fbpx

Кілька тижнів чоловік як шовковий ходить, в магазині продукти купує, вечерю готує і в хаті прибирає. Не чоловік, а мрія. Як такого покинути? Та ніяк! А потім проходить знову якийсь час і чоловік мене просить поїхати до мами без нього, бо він потягнув спину

Легко покинути чоловіка-гультяя, але ж як його покинеш, коли він заглядає тобі в очі чесними очима і каже:

– Вірусику, вона ж сама до мене прийшла! Вона сама! Знала б ти скільки разів, вона мені телефонувала, зустрічала мене в ліфті? Казала, що більше ні до кого не може звернутися, а їй треба. Ти розумієш, що людині треба? Що їй потрібна допомога і єдиний, хто може допомогти, то я?

Читати таке, то ви подумаєте, що людина просто бере на кпини.

Але як подивитися в ці чесні очі, в цю благальну інтонацію, на ці руки, які тебе обіймають і вся його постава молить про одне – про прощення. Тоді серце й тремтить та прощає.

– Дивися, Ігоре, ще раз і я тебе бачити не хочу!, – кажу я.

Кілька тижнів чоловік як шовковий ходить, в магазині продукти купує, вечерю готує і в хаті прибирає. Не чоловік, а мрія. Як такого покинути? Та ніяк! А потім проходить знову якийсь час і чоловік мене просить поїхати до мами без нього, бо він потягнув спину.

– Їдь, люба, та хоч на годинку до мами, а я не можу. А ти ж її знаєш, що вона не може аби мене бодай щось, але робити заставити, пригадуєш, як в жовтні вона мене заставила косити траву, бо, бачте, трактор буде орати і її потолочить.

Я це пам’ятаю, бо вже як я маму люблю, але це було занадто. Навіщо траву косити, якщо її ні висушити, ні викинути?

Я поїхала, але ж гризуть сумніви. І я замість того аби вернутися на наступний день, приїхала ввечері і тихенько зайшла в квартиру. На кухні побачила ногу в моїх тапцях, далі халат мій.

Летіли вони обоє з квартири, як миленькі. Я двері закрила і не відчиняла, хоч чоловік просився дати йому гаманець і ключі від машини.

Коли настала тиша, то я почула, як сусіди регочуть, обговорюючи дану виставу.

– Знову Ігор Вальці наростив?

– Сама винна, раз прощає.

Легко казати, коли ти не на моєму місці, коли він пішов і не вертається, а він же вертається і так гарно проситься, потім як шовковий. Що я без нього робитиму? А так, хоч якийсь чоловік у хаті.

Та й перед батьками якось незручно, бо ж як це так, донечка у них квіточка, а тут її отак посувають?

Звичайно, що я зараз і ключі йому виставлю і сумку зберу, він кілька днів поживе в мами чи цієї, а далі знову проситиметься додому. Це вже як традиція.

Я тоді квартиру закрила і собі пішла геть, поїду до сестри, вона завжди мені рада і там нема мами, щоб мені казала, як чинити.

– Що знову, – спитала мене сестра, коли стала на порозі.

– Знову, – схлипнула я.

Вона мене пожаліла, приголубила, вона ж щаслива, її Віктор ніколи не гуляє. Он і дітей догляне, і їсти зварить і не через те, що має придобритися, а тому, що любить її.

– Таких як твій Віктор більше нема, – кажу я сестрі.

– Чого ж нема? Ти просто не туди дивишся. Тобі подавай красенів, а вони отакі. А ти дивися, як людина ставиться до тебе, з такою треба жити.

Я вирішила теж бути щасливою і коханою, але ж як це зробити. Якщо він проситиметься назад?

– Я з тобою Віктора відправлю, хай проконтролює чи всі речі забрав і замки змінить. Ти тільки зрозумій мене правильно, – сестра тут запнулася, – Якщо ти цього разу йому пробачиш, то до мене можеш більше не приїжджати. Я втомилася від твоїх мелодрам і тих сил, які я затрачую аби тебе вивести з того стану. А ти потім знову по новій. Зрозуміла?

Я кивнула. Ми з Віктором їхали і всю дорогу мене гризло те, яким тоном сестра мені це сказала. Наче вона за мене чимось краща, наче вона мені робить велику послугу.

Та дуже мені це треба! Щоб вона та в моє життя лізла і щось там назначала правильним, а щось ні. Хай ще трохи почекає і Віктор сам такий буде, ще до мене бігтиме аби з дітьми перебути. То моє життя і я в ньому приймаю свої рішення і нема чого до мене лізти.

Я Віктора розвернула від автобусної і поїхала додому, де мене вже чекав з квітами Ігор.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page