Мама зателефонувала, як завжди, без попередження. Її голос у слухавці звучав так, ніби я досі п’ятнадцятирічна дівчинка, а не тридцятирічна жінка, що живе своїм життям.
– Що за чоловічий голос там у тебе? – суворо запитала вона.
– Та телевізор, мам. Що ти хотіла? – я намагалася швидше закінчити розмову.
– Нічого. Поговорити треба. Серйозно! – вона наголосила на останньому слові.
Я закотила очі. Любові до мами в мене ніколи не було надміру, тож і бачитися з нею особливо не хотілося.
– Може, по телефону? – запропонувала я.
– Ні. Чекай, увечері буду, – відрізала вона й поклала слухавку. Типово для мами – не питає, а ставить перед фактом.
– Максе! – гукнула я, кинувши телефон на ліжко.
– Що сталося? – він вийшов із кухні, тримаючи дві чашки кави. – У тебе такий вигляд, наче привида побачила.
– Майже, – я вдячно взяла чашку. – Мама дзвонила. Приїде ввечері.
Максим кивнув зі співчуттям. За чотири місяці наших стосунків він уже наслухався історій про мою сім’ю.
– Хочеш, залишуся? – запропонував він. – Для моральної підтримки. До того ж ти обіцяла навчити мене готувати тірамісу.
Я похитала головою:
– Не сьогодні. Мені треба з усім цим розібратися…
Спогади – мов старі світлини: краї вицвітають, але найяскравіші моменти залишаються чіткими, наче вчора. Мені було дванадцять, коли батьки вирішили розлучитися.
Я пам’ятаю той вечір до дрібниць: тьмяне світло старого торшера, запах маминого борщу на кухні й важку тишу, що запала після татових слів: «Нам треба поговорити».
Моя молодша сестра Юля вже спала у своїй кімнаті, обіймаючи улюбленого плюшевого зайця. А я сиділа за столом, удаючи, що роблю уроки, хоча насправді ловила кожне слово з кухні.
– Я більше так не можу, Олено, – казав тато втомлено. – Ми обоє знаємо, що це вже не сім’я, а якась пародія.
– Пародія? – мамин голос дзвенів, як кришталь. – А про дітей ти подумав?
Чашка грюкнула об кахель. Я здригнулася, але не ворухнулася. У такі моменти краще бути невидимкою.
– Саме про дітей я й думаю, – відповів тато. – Їм потрібні щасливі батьки, а не це все.
– Щасливі? – мама гірко розсміялася. – Ти, звісно, уже собі щастя знайшов?
Я затулила вуха, але слова все одно пробивалися.
Батьки розлучилися. Тато не наполягав на продажі квартири й тихо з’їхав, забравши лише найнеобхідніше. Спочатку зникла його улюблена чашка з надщербленою ручкою, потім старе крісло, де він читав газети, а згодом і книги – ціла полиця спорожніла, показавши вицвілі шпалери.
Юля вдавала, що не помічає змін. Вона поринула у свій світ, де тато був зрадником, а мама – покинутою.
Тато оселився в орендованій кімнаті на околиці міста. Я їздила до нього щовихідних, якщо мама не вигадувала чергову «невідкладну» причину залишити мене вдома.
Я сідала на старий диван, який віддали сусіди, і розповідала про школу, книги, про те, як Юля влаштувала сцену через те, що мама не купила їй новий телефон за 5000 гривень.
– А ти як справляєшся? – питав тато, уважно дивлячись на мене.
Я знизувала плечима. Як пояснити, що я навчилася жити у двох реальностях? В одній я була слухняною дочкою, старанно вчилася й не створювала мамі проблем.
В іншій – тихим спостерігачем, який помічав кожну фальшиву ноту в маминих словах і кожен момент, коли Юля обирала маніпуляції замість чесної розмови.
– Знов у того зрадника була? – бурчала мама щоразу, коли я поверталася.
