Кілька років тому я тата свого забрала із його будинку до себе. Він у мене людина літня, та ще й з характером добрячим. Сестри мої одразу сказали, що я можу собі забирати увесь спадок, але вони мені нічим допомагати не будуть, навіть навідувати тата бажання не мали. Коли тат не стало я майже одразу віддала його будинок родині, що втратила своє житло і квартирувала по сусідству. І тут, несподівано мої сестри заговорили, та ще й як.
Тато у нас завше мав дуже важкий характер. напевне, саме тому наша мама так рано у засвіти і пішла, адже одного ня у нашому домі спокою не було. Напевне, якби колись пішла від нього, то ми усі б щасливіші були, навіть зараз. Однак, наша мама несла свій хрест ще й нам його заповідала, бо дуже переймалась, що буде із татом коли її не стане.
Ще поки сам тато міг жити, то все було добре. навіть, жіночку собі до пари знайшов, але та швидко зрозуміла, що і до чого і зібравши речі геть поїхала. Ми на гостину рідко приїздили, та й то утрьох і бажано на один день, бо бачити нас тато не дуже й хотів. Поробимо усю жіночу роботу, вимиємо. випиремо, навеземо смаколиків йому у морозилку, та й по домам.
А коли тато геть здав то сестри одразу сказали, що готові від спадку відмовитись у мою користь, але доглядати його не будуть. Скажу відверто, я такій перспективі не надто раділа, але і чоловік і діти мене підтримали і сказали, що в усьому будуть мені опорою, тож тата я таки забрала.
Три роки тато у мене побув, а потім ми провели його в останню путь. Дім батьківський мені не був потрібен. тому я поїхала в село майже одразу і вирішила віддати його переселенцям, що винаймали будинок по сусідству із домом батька. Я бачила, що родина хороша, роботяща і була рада, що добро надбане батьками за життя не пропаде, а буде людям на користь.
Але несподівано проти такого виступили мої сестри. Вони заявили, що не хочуть аби тата батьківська перейшла чужим людям за просто так. Виявляється вони не проти, аби дім я продала, а от на рахунок того аби просто віддала – не згодні.
— А куди я на літо дітей привезу. – каже старша сестра. – Я думала батьківська хата нам буде як дача усім, а ти так зробила. Там город гарний і у домі все на віки зроблено. Могла б продати усе б нам хоч якась копійка перепала б. Тоді я не буду від спадку відмовлятись, сестро. Бо ти чиниш не чесно.
Так само і середня сестра моя заявила. Мовляв, дім їй потрібен і самій, хоч і проживає вона за чотириста кілометрів звідти.
Скажу чесно – уся хата разом із вилками ложками там на тисяч із двадцять у селі лиш потягне. Чоловік каже махнути рукою, бо діло того не варте.
А мені прикро і неприємно, бо ж домовленість геть інша була. Та й шкода мені будинку, бо він уже три роки пусткою стоїть. Тих сусідів попросила поки все не владнається, біля дому нічого не робити, бо хто знає що сестри надумають.
І що? Справді махнути рукою, хай самі між собою розбираються, чи все ж доводити, що то моє.
Але чи варті будуть витрати самого дому?
Підкажіть, як бути?
11,04,2023
Головна картинка ілюстративна.