І я так обурилася! Бо замість того аби брати приклад з нашого сусіди Миколи, у якого все до ладу та в достатку, він мені отаке каже. Я не кажу, що Василь поганий господар, але все треба йому нагадати по десять разів, а не раз і самій зробити, бо він втомлений.
Вже собі думала, що на пенсії будемо все разом робити і якось буде легше, бо й парник треба другий, і хату помалювати, і городу більше посадити аби мати до пенсії підмогу.
А він хоче на рибалку, а він хоче в вікно дивитися та на сонечку грітися. Та де таке можна, коли на вулиці сонце вже дзвенить до роботи?
– Та як собі не хочеш допомогти, то дітям треба! – кажу я йому.
– Що дітям? Та вони твої закрутки вже й брати не хочуть, бо все свіже можна купити в магазині, а ти те й робиш, що потім огірки викидаєш, бо поздувалися! Повидло позеленіло, а я за тими яблуками так налазився!
– Та в кого не буває, чи ти що хочеш сказати?- взялася я в боки.
– Я хочу сказати, що я вже не хочу так гарувати. От що, – позадкував чоловік.
І ця розмова мені не сходила з голови весь день і так мене це вже допекло, що я й заснути не могла. І приснилося мені таке, що й наче на яву було. Я в величезному білому залі і там купа картин, люди ходять і приглядаються, а я навколо роззираюся, адже картини наче всі на одну тему – схід сонця і так їх багато, що я не знаю, де й закінчуються. «В сусідньому залі захід сонця», – почула біля себе чийсь голос. Подумала, що то знову художник купу однакових картин намалював і стало мені аж смішно.
– Якийсь у вас художник однобокий, – кажу я тому голосу,- всюди небо і сонце червоняве, що іншого не можна було намалювати?
– Та у мене є всілякі роботи, – чую я голос, – але чи ви їх бачите за тими марними роботами. От хіба тепер можете помилуватися, коли вже того не побачите.
– Яка мені дивина, – кажу я, – та я на двір вийшла і того сонця бачу кожен день. Мені не треба на виставки ходити та гроші дарма платити.
– А точно бачите, – каже Голос і щось в цій інтонації заставило мене обернутися на Того, Хто говорив.
Я не побачила обличчя, тільки сліпуче світло і розуміння, Хто мені наснився і від того я прокинулася вся мокра. Невже це мені Бог каже, що дні мої пораховані? Я широко відкрила очі і зрозуміла, що за вікном встає сонце. Зрозуміла, що не зможу заснути і вийшла на двір. Ранок починався зі щебету і сонця, чим вище воно ставало, тим більше пташиних голосів долучалося до хору… Я ніколи такого не чула, хоч і чула і цей спів і бачила схід, але я справді ніколи не чула, як це гарно!
Запіяв півень і всі чари ранку зникли. І ось тут я зрозуміла, що відчуває мій чоловік – розчарування, що мить пройшла, його вернули до нудної праці, замість того аби насолодитися миттю якої ніколи більше не буде…
Я запарила нам кави і стала чекати, коли Василь прокинеться. Звичайно, що я не покину господарювати, але треба вже знати міру.
– Ходи, Василю, на лавочці та каву поп’ємо, – сказала до чоловіка.
– А як же кури випустити та корову здоїти?
– За п’ять хвилин нічого їм не буде, – сказала я, – А ще я думаю, що можна корову й продати, бо чого ми так з тобою тагануємо і світу божого не бачимо?
Чоловік аж закашлявся і дивився на мене таким поглядом… Там була й недовіра і радість… І я зрозуміла, що треба аби ми були щасливі на цій землі, поки ще можемо.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
