заспокоївшись.
— Пішли? — пошепки запитала вона.
— Навіть не озирнулися, — усміхнулася я. — Тепер спіть спокійно.
Повернувшись до себе, я ще довго не могла заснути. У голові крутилася думка: як же так сталося, що жінка, яка поклала все своє життя на вівтар добробуту дітей, на схилі літ залишилася наодинці з привидами своєї уяви?
Марія Степанівна була для нашого будинку легендою. Ще коли я була зовсім малою, вона поїхала за кордон. Тоді це називали «світом великих можливостей».
Вона працювала там десятиліттями: спочатку прибирала будинки, потім доглядала літніх людей, відмовляючи собі в кожному зайвому шматочку хліба.
Кожного разу, коли вона приїжджала у коротку відпустку, вона виглядала все виснаженішою, але очі світилися гордістю.
— Олексію квартиру купила в центрі! — розповідала вона на лавці під під’їздом, витираючи руки об фартух. — Тепер черга за Максимом. Не хочу, щоб мої соколи по орендованих кутах тулилися, як я колись. Хай мають своє гніздо, хай живуть у достатку.
Вона надсилала додому величезні пакунки з одягом та іграшками, а пізніше — суми, про які ми могли лише здогадуватися за вартістю нерухомості, що вона придбала синам.
Вона не просто дала їм старт, вона побудувала для них фундамент, за який заплатила своєю молодістю, здоров’ям та роками розлуки.
А пів року тому щось зламалося. Усе почалося з того безглуздого випадку з водою. Того вечора я поверталася зі зміни пізніше, ніж зазвичай. Піднявшись на поверх, я побачила Марію Степанівну біля її порога. Вона виглядала вкрай розгубленою.
— Катю, там щось шумить. Ніби дощ усередині хати, — промовила вона, дивлячись на мене так, ніби чекала порятунку від стихії.
Я зайшла на кухню і завмерла. Вода переливалася через край мийки, стрімким потоком бігла по кахлю, заливаючи дорогі меблі та новенький ламінат.
Крани були відкручені на повну потужність. Старенька просто стояла поруч, тримаючи в руках брудну тарілку, і не розуміла, що їй треба лише простягнути руку і повернути вентиль.
Коли ситуацію було виправлено і ми витерли підлогу, я побачила, як її пальці нестримно тремтять.
— Я просто хотіла помити посуд а вона не зупинялася, — тихо виправдовувалася вона.
Наступного дня прилетіли «соколи». Олексій та Максим — статні чоловіки на дорогих автівках, у пальтах, що коштували як мій річний бюджет. Вони швидко владнали справи з мешканцями поверхом нижче, видавши їм компенсацію за зіпсований ремонт.
Сума була солідною, але розмова, яку я почула в коридорі, була значно дорожчою за змістом.
— Мамо, ну як можна бути такою необачною? — дратувався Олексій. — Ми тобі такий ремонт зробили, техніку найкращу поставили, а ти все псуєш. Тобі треба бути уважнішою, інакше доведеться шукати інше місце для твого проживання.
— Я просто забула… — винувато опустила голову мати.
— «Забула»! — підхопив Максим. — У нас справи, бізнес, діти, а ми мусимо все кидати і їхати через твою забудькуватість. Стеж за собою, мамо.
Вони поїхали того ж вечора. А вже за кілька годин до мене знову постукали. Тоді я вперше дізналася про «непроханих гостей». Марія Степанівна була переконана, що в її вітальні сидить невідомий чоловік і вимагає обіду.
Я набрала номер Олексія.
— Олексію, ваша мама не просто помилилася з краном. У неї серйозні труднощі зі сприйняттям реальності. Їй потрібен постійний догляд, фахівець, або хоча б хтось із вас поруч. Сьогодні вона вигадує людей у кімнаті, а завтра може залишити газ відкритим.
На тому кінці дроту почулося зітхання, сповнене нудьги.
— Катерино, не робіть з мухи слона. У неї просто вікове виснаження. Ми приїжджаємо раз на місяць, купуємо продукти, даємо гроші на ліки. У нас свої родини, ми не можемо сидіти біля неї цілодобово. Вона ж усе життя була загартованою жінкою, впорається.
Максим відповів ще лаконічніше:
— У мами є все. Квартира, яку вона сама хотіла, техніка, кошти. Що ще їй треба? Просто приглядайте за нею по-сусідськи, ми віддячимо, якщо потрібно.