Я опускала очі в підлогу. Чому я взагалі маю виправдовуватися?
– Мам, а вона ще казала, що краще б із татом жила! – вигукнула Юля, визираючи з-за маминої спини й показуючи мені язика.
– Звісно! Тато у нас святий. Аліменти в 3000 гривень сплатив – і спить спокійно, а я тут кручуся, годую, готую, перу! – розходилась мама.
– Ябеда! – шипіла я Юлі, показуючи язика, коли мама не бачила.
– Татусю, дай 200 гривень на мороженко, – пищала Юля, коли тато приходив до нас, а мама не чула.
Після школи я поїхала навчатися в обласний центр.
– Доню, вступи на бюджет, на гуртожиток і їжу я дам! – обіцяв тато.
Я вчилася з наснагою, мріючи про власну квартиру, де не буде ні Юлі, ні маминого вічного бурчання.
Через два роки настала Юлина черга обирати ВУЗ.
– Нащо мені той інститут? – огризнулася вона. – Пройду якісь курси – і вистачить.
– Молодець, доню! – зраділа мама. – Не те що деякі, які сидять у мене на шиї замість працювати.
Не треба бути Вангою, щоб зрозуміти, що це камінь у мій город.
– Усі мої витрати оплачує тато, тобі не так уже й багато доводиться витрачати, – не стрималася я.
– Ти тільки й сперечаєшся, вся в батька! – сичала мама.
За пів року Юля стала перукарем-універсалом і влаштувалася в якийсь непрестижний салон на мінімальну ставку.
Я рідко приїжджала додому. Канікули воліла проводити в тата.
– Закінчиш ВУЗ – не хапайся за першу-ліпшу роботу. Походи на співбесіди, придивися до людей, покажи себе, – радив він.
– Татове відродження, – шипіла мама, коли я з’являлася на порозі. – Молодша сестра вже заробляє, а ця все на моїй шиї.
– Юлі теж пропонували вчитися, чому вона не пішла? – захищалася я. – І щось вона не дуже відмовлялася, коли тато їй 10000 гривень давав.
Після вишу я влаштувалася на роботу. А через рік тата не стало. Раптово, безглуздо. Його знайшли сусіди через два дні. На прощанні Юля голосила найголосніше, хоча останні роки майже з ним не спілкувалася.
Я ж не могла плакати – у душі була лише порожнеча й усвідомлення, що тепер я зовсім одна.
Спадщини після тата не лишилося. Та й звідки їй узятися? Після розлучення він жив в орендованому житлі, а більшу частину доходів віддавав мамі й нам із Юлею.
Мені й раніше було нелегко, а після того стало ще важче. Частину зарплати я віддавала за оренду кімнати – знімати квартиру було надто дорого. Трохи лишала на поточні витрати, а решту відкладала на квартиру своєї мрії.
Мама телефонувала рідко, зазвичай щоб виказати черговий докір.
– Юля заміж виходить. Усі гроші в весілля вкинула, мабуть, доведеться брати кредит на 50 000 гривень, – зітхала вона, явно натякаючи на мою допомогу.
– Не беріть. Навіщо розкіш, якщо грошей немає? – відрізала я, удаючи, що не розумію натяків.
– Яка ти безсердечна, вся в батька, – дорікала мама. – Чи думаєш, що якщо тобі сім’я не потрібна, то й усі мають самотніми залишатися? Юля хоче свята. Заміж же раз у житті виходять.
Мама щиро вважала, що я некрасива й заміжжя мені не світить. Я лише зітхала на такі закиди.
– На весілля грошей не дам, я на житло відкладаю, – твердо казала я.
– Юля при надії, треба допомогти, – заявляла мама іншим разом. – У Толіка зарплата маленька, а власниця салону, де Юля працює, не платить декретні. Виявляється, усі там неофіційно.
– Мам, Юля знала, що працює за «чорну» зарплату в 10 000 гривень. Я її попереджала, що в декреті чи на лікарняному нічого не отримає.
