— Оксано, ми ж не можемо отак просто покинути мою маму, — стривожено сказав Тарас, дивлячись на дружину. — У неї, крім мене, нікого не лишилося. Уяви, що буде з нею у чотирьох стінах, якщо ми поїдемо.
— Люди в усьому світі живуть самостійно й нічого, — Оксана поклала на ліжко кілька складаних коробок. — Твоїй мамі теж сил вистачить, щоб дати собі раду. Раз у неї були сили поводитися так нечемно, отже, вистачить енергії й на те, аби жити самій.
Вона відчинила шафу, вихопила кілька суконь і кинула їх на ліжко. Потім з-під комода потягнула валізу, яку старанно готувала вже кілька днів.
— Ти чого стоїш? — різко кинула вона через плече до чоловіка. — Принеси ще сумок для дитячих речей.
— Кохана, прошу, не приймаймо рішення похапцем, — з надією в голосі мовив Тарас. — Ти ж розумієш, як нелегко мамі після втрати батька. Вона не зможе впоратися сама — я це чудово знаю.
Оксана замовкла, ніби зважуючи всі “за” і “проти”. Та згодом холодно відказала:
— Послухай, я спершу повірила, що краще пожити з твоєю мамою, а свою квартиру здати в оренду. І знаєш, що за пів року я тут пережила? Не хочу я такого життя. Від твого “Можемо потерпіти, аби їй не було сумно” користі мало.
— Так, я все розумію, але, — почав Тарас, відчуваючи, що слова застряють десь у горлі.
— Мені байдуже, що твоя матуся лишиться сама! — Оксана зітхнула й важко сіла на край ліжка. — Я картаю себе що погодилася з тобою сюди переїхати й відмовитися від свого простору.
Вона швидко склала сукні в дорожню валізу й різко її зачинила.
— Жодні гроші не варті того що я пережила, живучи в цій квартирі. Що вже казати про мою Марічку. Не потерплю твою матір, і все.
— Оксано, чекай, — стривожено промовив чоловік. — Згадай, які зміни чекають на дітей? Нова школа для твоєї Марічки, новий дитсадок для нашого Лева. І куди ти помчиш із ними? Наша квартира ж здається.
— Я знайду помешкання в цьому районі, — відповіла вона. — Принаймні доки орендарі не звільнять мою квартиру. А тоді просто повернуся туди.
Тарас затамував подих, шукаючи останніх аргументів:
— Вже пізній вечір. Куди ти так помчиш із двома дітьми в нічну годину? Давай бодай до ранку обговоримо.
Оксана зустріла його погляд. В її очах виднілася втома й рішучість.
— Гаразд, — сказала після паузи. — Відкладу до завтра. Але тільки задля дітей. А зранку почну пошуки квартири й переїду. З тобою або без тебе — мені байдуже. Ноги моєї тут більш не буде.
Тарас на мить розслаблено видихнув:
— Дякую, люба. Я підготую все. Але, будь ласка, не кажи поки що нічого мамі. Я з нею сам поговорю.
— Гаразд, — кинула вона, прибираючи валізу з ліжка. — Йди глянь, що там роблять діти. Я хочу трохи відпочити. — І вона торкнулася телефону, переглядаючи варіанти оренди.
Минула десь із година, і Тарас обережно зайшов у кімнату:
— Мама запросила на вечерю, підеш?
— Іди сам, я не хочу бачити її, — відказала Оксана, відмахнувшись. Мовляв, хай роблять, що хочуть.
У той момент жінка навіть не здогадувалася, що найгірше ще попереду. Вона гадала, що завтра спокійно з’їде, й таким чином видихне полегко. Але коли вона все ж пішла на кухню пізніше перевірити, чи їла її донька, почула знайомий уже голос свекрухи:
— А ось і наша “шляхетна пані” з’явилася, — багатозначно промовила мати Тараса. — Подивіться, яка невдоволена.
Діти захихотіли, піддавшись настрою дорослих.
— Мама не вміє наводити порядок. — раптом озвалася Лев, молодший син. — Бабуся нас любить
— Саме так і є, Леве, — лагідно відповіла свекруха, поглянувши на онука: — Бабуся тут тільки і працює і все робить. Ось вечерю приготувала вам, мої хороші.
Оксана зробила вигляд, що пропускає повз вуха все. Натомість подивилася на Марічку:
— Як справи у школі, доню? Домашні завдання зроблені?
