Я на такі одкровення аж рота розкрила, Семен знає, що я людина добра, співчутлива, я чужому поможу, а тут рідний чоловік, з яким разом п’ятнадцять років прожила, ну як не допомогти?
Як згадаю нашу молодість, наше спільне життя, то тільки дивуюся, чому все так зійшло на пси. Ми любили один одного, зустрічалися довго, далі з батьками знайомилися і вони прийняли, що мене, що Семена, адже від нас така закоханість йшла.
Справили весілля, нам допомогли житло купити, далі ремонт зробити. Ми працювали, а потім пішли діти і наші батьки просто душі в наших синах не чули, завжди були готові поняньчити, допомогти зібрати до школи.
У нас все було чудово, ми розуміли один одного з пів слова.
Останні роки я помічала, що чоловік завжди шукає приводу для того аби відсвяткувати день Дружби чи день Рибалки, чи ще яке свято. Він радо їздив на дачу до батьків аби там збирати виноград та аж вився вужем біля тих бутель чи булькає, чи ні, чому… І рецепти вишукував, як і сорти винограду. Я думала, що це захоплення швидко пройде, але чоловік не спинявся.
На мої зауваження він казав, що й так важко працює на роботі і аби він ще не зміг розслабитися, то навіщо йому взагалі таке сімейне життя?
А далі вже мене чекала розгадка такої його поведінки: він калимив і одна дама йому отак підливала та нахвалювала, який він гарний чоловік, але не вміє рідна жінка пошанувати, а от вона б і пошанувала і рецептик підкинула.
Отак мій чоловік став не мій.
А далі вже його ніхто не міг впізнати, бо з адекватного чоловіка він перетворився на казна-що.
Як я себе в той період картала, що не розгледіла вчасно це все в ньому, що не приділяла йому тієї уваги, яку він хотів, що треба було за нього боротися. Та й свекруха мені про це все в очі говорила, мовляв, через таку жінку син її й так низько скотився, а в доброї жінки чоловіки так себе не ведуть.
Я й виправдовувалася, й пояснювала, але все було марно. Я розумію, що вона мати і хотіла своїй дитині найкращого, але Семен не хотів кращого, він хотів бути з тією жінкою.
Я витратила багато років аби знову гордо підняти голову, аби мене ніхто не асоціював з цим типом, я знайшла своє щастя в дітях і онуках.
Семен через років п’ять пішов жити до матері з батьком, що їх геть не тішило. До мене доносили думку, що я маю чоловіка пробачити і вернутися до нього.
Я зараз займаюся волонтерством і бачу, як люди хочуть жити, як з усіх сил тримаються за життя, тому те, що здорова людина отак своє життя пускає під укіс – я вже геть не розумію.
І через оце моє волонтерство люди думають, що я вся така наївна та добра, що варто якомусь неробі простягти руку, то я одразу кинуся помагати. Ні, я показую, де можна заробити, але не роздаю гроші, бо я не мільйонерка, я звичайна людина.
Думаю, що то свекруха колишня його й підмовила з такою промовою до мене підійти, наче чула, як вона каже:
– Чужим помагає і тобі поможе!
Я чула, що чоловік каже, як це фальшиво звучить і відповіла йому таке:
– Ти здоровий чоловік і в будь-який момент можеш змінити своє життя. ніхто за тебе це не зробить, тому до мене з такими питаннями не підходь. Якщо тобі треба робота, то я тобі її знайду. Але висадити тебе собі на шию, то вже ти мене з кимось сплутав.
– А прикидалася доброю людиною!
– Я не добренька і ніколи такою не була. Я справедливою хочу бути, тому сам думай.
Пішов і більше не приходив ні за роботою, ні за порадою. Вкотре переконуюся, що людині простіше до когось на шию вилізти, бо ти ж добренька, то й вези, бо я тобі зараз швидко репутацію попсую… Але я вже й не з таким стикалася, тому переживу якось і іншим бажаю – не робіть ніколи собі в збиток, бо вас не оцінять, а ви собі час потратите. Хіба не правду кажу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
