Коли бабуся мала дев’яносто три роки, то я всіма силами намагалася продовжити її дні

Моя бабуся допомогла мені навіть з того світу. Як мене вибавила з маленької і досі вона є моїм орієнтиром в світі і найкращим моїм другом. Ця неписьменна жінка вчилася разом зі мною, бо молодою мала вийти заміж, а не йти вчитися і все життя важко працювала.

– Як би ти знала, дитино, як я хотіла вчитися, але молодших треба було бавити і матері помагати. Бідота така була, що ми лободу їли, а де було взяти гроші на взуття аби в ту школу ходити? То, хто перший встав, того були й чоботи. Мама старалася аби хлопці навчилися читати, а нам, дівчатам, то було не обов’язково. Але як лише сніг танув, то я вже була в школі, не могла наслухатися, як то людина може багато зробити, а не лише на полі працювати, а далі заміж вийшла і все, вічно клопоти і робота. То ти мені добре вчися, домовилися?

– Так, – казала я і старанно виводила букви.

Бабуся ніколи не кликала мене на город, вона сама все робила, як тільки бачила, що в мене в руках книжка. А як вона раділа, коли я поступила на державне навчання!

– Нарешті я дочекалася, – казала вона десь у простір і беззвучно складала подяку.

Я стала лікарем і для бабусі це було ще одне чудо, яке вона бачить на власні очі.

– Ти перша в нашій родині так високо стрибнула, – казала вона мені.

– Ба, це ж просто професія.

– Ні, дитино, не просто.

Я дитячий педіатр і в мої роботі немає нічого надзвичайного, але не для бабусі. Вона дивилася на мене з такою повагою, що мені аж було ніяково, адже я ніколи не думала, що вона в чомусь нижча за мене. Вона була для мене прикладом справжньої Людини, яка прийде на допомогу, вислухає, повеселить і нагодує.

Коли бабуся мала дев’яносто три роки, то я всіма силами намагалася продовжити її дні, я так не хотіла її відпускати, що взяла відпустку і навіть хотіла звільнитися аби бути поруч з нею.

– Дитино, я маю піти. То такий вік.

– Ба, я не хочу аби ви йшли.

В той період мені було дуже важко, я була розгубленою дівчинкою, хоч мені й було сорок три роки. Я наче загубилася в полі серед високої трави і не чую в який бік йти.

Спочатку чоловік мені нічого не казав про те, що я їжджу часто в село до бабусі, але згодом почав все більше і більше ремствувати, що холодильник порожній і в хаті безлад, а мене нема.

– Ти розумієш, що я маю бути біля неї?

– Ні, не розумію. Там ще мати твоя є, а в тебе є чоловік.

– В мене є здоровий чоловік з двома руками, тому будь добрий сам себе обслуговуй, – відказала я.

Він мене не розумів ні тоді, ні роки перед тим, але я трималася за родину, бо ж дітям треба тато.

Проте, мої діти більш самостійні, ніж він і вони залюбки готували собі перекус чи макарони.

Бабусі не стало і я довго приходила до тями.

– Вона вже стара була. Чому ти так реагуєш, – дивувався чоловік.

– Бо я любила її.

– То й що? Вже досить. Мені потрібна нормальна жінка поруч!

– Тоді йди її шукати, бо я інакша не буду, – відказала я.

Чоловік пішов, а я вдячна бабусі, що відвела від мене його, бо скільки б ще років я існувала поруч з ним, з людиною, яка не вміє ні підтримати, ні утішити? «Таке треба переступити і йти далі», – казала колись бабуся про таких людей. А я забула її мудрість, бо ж треба бути як усі.

Для мене вона завжди буде в моєму серці спогадами, від яких тепло і спокійно. Пам’ятаю.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page