Це історія про те, як чужа таємниця може стати каменем на душі. Оксана ніколи не вважала себе слабкою людиною, але того вечора, коли найкраща подруга Юлія вилила на неї відро своєї «правди», вона не знайшла сили сказати «ні». Якби вона знала, що ціна жіночої солідарності — її власне щастя, вона б втекла з тієї кухні, не озираючись.
— Я подаю на розлучення з Артемом, — спокійно промовила Юлія, розглядаючи свій ідеальний манікюр. — Завтра неси свою заяву і ти… жартую, ти просто підеш зі мною в РАЦС. Для моральної підтримки.
Оксана ледь не впустила горнятко з чаєм.
— Ти жартуєш? Юлю, ви ж лише два роки як побралися. Артем душі в тобі не чує! Він же… він ідеальний. Що сталося?
Юлія нарешті підняла очі. У них не було ні краплі суму, лише холодний розрахунок.
— Я при надії, Оксано.
— То це ж чудово! — вигукнула подруга, але миттєво знітилася, побачивши вираз обличчя Юлі. — Стоп. Він знає?
— Ні. І не дізнається. Пам’ятаєш Максима? Моє перше кохання, того відчайдуха, через якого я ночами плакала в гуртожитку? Ми зустрілися місяць тому. Випадково. І я зрозуміла, що Артем — це просто зручний притулок, а Максим — це стихія. Я йду до нього.
Оксана відчула, як у горлі з’явився клубок. Артем був її другом ще з університету. Саме вона познайомила їх з Юлею, вважаючи, що вони стануть ідеальною парою. Тепер вона почувалася так, ніби власноруч зруйнувала щастя друга.
— Ти збираєшся покинути чоловіка, який тебе обожнює, заради того, хто одного разу тебе вже зрадив? — тихо запитала Оксана. — А дитина? Як ти поясниш Максиму терміни?
Юлія легковажно знизала плечима:
— Скажу, що народився раніше. Трохи грошей лікарю, трохи акторської майстерності — і вуаля. Головне — мовчи. Артему скажеш, що я просто його розлюбила. Ти ж моя подруга, ти не маєш права мене видати. І майбутнім матусям не можна відмовляти, пам’ятаєш?
У РАЦСі Оксана, наче в тумані, стояла поруч із подругою, поки та підписувала папери. Артем виглядав так, ніби його переїхав потяг. Він не влаштовував сцен, а просто дивився на Юлю очима пораненого звіра і постійно переводив погляд на Оксану, шукаючи відповіді.
— Оксано, ти ж знаєш її краще за всіх. Що я зробив не так? — запитав він у коридорі, коли Юлія пішла в дамську кімнату.
Оксана відвела погляд. Її язик став наче свинцевий.
— Вона просто… каже, що почуття згасли, Артеме. Вибач.
Це «вибач» пекло її роками.
Юлія швидко вийшла заміж за Максима. Невдовзі народилася маленька Софійка — дівчинка з очима, які були точною копією очей Артема. Юля запросила Оксану стати хрещеною мамою, фактично прив’язавши її до своєї брехні ще міцніше. Кожного разу, тримаючи дитину на руках, Оксана бачила в її рисах Артема і відчувала огиду до самої себе.
Минали роки. Юля з родиною переїхала до столиці, зв’язок між подругами став тоншим, але таємниця нікуди не зникла. Вона лежала на дні Оксаниної душі важким каменем.
А особисте життя самої Оксани чомусь не клеїлося. Красива, успішна, добра — вона притягувала увагу, але всі романи закінчувалися, не встигнувши початися. Наче над нею висів якийсь невидимий купол самотності.
— Може, на тобі порча? — сміялася Юля під час рідкісних телефонних дзвінків. — Сходи до якоїсь ворожки, бо так і залишишся сама з котами.
Оксана не вірила в містику, але коли під час відпустки в Карпатах місцеві мешканці розповіли про літню віщунку Марію, яка «бачить наскрізь», вона чомусь вирішила піти.
Літня жінка жила на самому краю села. Вона навіть не подивилася на карти. Просто глянула на Оксану своїми вицвілими, але гострими очима.
— Чуже несеш, дитино. Чужу провину, як свій хрест, волочиш. Поки не скинеш — свого шляху не знайдеш.
— Про що ви? — здригнулася Оксана.
— Скоро доля дасть тобі вибір. Чоловік прийде з минулого. Приймеш його — приймеш і бурю. Не приймеш — залишишся в штилі, але порожньою. Сама вирішуй.