— Так, мамо, мені Тарас допоміг. Ми впорались швидко. — Марічка піднесла до рота шматочок котлети, але той впав із виделки на стіл.
— Мені здається, — суворо озвалася Галина Дмитрівна, — ваша дівчинка старша, то мала б бути зразком і допомогою із меншим братом. А вона лишень грається і розкидає їжу.
У дверях кухні з’явився Тарас:
— Мамо, заспокойся, хай усі поїдять спокійно.
— Синку, — промовила свекруха з удаваним жалем, — я просто хочу порядку хоч крихту, але мені ще й слова не дають сказати.
Тарас розгубився, на мить спробував щось сказати, та замовк. Оксана дивилася, як він знову не наважується її підтримати.
— От і чудово, — проказала вона зсередини, відчуваючи розчарування. — Ти остаточно все вирішив. Став на бік матері, ні словом не заперечив, хоч добре чув у чому справа.
У цю мить вона зрозуміла, що насправді їй усе одно, чи залишиться свекруха одна. Вона усвідомила: їй більше не хочеться зберігати цей шлюб, якщо чоловік обирає не родину, а маму.
Оксана стримано повернулася до дітей:
— Марічко, Леве, йдіть до кімнати, візьміть планшет або книжку, подивіться мультики, я до вас зайду пізніше.
Діти пішли, а вона зачинила за ними двері, зітхнула й пильно подивилася на Тараса та свекруху. Відчула, як у душі назріває рішення, яке вона відтягувала останні два місяці.
— Отже, Тарасе, — мовила Оксана дуже спокійним голосом, хоча в очах палав вогонь. — Ти обрав її сторону. Замість захистити мене й дітей, ти “розумієш” маму. Що ж, залишися з нею, якщо це твій вибір.
Галина Дмитрівна гучно хмикнула:
— Ось і добре. Іди собі, я одразу казала, що ти не надовго тут.
— Саме так, я й піду, — різко відказала Оксана. — Із завтрашнього ранку їду з дітьми звідси. А ти, Тарасе, залишайся.
Чоловік розгубився:
— Кохана, прошу, давай не так різко. Твоя квартира здана, ти ж втратиш дохід, — намагався врятувати ситуацію Тарас.
— Я орендую житло, поки орендарі не поїдуть. Усе зважено, — пояснила вона. — Твою матір це турбувати не мусить, і тебе, схоже, теж.
У кімнаті запала важка тиша. Свекруха опустила голову й щось пробурмотіла. Можливо, їй стало трохи ніяково за свої слова, а може, й ні.
— Гаразд, — здався Тарас. — Але хоч до завтра зачекай, бо надворі темно, і куди ти помчиш із чемоданами?
— Я вже погодилася до ранку. — Оксана стисло кивнула. — Але знай: це не зміна рішення, а лише відтермінування.
Тарас вийшов, і свекруха пішла слідом. Оксана лишилася сама. Сіла на краєчок дивана й подумки уявила, як завтра рано-вранці вона візьме дітей, чемодани й вирушить у новий простір, де не буде такогожиття.
Минуло з пів години. Стук у двері. Зайшла Галина Дмитрівна, цього разу тихо.
— Я можу поговорити з тобою, Оксано? — свекруха говорила тихим тоном.
Оксана здивовано підвела очі:
— Прошу, кажіть.
— Може, не треба нікуди йти? Я обіцяю трішки приборкати свій характер. Може, ми зможемо порозумітися? — в голосі свекрухи звучала несподівана м’якість.
Але Оксана лиш похитала головою:
— Спробуєте? Пані, та ви вже скільки всього наговорили і зробили, що я й бачити вас не можу. Завтра ми з’їжджаємо і я щиро вірю в те, що більше ніколи вас не почую.
Оксана таки перевезла речі в орендовану квартиру. так. не надто зручну і простору, але окрему. Тарас переїхав із нею, а Галина Дмитрівна хлипала так, ніби в останню путь їх проводжає.
— Доню. – каже Оксані мама, – Чому ти навіть із онуком їй бачитись не дозволяєш? Невже не розумієш – вони сім’я, що б не було.
— Мамо, мій син повністю копіює її поведінку і повторює кожне її слово. Скажи, як я можу виховувати дитину, якій говорять що мама не така?
Звісно, Тарас навідує маму, але онука свекруха жодного разу відтоді не бачила. Ні подарунків, ні дзвінків від неї оксана не приймає.
Як думаєте – права?
Головна картинка ілюстративна.
