Коли батьків наших не стало, то я відмовилась від своєї частки спадщини на братову користь. У мене свій дім і квартира у місті, а він у приймах усе життя. Оскільки саме у той період брат на заробітках був за кордоном, то я погодилась за будинком батьківським наглядати. Він замки скрізь повісив, грати на вікна встановив, а я лиш дивилась із чоловіком за тим, аби ніхто того не рушив і за двором і садом наглядала.

Минуло вісім років і мій братик повернувся. Ой, леле, якби собі знала, що то буде, ніколи б не погодилась до тієї оселі ходити. Хай би вже по цурці рознесли.

Нас двоє у батьків було – я і брат мій менший. Ото відколи брат за жінку Валю узяв, то так мама із татом і казали, що їхній дім буде брату, коли їх не стане. Дуже у Валентини характер був цікавий. За роки шлюбу брат мій тричі від неї ішов. дивились тато з мамою на все те і розуміли, що треба сину власний куточок.

Я була не проти, адже мала хорошого чоловіка, дім був наш на мене записаний. та й квартиру у місті ми мали. Потреби у батьківському домі не було, тож я навіть раділа, що так усе складеться. Звісно, хотілось, аби брат був щасливим, проте з Валентиною вони от так уже тридцятий рік разом живуть, то може йому все те й до душі.

Так от. Мами із татом не стало, я їх сама в останню путь проводила. брат мій саме в Італії був і ще документів не мав. Дуже просив дивитись за хатою, аби усе не рознесли. Десь за рік і сам приїхав, але не залишився. Змінив замки, встановив грати на вікна і заховав увесь метал що в тата в гаражі був. Нас із чоловіком уклінно просив за господою батьківською наглядати, бо ж не знав, де старість зустріти доведеться.

Так минуло вісім років. ми з чоловіком доглядали сад. Викошували бур’яни, щоденно вмикали світло, аби нікому повадно не було навіть подумати про те, щоб щось узяти. А коли брат повідомив, що повертається, то ми зітхнули радо. Ніби й важко, але хто от так чужу господу глядить, зрозуміє нашу радість. Але вийшло, що раділи ми завчасно.

— Галю, приходить одного разу брат до мене. – Дивлюсь я на твій таз що під ринвою стоїть… Згадав, що у тата із мамою такий на горищі був. То ти мені його віддай, я з нього крапельний полив для полуниці планую зробити.

Шкода, що ще того разу чоловіка мого поруч не було, бо може б одразу все припинив на “корінні”. Я ж посміялась і кажу що тому тазу в обід сто років і він нам від господарів колишніх цього дому лишився. Як стояв при них під ринвою. так у нас усі роки й стоїть. геть у землю вріс.

— Та ні сестро, – брат своєї, – Ти не кажи так. батько всі свої речі підписував. там на дні точно є нашкрябана літера “П”. Подивись.

Бачу, що то вже й не жарт. брат таки справді думає. що ми собі той таз забрали. Тоді саме після зими він порожнім стояв, то я його із землі вийняла перевернула і показую брату. Мовляв глянь і присоромся. Ага? Брат ще водою полив і дуже довго видивлявся по дні, аби знайти ту літеру “П”.

Ну і з того дня пішло-поїхало. То казана він якогось шукає, то брезенти, то стовпчики “свої” побачив у нас. Одного разу на гостину прийшов, то тарілки у серванті тихцем передивлявся і ложки. Я вже коли він до нас приходив не мала бажання з ним балакати. За якимось дріб’язком навідається, а сам очима довкола так і водить.

Уже не знаю, як мені бути. Терпіти все це сил уже немає, але якщо скажу чоловіку, то брат надовго до нас дорогу забуде.

І відносини псувати не хочу. бо то єдина рідна людина у світі і чути про ту літеру уже здоров’я не вистачає.

Ох! І що його робити? Невже доведеться із братом відносини зіпсувати?

05,04,2023

Головна картинка ілюстративна.