Кажуть, що малюків лелеки приносять, або знаходять їх у капусті. Схоже саме так на світ я й з’явилась, адже інак ставлення рідних людей до себе пояснити не можу. З дитинства відчувала нелюбов бабусі до мене, та й мама не особливо мене не голубтила. Це ж найрідніші люди, але їхнє ставлення до мене було сухим, теплом і не пахло.
Свого тата я погано пам’ятаю, як говорила мені бабуся він був пілотом “сьогодні в одному аеропорту літак поставив, завтра в іншому”. Я вірила і все чекала, коли ж тато повернеться на своєму красивому літаку. Наївна.
Я не була схожою ні на маму. ні на бабусю.
—Вся в нього” – часто чула за спиною. – Поглянь тільки, і хода його і звички.
Мене годували, одягали, але це було швидше як виконання обов’язку, якась важка і непосильна робота. Звісно я це відчувала і ніяк не могла зрозуміти, чому ж усе так.
— Доню, мовила мені мама нещодавно. – Ти вже доросла. ми тебе одягали, годували, дали освіту, хай і середню. В цьому домі тобі ніхто нічого більше не винен, тому з’їжджай.
Мені бабуся вже рік натякала на це, але ніяк від мами почути такі слова я не чекала та ще й у такий час. Від несподіванки я нічого кращого не вирішила, як того ж дня зібрати речі та на деякий час переселитись до колеги по роботі.
За тиждень мама жодного разу мені не подзвонила, їй абсолютно байдуже, де я живу, що зі мною? Я її набирала кілька разів, але мій номер постійно скидає, напевне, я в чорному списку.
У мене ніяк у голові не вкладається, як же ж можна у такий час під зиму виставити власну дитину на вулицю. Не запитати, чи знайшла я десь притулок, де сплю, чим харчуюсь. А якщо я десь під парканом?
Скажіть, може це у мені щось не так? Хіба ж є на світі от такі матері?
02,12,2022
Головна картинка ілюстративна.