Їхня впевненість у тому, що комфорт та матеріальні блага можуть замінити живу присутність та тепло, мене вражала. Марія Степанівна віддала їм найкращі роки свого життя, працюючи на чужині, щоб вони ніколи не знали злиднів.
Вона купувала їм майбутнє, втрачаючи власне сьогодення. А тепер, коли її розум почав занурюватися в туман, вони сприймали це лише як прикру заваду їхньому насиченому графіку.
Одного разу ввечері, коли ми з нею пили липовий чай, вона раптом почала згадувати минуле.
— Знаєш, Катрусю, там, за кордоном, було дуже важко. Працювала по шістнадцять годин. Спина нила так, що заснути не могла. Але я дивилася на фотографії своїх хлопчиків і думала: «Ще трохи, ще трішки зароблю — і вони будуть господарями свого життя». Я хотіла, щоб вони мене любили за те, що я їм дала.
Вона замовкла, дивлячись на велике вікно своєї просторої квартири.
— А тепер вони приходять, дивляться на годинник і питають, чи я випила таблетки. Наче я — зламаний механізм, який треба просто підтримувати в робочому стані. Гроші… гроші це добре, але ж вони не вміють обіймати вечорами.
Мене вразило те, як вона чітко усвідомлювала свою самотність у хвилини просвітлення. Вона розуміла, що щось не так, що вона помилилась.
Минулого тижня ситуація загострилася. Я зайшла до неї і застала Марію Степанівну в коридорі. Вона була одягнена в літнє плаття, хоча надворі панувала зимова погода, і тримала в руках стару валізу.
— Степанівно, ви кудись зібралися? — обережно запитала я.
— Треба їхати, Катрусю. Робота чекає. Панна Анна сказала, що якщо я запізнюся, вона знайде іншу помічницю. Мені треба гроші на навчання Максимові, він же так мріяв про той університет…
Я відчула, як у мене клубок підкотився до горла. Вона знову була там, у далекому минулому, де вона була потрібною, де її праця мала сенс.
— Сьогодні вихідний, Маріє Степанівно, — тихо промовила я, знімаючи з її плеча валізу. — Панна Анна сказала вам відпочити. Ходімо, я допоможу вам перевдягнутися.
Я знову телефонувала синам. Розповідала про плаття у мороз, про валізу, про те, що вона втрачає зв’язок із часом.
— Ми подумаємо про помічницю, — сухо відповів Максим. — Можливо, знайдемо якусь жінку, яка буде приходити на пару годин. Але зараз у нас дуже важливий контракт, ми не можемо відволікатися.
Їхній «важливий контракт» був дорожчим за маму, яка колись відмовилася від власного здоров’я заради їхнього успіху. Вона купила їм стіни, але не змогла купити вдячність. Вона подарувала їм час, якого в неї самої тепер не залишилося.
Вчора я знову виганяла тіні з її кімнати. Цього разу це були «будівельники», які нібито хотіли зруйнувати стіну. Я бачила, як Марія Степанівна стискає край своєї нічної сорочки, як її очі шукають у мене захисту. Вона боялася втратити те, що так важко здобувала для своїх дітей.
Коли вона нарешті заснула, я вийшла на балкон. Наше місто світилося вогнями, десь там, у своїх розкішних квартирах, спали її сини. Вони вважали, що борг виплачено — адже вони найняли майстрів, щоб полагодити підлогу після потопу, і купують їй найкращі продукти.
Вони не розуміли, що зараз вона потребує лише одного — щоб хтось просто посидів поруч і потримав її за руку, коли тіні минулого стають занадто густими.
Я вирішила, що завтра піду до соціальної служби. Можливо, офіційне звернення змусить їх поглянути на ситуацію інакше. Адже закон іноді буває дієвішим за совість. Мені боляче бачити, як велика любов і титанічна праця перетворюються на такий сумний фінал.
Марія Степанівна знову розмовляла уві сні. Вона кликала маленького Олексія, обіцяла привезти йому найкращого велосипеда. Вона все ще віддавала, навіть там, у своїх снах. А світ навколо неї лише брав, залишаючи замість вдячності холодну тишу порожніх кімнат.
Я буду приходити до неї і надалі. Буду «виганяти» непроханих гостей, буду перевіряти плиту і пити з нею чай. Бо хтось має пам’ятати про те, що вона — не просто сусідка з дивацтвами, а жінка, яка колись віддала все своє небо іншим, залишивши собі лише маленьку хмаринку самотності.
Головна картинка ілюстративна.