Через місяць після тієї поїздки Оксана випадково зіткнулася з Артемом у книжковому магазині. Він змужнів, у скронях з’явилася перша сивина, але погляд залишився тим самим — теплим і трохи сумним.
— Оксано? Скільки років! — він щиро посміхнувся. — Кави?
Вони проговорили три години. Артем так і не знайшов свого щастя. Він розповів, що бачив Юлію з дитиною на фото в соцмережах.
— Знаєш, я іноді думаю… та дівчинка, Софійка. Вона така схожа на мою маму в дитинстві. Дивно, правда? Але Юля сказала, що вони з Максимом були разом ще до нашого розриву…
Оксана мало не поперхнулася напоєм. Вона хотіла кричати, розповісти все прямо тут, на очах у здивованих відвідувачів кафе. Але знову злякалася. Злякалася руйнувати чужі світи.
Їхні стосунки розвивалися стрімко. Артем був тим самим «чоловіком з минулого», про якого казала віщунка. З ним Оксана нарешті відчула себе вдома. Вона кохала його так сильно, що це завдавало болю, адже кожен поцілунок був присмачений гіркотою обману.
Коли Артем став на одне коліно і відкрив коробочку з обручкою, Оксана плакала. Вона сказала «так», сподіваючись, що минуле нарешті залишиться в минулому.
Перед весіллям вона зателефонувала Юлії. — Я виходжу заміж за Артема, — сказала Оксана.
На тому кінці дроту запала довга тиша.
— Ось як… — голос Юлії був чужим, хрипким. — А Максим пішов від мене, Оксано. Знайшов молодшу. Залишив мене з боргами і дитиною. Знаєш, я весь цей час думала… Артем був єдиним, хто мене справді любив. Я збиралася йому зателефонувати. Сказати про Софійку.
— Ти не зробиш цього зараз, Юлю. Не смій, — прошепотіла Оксана.
— Побачимо, — холодно відповіла «подруга».
Весілля було скромним. Лише найближчі, тиха музика, атмосфера затишку. Оксана в білій сукні почувалася майже щасливою, поки двері ресторану не відчинилися.
На порозі стояла Юлія. Вона була втомленою, але вдягненою з викликом. Поруч за руку вона тримала маленьку Софійку. Гості замовкли. Артем підвівся з-за столу, його обличчя зблідло.
— Я прийшла привітати молодят, — голосно промовила Юлія, ігноруючи благальний погляд Оксани. — Але я принесла подарунок, який не вліз у конверт. Артеме, познайомся — це твоя донька.
У залі запала така тиша, що було чути цокання годинника на стіні.
— Що ти верзеш? — голос Артема тремтів.
— О, я маю результати тесту, якщо не віриш. Максим завжди здогадувався, що вона не його, тому я зробила це місяць тому. Я обманула тебе тоді, сказала, що не кохаю. Насправді я просто була занадто молодою. А твоя новоспечена дружина… — Юлія посміхнулася, дивлячись на Оксану. — Вона весь цей час усе знала. Вона тримала дитину на руках під час хрещення і знала, чия це донька. Вона мовчала, коли ти питав її про причини розлучення. Вона мовчала навіть тоді, коли ти освідчувався їй. Хороша в тебе дружина, Артеме. Надійна.
Артем повільно повернувся до Оксани. У його очах вона побачила те, чого боялася найбільше — повне, абсолютне розчарування.
— Це правда? — запитав він тихо.
— Артеме, я хотіла сказати… я боялася тебе втратити… я була зв’язана обіцянкою…
— Обіцянкою? — він гірко засміявся. — Ти бачила, як почуваюся, і мовчала. Ти бачила мою доньку і не дала мені бути батьком. Ти побудувала наше щастя на могилі моєї правди.
Він зняв обручку, яку вдягнув їй лише годину тому. Метал глухо стукнув об дерев’яний стіл.
— Я не можу на тебе навіть дивитися, — кинув він, проходячи повз неї.
Юлія стояла біля дверей, торжествуюче піднявши підборіддя. Вона втратила все, і їй приносило неймовірне задоволення бачити, як руйнується світ тієї, хто намагався бути «правильною».
Гості почали розходитися, відводячи очі. Оксана залишилася в порожньому залі серед білих квітів і нерозпакованихх подарунків. Вона притиснула руки до живота, де вже кілька тижнів пульсувало нове життя.
Вона хотіла наздогнати його. Хотіла крикнути, що вона теж чекає на дитину. Що тепер у нього буде двоє дітей. Але слова застрягли в горлі. Вона зрозуміла: віщунка була права. Вона прийняла бурю. Тепер їй доведеться вчитися жити в її епіцентрі — самотужки.
