fbpx
Історії з життя
Коханий чоловік подарував мені на день народження колготки. Я зробила вигляд, що рада, але на душі кішки шкребли: невже я не гідна більшого?

Напевно, гідна. Я завжди була з тих, хто, навіть сидячи в кафе з чоловіком, гордо пориваються заплатити за все самі. І чоловіки не зупиняли…

Але є інші жінки, до ніг яких вони кидають все. Про одну з них я і хочу вам розповісти.

Ми разом працювали в одному медичному центрі. Мені тоді було трохи за тридцять, а Лариса, назвемо її так, вже підходила до «п’ятдесятки». Висока, струнка, з довгим світлим волоссям і дуже яскравим макіяжем. Ми її називали «Чудова Жизель». І, до речі, з приводу віку вона не комплексувала.

Вона постійно кудись їздила: то на море, то на лижах кататися, то в заміський ресторан. І, не сумнівайтеся, завжди знаходився легінь, який оплачував її путівку або вечерю.

Але найбільше мене дивувало те, що Лариса завжди отримувала від них дорогі, навіть розкішні подарунки. Кожен раз, з’являючись в новому вбранні, вона вчила мене:

– Ну в чому ти ходиш? У тебе що, кавалерів мало? Дивись, ось ця блузка коштує шістдесят доларів. А купив мені її не наявний постійним друг, а так, «дотичний».

– І що, просто так взяв і купив? – дивувалася я, згадуючи шоколадку від Михайла Сергійовича.

– Ага, якраз! Тут підходи треба знати! – переможно усміхалася Лариса і поблажливо розкривала переді мною таємниці «великої розкрутки».

– У чоловіка, особливо забезпеченого, амбіцій – хоч греблю гати. І якщо на них тонко зіграти, можна отримувати від нього все що завгодно. Припустимо, домовилися ви разом повечеряти. Сідаєш до нього в машину, щебечеш невимушено і раптом вигукуєш: «Ой, який у тебе гарний костюм (джемпер, штани…). Але ось краватка (сорочка, ремінь …) щось абсолютно не підходить. Так і бути, давай заїдемо куди-небудь, допоможу тобі вибрати пристойний.

У магазині, звичайно ж, дорогому, дуже довго потрібно перебирати всі ці краватки, всіляко висловлюючи про нього турботу і, головне, даючи йому зрозуміти, що вважаєш його дуже заможним. А сама одним оком косиш на жіночий відділ, приглядаючи що-небудь і собі. І ось коли ви вже прямуєте до виходу, несподівано застигаєш перед річчю, що приглянулась заздалегідь.

Береш її до рук, приміряєш, зітхаєш і кажеш: «Знаєш, мені треба за грошима додому з’їздити – не вистачає. І при цьому дивишся на нього. Тільки ні в якому разі не поглядом, який просить, чи ще гірше благає. Навпаки, викликає, з гонором типу «Ну що, слабо?» «А не слабо» – відповідає він поглядом тобі. І викладає на касі гроші. «Тоді ще й  оту спідничку – мило додаєш ти продавцеві».

Після ти захоплюєшся ним, всім виглядом даючи зрозуміти, що він, і правда, справжній Мачо і Крез. Але недовго, а то він вирішить, що занадто тебе ощасливив, і в його голосі прорізатимуться командні нотки. Як тільки з’являться, побіжно натякни, що ці речі для тебе – абсолютна дрібниця. І не думай, що хоч чимось йому зобов’язана. Зобов’язані вони! Усім нам.

Загалом, Лариса мені ще багато чого розповідала. Вона, і правда, була чудовим психологом, а вже чоловічу сутність знала досконально.

Додам, що до всього іншого у цієї пані був обожнюючий її чоловік, два дорослих сина, які боготворили матусю і… штучне коліно і ще багато “міток” на ній, які залишило життя. Ось так то.

Напевно, я виявилася поганою ученицею, тому що так і не змогла скористатися Ларисин рецептами. Чи шкодую я, що не така? І так і ні. З одного боку якось неприємно, а з іншого – завидно. Але тільки трохи…

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook