— Я втомилася, Олено. Я просто виснажена цим театром, — у голосі моєї сестри, Катерини, відчувалася така гіркота, що мені стало по-справжньому тривожно. — Ми сидимо, Тарас і я, їмо якісь найдешевші макарони, а поруч.
— Що поруч, Катю? Що вони роблять? — Я намагалася зберігати спокій, хоча вже знала, що життя моєї сестри в домі свекрів перетворилося на справжнє випробування.
— Поруч стоїть тарілка з стейком! Соковитим, ароматним. Це для Соломії, бо їй потрібно. І пані Галина, моя свекруха, сидить і дивиться. А потім заявляє: «Вам із Тарасом це не можна. Це занадто дорого для нашого бюджету. Ви й на це не заробили».
Я остовпіла. Як так! Годувати власних дітей найдешевшими крупами, а на очах виставляти дорогу їжу, яка доступна лише дитині?
— Катю, це ж нісенітниця! А Тарас що каже? — запитала я, відчуваючи, як у мене починає тремтіти голос.
— А Тарас? Він намагається не втручатися, тихенько їсть свої макарони. Він зараз так заклопотаний пошуками хоч якоїсь роботи, що воліє уникати прямого зіткнення. Але я не можу це більше терпіти, Олено. Вона постійно мені дорікає і розповідає, що якби я погодилася будувати будинок на їхній ділянці, то зараз не було б жодних проблем із нашою іпотекою. Вона переконана, що моя іпотека — це джерело всього зла. Я просто задихаюся тут.
Цей діалог, такий абсурдний, був вершиною айсберга їхніх родинних труднощів. Катерина, моя найрідніша людина, опинилася у пастці, і я розуміла, що повинна її звідти витягнути.
Ми з Катею виросли, на жаль, без батьків. Вони пішли з життя, коли ми були ще дуже юними, але це нас нас не зламало, а навпаки, згуртувало. Ми успадкували їхнє майно, і, на диво, між нами не виникло жодних суперечок. Ми поділили все чесно, п’ятдесят на п’ятдесят. Наші стосунки завжди були сповнені довіри та підтримки.
Катя одразу мала чіткий план: вона мріяла про власну квартиру у місті. Вона взяла свою заповітну долю спадку і оформила житловий кредит на значну суму, придбавши затишну, хоч і невелику квартиру. Вона була неймовірно щаслива, адже з вісімнадцяти років це була її найбільша мрія.
Її чоловік, Тарас, також не залишився осторонь. Він отримав у спадок земельну ділянку з майже зруйнованим будинком від своєї бабусі. Він одразу ж продав цю нерухомість і вирішив, що ця значна сума піде на спільну купівлю сімейної квартири.
— Ми ж сім’я, Катю, — говорив він їй тоді. — Я вкладу частину цих коштів, ти — свою іпотеку. Це буде наш спільний дім.
Але тут втрутилися його батьки, пані Галина та пан Микола. Їх не влаштувало його рішення. Вони жили неподалік від тієї ділянки і мали свої плани: вони хотіли, щоб син із дружиною збудували там новий приватний будинок. Поруч. Під їхнім пильним оком.
— Як ти міг продати землю своєї бабусі? — запитувала пані Галина Тараса, коли той повідомив їм про продаж. — Ми ж хотіли, щоб ви були поруч! Це ж не просто гроші, це наша родина!
У результаті, Тарасу довелося піти на поступки переграти все назад.
Катя була розчарована. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому її чоловік так легко підкоряється волі батьків, і чому їхнє сімейне рішення було так швидко скасовано.
— Ми ж домовилися про місто! Навіщо нам цей шматок землі на краю селища? — сперечалася вона.
— Вони мої батьки, Катю. Я не можу грубіянити їм, — виправдовувався Тарас. — Я обіцяв їм, що ми подумаємо про будівництво.
Тоді Катя прийняла своє рішення, яке стало наріжним каменем їхньої подальшої фінансової проблеми.
— Якщо ти так хочеш догодити своєму батькові й матері, то добре, — заявила вона. — Нехай буде земля. Але якщо ти хочеш там будувати, ти сам витрачай гроші на це будівництво. Я вже оформила іпотеку на квартиру в місті, і я буду її виплачувати. Мої кошти йдуть на наш міський дім.
І ось, здавалося б, моя сестра жила чудово. Вона займалася своєю кар’єрою, виплачувала внески, і все йшло своїм розміреним шляхом. Але в їхні справи постійно втручалися свекри, намагаючись контролювати Катерину через Тараса.
Пані Галина регулярно телефонувала синові, роздаючи поради, як Каті варто вести господарство, як одягатися і як правильно розпоряджатися грошима.
Катя відверто злилася і говорила чоловікові, що не хоче їх навіть бачити, але Тарас не міг нічого вдіяти, адже не збирався псувати стосунки з родичами.
Найбільш драматичний поворот стався, коли їхня донечка, Соломія, сильно занедужала. Катя постійно брала лікарняні на роботі, її дохід значно зменшився. А потім Тараса звільнили — його компанія збанкрутувала.
У сім’ї постало гостре питання: на які гроші жити далі? На “чорний день” вони майже нічого не відкладали. Накопичень було так мало, що Катя не могла заплатити навіть щомісячний внесок за іпотеку. Плюс до цього, з’явилися непередбачені, значні витрати на дитину.
Невдовзі подружжю довелося позичати кошти у знайомих і родичів, щоб протриматися, доки вони не знайдуть нову роботу. У цей скрутний момент “з’явились” Тарасові батьки.
— Ви не справляєтеся. Ми не можемо дивитися, як потерпає наша онука, — сказала пані Галина, приїхавши до них. — Ви можете пожити у нас, доки не вирішите свої фінансові проблеми. У нас є вільна кімната.
На перший погляд, це була допомога, і Катя була неймовірно щаслива, що хоча б не доведеться брати додаткові кредити.
Але майже одразу після переїзду в будинок свекрів пані Галина почала обвинувачувати Катю у всіх гріхах.
— Проблеми з грошима почалися тому, що ти раніше надто багато витрачала на свої забаганки! — дорікала вона.
Це було відвертою несправедливістю. Катя завжди добре заробляла, навіть більше за Тараса, і могла дозволити собі купити те, що хотіла. Вона ніколи не була марнотраткою, але свекруха сприймала її самостійність як егоїзм.
Тарас намагався не втручатися в ці щоденні емоційні розбіжності. Він був повністю поглинутий пошуком хоч якоїсь роботи, адже не хотів жити за рахунок батьків. На жаль, йому вдавалося знаходити лише тимчасові підробітки, з яких він швидко йшов, бо вони були низькооплачувані.
Катя найбільше переживала за іпотеку, яку не могла сплатити вже кілька місяців. Вона молилася, щоб їхнє фінансове становище якнайшвидше покращилося і вони змогли б виїхати від свекрів.
Одного разу Катя зателефонувала мені і розповіла про ту “тарілку стейка”.
— Розумієш, Олено, Соломії потрібне особливе харчування. Галина сама це знає і купує найдорожчі продукти для неї. Але нас із Тарасом вона годує найдешевшими крупами та макаронами. І не дай Боже, якщо я візьму шматочок того м’яса, щоб спробувати!
— І що вона каже? — не вірила я своїм вухам.
— Вона каже, що це — особливе харчування. А ми — дорослі. І це вона нам ще й постійно дорікає про землю. «Якби ви будувалися у селищі, у вас би не було проблем із міським кредитом!» — Це її мантра. Але це ж неправда! Житловий кредит у нас був би, незалежно від землі!
Я розуміла, що життя на території свекрів, де кожен шматок хліба супроводжується докором, не призведе ні до чого доброго. Вони використовували свою фінансову допомогу як важіль тиску.
— Катю, я готова вам допомогти, — сказала я їй тоді. — У мене є вільна кімната. Я не збираюся вас забезпечувати роками, але ви можете пожити у мене, поки Тарас не знайде стабільної роботи і ти не відновиш свої доходи. Це не позика, це допомога. Ти моя найрідніша людина.
Катя спочатку відмовлялася, мовляв, їй і так вистачає боргів. Але коли я запевнила, що це не вимагатиме негайної віддачі, вона погодилася.
Вони швидко зібрали речі і виїхали. І тут сталася кульмінація. Пані Галина та пан Микола, щойно дізналися про їхній переїзд, назвали молодих негідниками та невдячними дітьми.
Тарас, звісно, посперечався з батьками. Його зачепило їхнє обурення, але він усе ще був до них дуже прив’язаний і не зміг повністю припинити спілкування. Він був розірваний між обов’язком перед батьками та любов’ю до дружини.
Але кілька тижнів тому сталася подія, яка остаточно розставила крапки над «і» і показала справжню сутність свекрів. Вони виставили Каті й Тарасу рахунок за те, що вони цілих пів року жили за їхній рахунок! Це була виставлена до оплати значна сума, яка включала “проживання” і “харчування”.
— Це якась пастка! — обурилася Катя, показуючи мені папірець. — Вони що, з нас вирішили гроші брати?! Це ж була допомога!
Я була вражена їхньою меркантильністю. Там було пораховано абсолютно все. Харчі в до грамів, а ще окремі чеки з магазинів на продукти для онуки. Вони не допомагали, вони надавали послугу, за яку тепер вимагали відплати, незважаючи на стан онуки.
Я думаю, що після цього Катя навряд чи погодиться коли-небудь допомагати свекрам. Вона нарешті усвідомила, що це не родичі, а люди, які шукають спосіб, як нажитися на синові та невістці. Дивно, як Катя витримала цих людей такий тривалий час.
Але тепер, коли вони живуть у мене, я дуже сподіваюся, що в їхньому житті все налагодиться. Катя повернулась на колишню роботу я допомагаю із племінницею.
Квартиру яку Катя взяла в кредит нарешті зважились здати в оренду. Вдалось погасити не одну заборгованість. Тарас ніби знайшов роботу і вони шукають житло поруч зі мною. Ніби як домовились із літньою сусідкою моєю: будуть доглядати її за квартиру.
З батьками Тарас так і спілкується. але не Катя. Онуку до них не відпускає, аби ті не витрачали на неї своїх дорогоцінних грошей. Життя. ніби як налагодилось, навіть з батьками розрахуватись частково вдалось.
Але мені і досі дивно і не зрозуміло: як можна вимагати грошей із власних дітей за допомогу їм? Хіба це по-людськи? От ви б на таке пішли?
Головна картинка ілюстративна.