– Замість дорікати сестрі, краще б допомогла! Вони сім’ю створили, тягнуться, як можуть. А ти одна живеш і ще гроші жмеш, – не заспокоювалася мама.
– Юля заміж вийшла, роботу має. Чому я маю віддавати їй частину своєї зарплати? Вона ж не поспішала ділитися, коли я вчилася, а вона працювала.
– Бо це був твій вибір – сидіти в нас на шиї, коли сестра вже заробляла.
– А заміжжя й діти – це Юлин вибір. Нехай сама й розгрібає.
Роки минали, а ми з Юлею так і не стали близькими. Натомість образи з дитинства лише міцніли.
Через десять років після навчання я таки склала гроші на перший внесок і придбала в кредит омріяну квартиру. Свою.
– Не хочу двадцять років ще мати борг на плечах, – вирішила я і взяла додаткові зміни, аби виплатити все завчасно.
– Гарна квартирка, – процідила мама, оглядаючи мої володіння. – От би Юлі таку. А то вони з малюком в гуртожитку, а тобі одній такі хороми дісталися. Несправедливо.
– Юля з Толиком лежать на печі й чекають, що квартира сама до них у руки прийде. Так не буває, – огризнулася я, ображена, що мама, як завжди, применшує мої зусилля.
– Безсердечна ти, – відгукнулася вона.
– Якщо ти така добра й мудра, чому не пускаєш їх до себе? У тебе трикімнатна, місця вистачить усім: і тобі, і Юлі з дітьми й чоловіком.
– Та ну цього Толика, – відмахнулася мама.
Я всміхнулася. Я знала, чим закінчилася їхня спроба жити разом. Теща й зять не зійшлися характерами. Мамі здавалося, що Толік замало старається, щоб забезпечити Юлю й дітей. А в її очах він узагалі був недостойний її улюбленої доньки.
Толик із тещею не сперечався, мовчки вислуховував її претензії. А коли терпець увірвався, видав усе, що про неї думає, й порадив, куди їй іти, щоб не заважати простим непрацюючим чоловікам лежати на дивані.
Наступні сім років мого життя можна описати одним словом – робота. О восьмій ранку я летіла в офіс, де працювала над проєктами до десятої вечора. Потім мчала додому й до півночі писала курсові, контрольні, робила переклади.
Максим з’явився в моєму житті несподівано. Симпатичний хлопець влаштувався в нашу компанію. Наш роман розвивався повільно, але впевнено, і незабаром ми почали думати про весілля.
Мамі про зміни в моєму житті я не поспішала розповідати. Не вважала за потрібне.
Дверний дзвінок надривався скрипучим голосом.
«Треба його взагалі відключити», – подумала я, йдучи до дверей.
– До тебе не додзвонишся, – кинула мама, не чекаючи запрошення, й рішуче ступила в квартиру.
– Кажи, що хотіла, – я прагнула якнайшвидше дізнатися причину візиту не найбажанішого гостя.
Минуло сім років відтоді, як я купила квартиру, і стільки ж – від першого й останнього маминого візиту.
– А ти чого коней гониш? Гостей прийнято чаєм пригощати, пиріжками годувати, а тоді вже питати, – весело вигукнула мама. Я розгубилася від такої інтонації – вона рідко зі мною жартувала.
– Проходь, – без ентузіазму запросила я на кухню. – Чай у пакетиках, пиріг магазинний.
– Не густо, не густо. Видно, готувати – не твоє! – хихикнула мама, чим ще більше мене спантеличила.
– Мам, не тягни, кажи, що хотіла.
– Ой, а в тебе й посудомийка є! Зручненько. І вода фільтрована? Молодець! – замість відповіді мама почала оглядати мою квартиру.
– Так, і навіть каналізація є, не треба воду в канаву відрами носити, – не без іронії зауважила я.
– О, який диван зручний! У міру жорсткий, у міру м’який. Цілком можна спати, – продовжувала захоплюватися мама, оглядаючи помешкання.
