Кажуть, що після сорока друга молодість приходить, але у мами моєї вона ближче до дати у 60 настала. Говорити з нею намарне, моя донька підліток і та більше совісті має. Вирішила вона раптом різко змінити не тільки своє, але й наше життя. Ще й винною мене робить, мовляв, я не розділила із нею щастя і не вмію за рідну маму порадіти.
Моя мама більше 20 років як їздить по заробіткам. Спочатку, як і всі люди із нашого села, вона у Польщі трудилась, потім із подругою була і Італії, а вже останні 10 років у Америці працювала.
Плани у нас були грандіозні. мама завжди говорила, що хоче нас забрати до себе. Я вже й документи була почала оформлювати, але відчула, що при надії, Антон мене покликав заміж? то ми відклали те все до появи мого первістка.
Діток у мене двоє з’явилось одразу і хоч я прагла їхати до мами, але ми всі прекрасно розуміли, що поки того не буде. Та й мама вже не так активно кликала, навпаки. почала говорити про те, що не має бажання старіти на чужині і все ж мріє про повернення в Україну.
Мама собі говорила, а я не зважала, адже добре знала її характер. Мама людина дієва і якщо могла влаштуватись на роботу де зарплатня на долар більша, вона туди йшла. “Ми на цей світ прийшли, аби жити, а не існувати”, так вона завжди казала і керувалась цим принципом усе своє життя. Та й нас вона вчила не задовільнятись малим, а йти туди де краще і зручніше.
Ми із чоловіком оселились у домі мами моєї. Тоді і мови не було про купівлю окремого свого будинку, адже ми збирались виїжджати. Перед появою дітей освіжили ремонт і привели до ладу двір, адже найближчі три роки точно нікуди б не поїхали.
Уявіть моє здивування, коли одного ранку я побачила свою маму на порозі нашого дому. Сюрприз був ще грандіознішим, адже мама приїхала не сама:
— Знайомтесь, – прощебетала вона щасливо, – це мій майбутній чоловік – Костянтин.
Я посміялась тоді, адже сприйняла ту заяву за жарт. Мама моя була птаха не того польоту, аби виходити заміж. Вона й з татом моїм розлучилась тільки тому, що той “обмежував її”. Ну не в її характері. та й не у її роках було підлаштовуватись під когось.
Але на мене чекало ще більше новин. Уже за кілька днів мама моя спокійним таким голосом повідомила, що вони з Костянтином вирішили придбати житло у столиці. Мовляв, після одруження хочуть розпочати життя з чистого аркуша у новому домі де на них не будуть визирати із кутків тіні минулого.
Гроші у мами були, я не сумнівалась, адже добре знала, що вона їх відкладала багато років, а от про того “нареченого” мені не було нічого відомо. Напевне, мені одразу слід було із мамою побалакати, не відкладати на потім, не затягувати все це. Можливо, тоді б і не залишились ми із чоловіком просто неба.
Мама зайняла пошуком квартири, а Костянтин наведенням ладу у нашому домі. Так, ще навіть не одружившись він уже відчув себе господарем. Почав повчати мене і мого чоловіка, голосно виказував невдолення тим, як ми вели господарство, чи як виховували дітей.
Звісно, я не могла мовчати. Відповідала я йому різко, адже просто не розуміла, яке він узагалі право має сво “фе” тут виказувати. Зрештою, це мій дім. я у ньому виросла і тут яжила у той час. як він судячи з усього не мав ні житла ні сім’ї.
Мама спочатку просила нас заспокоїтись, а потім відверто стала на бік свого нареченого. Мені було і прикро і дивно розуміти що рідна мама от так просто може від мене відвернутись.
А потім у нас із мамою відбулась дуже неприємна розмова. Почалось усе із дріб’язку а переросло у грандіозну сцену. Коли я вчергове жалілась на того Костянтина, мама раптом заявила, що я невдячна і не вмію радіти її щастю. За її словами я мала б мовчати, адже господиня у домі вона, а Костянтин її коханий, тож він має точно такі ж права як і вона і чоловік він їй чи ні. І взагалі якщо мене щось не влаштовує, то я точно знаю де двері і з якого боку їх зачинити потрібно.
От так вмить моя мама перекреслила усі наші мрії і прагнення. Ми із чоловіком мусили винаймати хатину в селі, аби мати де жити.
Я розумію до чого йде ота її любов, адже вони з Костянтином уже й хату нашу на продаж виставили. Пробувала з мамою поговорити, але намарне, вона вважає. що я наговорюю і не хочу їй щастя.
Як мені тепер бути, як врятувати і відкрити очі людині. яка геть не прагне порятунку і щаслива у своїх окулярах рожевих?
03,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
