Ми з Віктором любили один одного зі школи і так сталося, що у вісімнадцять років я була при надії. мама не могла прийняти цього факту і всіляко мені докоряла:
– Як так собі життя зіпсувати? Ти чим взагалі думала?
– Мамо, ми любимо один одного!
– «Любимо»?! Щоб я більше такого слова в своїй хаті не чула! Вас любов нагодує і дасть дах над головою? Ні, ви всядетеся на мою голову і будете на мені їхати!
Справа в тому, що в її словах була доля правди, бо Віктор жив з батьками. Де крім нього було ще двоє менших братів, а мама мене сама виховувала і у нас було де жити. Про якесь орендоване житло й мови не було, адже ні я не працювала, ні Віктор, він тільки поступив вчитися і його стипендії вистачало хіба на тиждень проїсти.
Нас справді забезпечувала мама і не соромилася про це всім повідомити. А особливо моєму чоловікові.
Вартувало йому щось сказати про їжу чи піти в туалет, коли мама була на кухні, як відкривалися ворота в гієну огненну.
– Ти смієш в моїй хаті на мене рота відкривати? Ти копійки заробити не можеш, нічого тут не маєш і смієш мені робити зауваження? Ти знай своє місце!
Вона говорила й інші слова, ще дошкульніші, ще влучніші і Віктор не мав аргументів. Я просила маму себе стримати, але вона не звертала на мене уваги, бо відчувала над нами необмежену владу.
Коли ж я на світ привела Оленку, то мама зрозуміла, що я взагалі безпомічна і просто потроїла свої сили.
Я бачила, що Віктор не хоче приходити додому, затримується допізна, а потім він зв’язався з поганою компанією і почав пропадати ночами.
Коли ж він приходив, то мама вже так розходилася, що не могла спинитися.
– Ти дивися, до хати копійки не принесе, а виносити виносить! Ти ще довго сюди будеш лазити? Очі б мої тебе не бачили!
І одного дня Віктор зник з нашого життя. Мама не заспокоїлася, бо мала мене і адресовувала всі свої емоції за день на мене.
Отак за два роки було розтоптане моє велике кохання.
Почалася сіра буденність, де я працювала на низькооплачуваній роботі, бо не мала освіти, дитину я віддала в ясла і хоч так могла трохи заробити грошей. Але мама це не цінувала, вона говорила і говорила, що думала, що я втілю її надії і мрії, а вийшло отак.
Я вдруге вискочила заміж за чоловіка, який мав власне житло аби тільки подалі від матері. Я його не любила, але поважала та шанувала, виконувала всі свої обов’язки і подарувала йому двох дітей.
Ми виїхали за кордон двадцять років тому і вже не повернемося. Тут не з медом і я те й роблю, що працюю і працюю, діти мають своє життя і я тепер сам на сам з чоловіком, якого не люблю і ніколи не любила. Може, не найгірший варіант зустрічати старість з добрим знайомим, але як мене втомлює його обходити!
Для коханої людини не втомлюєшся готувати і догоджати, а тут кожна дрібниця дратує і приходиться тримати себе в руках.
Матір я давно викреслила зі свого життя, ще колись пробувала спілкуватися та тримати стосунки, але вона настільки мене приголомшувала своїми вимогами та претензіями, що я вирішила за краще просто обходитись грошима – висилаю їй на прожиття, а все інше мене не хвилює.
Може, я б їй і пробачила, але Віктор він не зустрів нормальну жінку та не став жити щасливим життям. Ні, він так втягнувся, що вже не зміг залишити і якось його знайшли в кучугурі снігу. Тому й жінка, яка «робила як краще» не має мого співчуття.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
