Сьогодні вранці я займалася своїми справами, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я моєї доньки, Катерини. Вона говорила радісним, майже дзвінким голосом.

— Мамо! Ти не повіриш, яка у нас новина! Просто фантастика!

— Рада за вас, Катюню, — я усміхнулася, відчуваючи тепло. — Що ж трапилося? Павло підвищив зарплату, чи ви виграли в лотерею?

— Краще! Ми їдемо! Через тиждень! На цілих два тижні в гори! Ти ж знаєш, як ми давно про це мріяли!

Я щиро зраділа за них. Нарешті вони зможуть відпочити, відновити сили.

— Це чудово! Катю! — вигукнула я. — Ти ж знаєш, як я завжди казала, що вам потрібна зміна обстановки. А нашому маленькому Михайлику гірське повітря піде лише на користь. Та й нові враження для дитини — це ж скарб!

На тому кінці лінії запанувала напружена тиша. Потім Катерина відповіла голосом, сповненим нерозуміння і навіть легкого обурення.

— Мамо, ти щось плутаєш. Хто з дитиною їде в таку далеку подорож? Йому лише чотири роки! Він, звичайно, залишається. З тобою!

Мене обдало холодним потоком повітря. Усе моє терпіння, яке я плекала останні чотири роки, вичерпалося. Я відчула, як моє обличчя стало кам’яним.

— Зі мною? — мій голос став напрочуд тихим, але я знала, що він пролунав у її вухах, як грім. — Катерино, ти це серйозно? Ви з Павлом, двоє дорослих, здорових людей, збираєтеся насолоджуватися двотижневим відпочинком, поки я, пенсіонерка, буду працювати нянею?

— Ну, мамо! — вона почала підвищувати тон, переходячи на звичний маніпулятивний спів. — Ти ж усе одно вдома! Ти на пенсії! Це ж неважко! Ти так любиш Михайлика! А я ж так рідко відпочиваю, тихіше, мамо, Павло чує.

— Я люблю Михайлика, — я наголосила на кожному слові. — І саме тому я вимагаю, щоб ви взяли його із собою! Він потребує не лише моєї любові, але й вашої! Він потребує гірського повітря більше, ніж ви думаєте! І ви, як його батьки, повинні нарешті зайнятися своїми прямими обов’язками! У повному обсязі!

Я не стримувалася. Я висловила все, що накопичилося за роки нашої “допомоги”. Я нагадала їй про те, як вони використовували мою відданість.

— Я втомилася від цієї ролі! Я не ваша служниця і не безкоштовний дитячий садочок! Ви — батьки! І ви полетите відпочивати утрьох!

Катерина промовчала кілька секунд, а потім з обуренням кинула:

— Я не очікувала від тебе такої позиції! Це просто нечесно! Ти мене засмутила!

Вона різко перервала розмову. Я стояла з телефоном у руці, відчуваючи спустошення, але водночас дивне, незвичне полегшення. Я знала, що ця розмова поклала початок новій, холодній епосі у наших стосунках. Але я не могла вчинити інакше.

Мене звати Галина. П’ять років тому ми з чоловіком, Степаном, відгуляли весілля нашої єдиної доньки, Катерини, з її обранцем, Павлом. Це було свято любові та надії. Молоді були щасливі, закохані. У них була гарна, простора квартира, яку вони облаштували, власний автомобіль. Усе, як то кажуть, для життя.

Ми з батьками Павла, моїми сватами — Володимиром і Людмилою — щиро раділи за них. Наші стосунки з самого початку були дружніми. Ми часто збиралися разом, обговорювали плани дітей і з нетерпінням чекали появи онуків.

— Стьопа, ти бачив, як вони дивляться одне на одного? — казала я чоловікові. — Це справжня любов.

— Звичайно, Галю. І вони будуть гарними батьками. Ось побачиш.

Через півтора року після весілля це щастя відбулося: народився наш онук, Михайлик.

Це був довгоочікуваний момент для всіх. І, звичайно, ми з Людмилою, як новоспечені бабусі, одразу ж кинулися на допомогу молодій мамі.

— Катюню, тобі треба відпочити, — казала я, приїжджаючи до них щоранку. — Ти займайся своїми справами, а я погуляю з Михайликом у парку.

Людмила, моя сватиха, була не менш активною.

— Катрусю, не переймайся приготуванням їжі. Я привезла вам свіжий борщ і пиріжки. А я поки приберу в кімнаті.

Ми діяли злагоджено, як єдиний механізм. Наші чотири бабусині руки, а також допомога чоловіків (дідусів) та самого Павла, створювали для Катерини ідеальні умови. Вона могла добре відпочити, зайнятися собою, присвятити час чоловікові, доки ми піклувалися про малюка.

Ми щиро вірили, що таким чином ми підтримуємо молоду родину в найскладніший період.

Але, як з’ясувалося, в нашій надмірній активності були підводні камені. Катерина дуже швидко звикла до того, що дитиною займається не лише вона, а й цілий загін помічників.

Вона дуже швидко адаптувалася до нової ролі — не просто мами, а мами-керівника, яка лише розподіляє обов’язки між своїми «підлеглими».

Її графік був чітко розписаний: «Сьогодні Михайлик гуляє з Галиною, завтра Людмила займається розвитком, а Павло має купити нові підгузки».

Володимир і Людмила, мої свати, досить швидко зрозуміли, що відбувається, і, як то кажуть, «умили руки». Вони не припинили спілкуватися з сином, невісткою та онуком, але їхні візити стали строго регламентованими.