Вигляд моєї квартири її явно влаштував.
– Я подумала й мудро вирішила: нащо мені самій гуляти в трикімнатній квартирі? Я її Юлі відпишу! – радісно заявила вона.
– Це як? – не зрозуміла я. – А сама в їхню общагу підеш?
– Та нащо мені той клопівник на першому поверсі, де ні дня ні ночі немає? – обурилася мама. – Я квартиру Юлі віддам, а сама до тебе переїду. Ти ж усе одно одна.
Я застигла на місці і якийсь час мовчки дивилася на неї, кліпаючи очима.
– У тебе двокімнатна. Одна кімната тобі, одна – мені. А Юля заїде в мою трикімнатну – усе по справедливості! – мама говорила так, ніби її план давно узгоджений усіма.
Та мені такий план зовсім не подобався. Не для того я сім років гнула спину, щоб ділити свою квартиру з мамою, а Юля, яка тільки дарувала чоловіку дітей і скаржилася на долю, отримала все задарма.
– Ні, – коротко відрізала я.
Тепер настала мамина черга кліпати очима й хапати ротом повітря. Вона знала, що я вперта, але не думала, що я їй заперечу.
– Що значить «ні»? – її очі звузилися. – Я вже все вирішила. Документи готові.
– Тоді житимеш у Юлі, – я встала, відчуваючи, як тремтять коліна. – Це моя квартира. Моя. Я на неї заробляю поки Юля чекала дива і приймала лелек.
– А, ось у чім річ! – мама сплеснула руками. – Заздриш сестрі? Вона сім’ю створила, дітей має, а ти, – вона обвела поглядом кухню, ніби шукала сліди моїх невдач. – Ні кота, ні собаки. Живеш, як перекотиполе.
– До речі, я заміж вихожу.
– Та що казки? – обурилася мама, скрививши губи. – Зразу вигадуєш байки, аби сестрі не допомагати.
– Думай, що хочеш, але твоєї ноги тут не буде.
– Невже виженеш, якщо я з валізами приїду? – не повірила вона.
– Перевір, – спокійно порадила я й підвелася, даючи зрозуміти, що гості пора.
– Ти така ж черства, як твій батько! – її голос зірвався.
– Дякую, – я всміхнулася вперше за вечір. – Тато був хорошою людиною. І любив мене просто так, а не за правильну поведінку.
Двері грюкнули так, що задрижали шибки. Я видихнула вважаючи, що на тому кінець, але то був не він. Уже наступного дня з самого ранку мама у супроводі сестри, купи речей і меблів стояла під моїм під’їздом:
— Доню, – гукала мама так, щоб чули усі сусіди. – Мені жити ніде, відчини. Дощ скоро піде, речі зіпсуються.
— Що за поведінка, сестро? – голосила сестра, – Рідна мама хіба мусить просити притулку? Живеш, як у Бога в жменці, а про маму і не згадаєш. Куди їй, бідолашній.
Я заховалась за шторою спостерігаючи той концерт. Усі хто заходили і виходили здивовано озирались, особливо цікаві підходили і запитували, що трапилось, кілька разів мені у двері дзвонили, мабуть хтось із сусідів.
Юля поїхала, а мама простояла до вечора. Я її не впустила навіть тоді, коли пішов дощ і всі речі і справді намокли. Мама поїхала вже коли геть смеркло, частина меблів так і залишилась у мене під під’їздом.
Нині мама живе у гуртожитку у Юлиній кімнаті. Наскільки я знаю, сестра отримавши документи забула про маму пояснивши все тим, що дітей багато, кімнат мало, а квартира її, мамі місця там немає.
— Може приймеш її? – запитує Максим. Йому шкода моєї матері, хоче їй допомогти.
Але я не здаюсь, стою на своєму. Скажіть, хіба я повинна її приймати?
Головна картинка ілюстративна.