— Галю, ми вирішили приходити раз на тиждень, — повідомила мені Людмила. — Це наш онук, ми його любимо. Але ми не будемо працювати позмінно. Ми будемо приходити, гратися, ділитися новинами й далі повертатися до свого життя.

Я розуміла їхню позицію, але мені, як матері, було важко.

Навіть мій чоловік, Степан, врешті-решт, оголосив про свій «вимушений вихід». Це сталося після того, як він цілий день гуляв із коляскою, щоб Михайлик дихав свіжим повітрям.

— Галю, я так більше не можу, — сказав він увечері, виснажений, — я пів дня ходив алеями, а коли приходив на годування, бачив молоду сім’ю, яка просто відпочивала перед телевізором.

— Стьопа, ну, вони ж втомилися, — намагалася я захистити доньку.

— Втомилися від чого? Від розподілу наших обов’язків? Ні, Галю, це вже не допомога. Це користування. Я відтепер «пас». Нехай батьки самі крутяться.

Після такого «природного відбору» єдиним помічником у доньки залишилася я. Я продовжувала їздити до них, відчуваючи, що повинна, бо мені було щиро шкода її. Я не могла дивитися, як моя дитина намагається впоратися з усім сама, хоча вона вже давно цього не робила.

— Мамо, приїжджай раніше, — просила Катерина. — Мені треба встигнути до салону, а потім заскочити до подруги.

— Катю, я приїду, але ти ж маєш бути з дитиною.

— Буду, мамо, буду! Але ти ж знаєш, як я люблю спілкування. Це ж мене надихає!

Я погоджувалася. Любов до онука переважала над усім іншим.

Михайлик підріс, пішов до дитячого садка, і я думала: ось воно, полегшення! Але я помилилася.

Катерина вийшла на роботу, і мій графік лише ускладнився. Тепер вона давала мені вказівки не з дому, а з офісу.

— Мамо, у мене сьогодні термінова нарада! Забери Михайлика із садочка на годину раніше. І не забудь, що на завтра йому потрібна чиста сорочка.

— Катю, але ж ти сама можеш це зробити ввечері.

— Мамо, ти ж ближче живеш! Я тільки з роботи приїду, я буду така втомлена!

А якщо Михайлик хворів? Катерина не брала лікарняного.

— Мамо, ти ж на пенсії, ти єдина, хто може посидіти з ним! — це була її залізна логіка. — Я не можу пропустити роботу, мені потрібні кошти, щоб підтримувати наш рівень життя. А ти вже не працюєш, ти лише онуком займаєшся.

І я, стиснувши зуби, займалася. Я сиділа з Михайликом, водила його до лікаря, ходила на батьківські збори, купувала іграшки. Моя роль у їхньому житті зводилася до надійного, безвідмовного помічника, якого можна викликати у будь-який момент.

Я не відчувала поваги до своєї праці. Я не відчувала вдячності. Було відчуття, що мою допомогу сприймають як належне, як мою єдину функцію на пенсії.

Одного разу я зустрілася з Людмилою, і ми довго розмовляли.

— Ти мудра жінка, Галю, — сказала вона мені. — Ти себе просто виснажиш. Вони не зміняться, доки не відчують повну відповідальність. Наші діти повинні зрозуміти, що ми теж маємо право на відпочинок, на особисте життя.

Я слухала її, і ці слова впали на підготовлений ґрунт. Я знала, що мені потрібен рішучий крок. І цей крок з’явився разом із дзвінком про відпочинок.

Після того, як Катерина різко обірвала розмову, я чекала на реакцію. Вона, звичайно, образилася. Її плани відпочинку, організованого на моїх плечах, розвалилися.

Через деякий час мені зателефонувала Людмила і зі сміхом розповіла, що відбулося далі.

— Галю, ти зробила неможливе! Павло спочатку спробував домовитися з нами!

— І що? — я ледь стримувала посмішку.

— А нічого, — вона радісно відповіла. — Він подзвонив і почав: «Мамо, тату, Катя дуже засмучена, її мама відмовилася. Ви ж можете посидіти з онуком два тижні?» Ми з Володимиром зайняли твою позицію. Сказали, що це нечесно, і що він як батько повинен взяти дитину з собою і подбати про його здоров’я. Павло отримав ще більше “компліментів” на свою адресу, ніж Катерина!

Це було чудово. Мене підтримали.

Молодій родині нічого не залишалося, як їхати із сином.

Михайлик поїхав зі своїми батьками. Я була рада, що він отримає ці два тижні уваги від мами й тата, а я — два тижні абсолютного відпочинку, якого не мала вже кілька років.

З відпочинку нам не прийшло жодного повідомлення, жодної фотографії. Ніби нас не існувало. Вони не подзвонили й тоді, коли повернулися. Я не стала нав’язуватися.

Зараз у нас із донькою і зятем встановилася холодна тиша. Я перейшла у «гостьовий режим». Тепер я телефоную їм сама, питаю, як справи, і приходжу, коли мені це зручно. Я граю з Михайликом, п’ю чай, ділюся новинами — і йду.

Донька кілька разів просила мене все ж таки залишитись із онуком, але я відмовлялась. Та я розумію, що моя мама була із онукою постійно, що моя донька виросла на руках моєї матері, але тут інше. Я не мала вибору я працювала позмінно, але коли мала вільний час, я займалась донькою.

То чого я повинна замінити батьків які мають досить вільного часу і грошей аби займатись своїм сином? Хіба я зобов’язана?

Головна картинка ілюстративна.